Переоцінити роль Острога та славного роду князів Острозьких в історії та культурі України, й взагалі Східної Європи, важко. Місто, розташоване в самому центрі Великої Волині (сучасні Волинська, Рівненська, Житомирська області, північ Хмельниччини, Берестейщина, Підляшшя), вперше згадується в 1100 році в Іпатіївському списку, коли воно було віддане князю Давиду Ігоревичу взамін Володимира- Волинського. Це рішення Вітачівського з’їзду князів Київської Русі, на якому наполягав Володимир Мономах, стало йому покаранням за осліплення теребовлянського князя Василька.
Після монголо-татарської навали Острог довго ще залишався в руїнах, поки 1325 року литовський князь Гедимін не віддав місто сину Любарту. 1341 року знаходимо першу згадку про саме острозького князя — Данила. Вже його син Федір, староста луцький, отримав 1386 року підтвердження своїх прав на Острог (а також Корець і Заслав) із рук Ягайла — короля Польщі й Великого князя Литовського.
Пантеон князів і княгинь, а також перелік просвітників, вчених, друкарів, діячів церкви і полководців, які жили й працювали в місті, вражає. Це князь Федір Данилович, учасник Грюнвальдської битви і Гуситських війн, віднесений до лику святих у кінці XVI ст. з ім’ям Феодосій; князь Василь-Костянтин Острозький, ревний захисник православ’я, полководець і засновник (1576 р.) першого в Україні вищого навчального закладу — Острозької академії; Гальшка Острозька, дочка його брата Іллі, фундаторка академії, що офіційно зафіксовано в тестаменті (заповіті), складеному 1579 р. в Турові; першодрукар Іван Федорович (Федоров) — (про його діяльність у Острозі читайте на стор. «Україна Incognita», №176); батько й син — Герасим і Мелетій Смотрицькі, письменники-полемісти, перекладачі, теологи, філологи (М.Смотрицький — творець східнослов’янської граматики; сучасні азбуки українців, росіян, білорусів, македонців, сербів і болгар базуються на підручнику «Граматика слов’янська»); Іван Вишенський, письменник і полеміст; Іов Борецький, церковний, освітній і політичний діяч; Даміан Наливайко, непримиренний ворог унії, захисник православ’я і рідний брат Северина Наливайка. В Острозі вчився й славний гетьман Війська Запорозького Петро Конашевич-Сагайдачний...
Дещо в тіні сина — Василя-Костянтина залишається непересічна постать князя Костянтина Івановича Острозького (1460—1530). Між тим лише перелік титулів найбагатшого магната Великого князівства Литовського й Корони Польської вражає: Гетьман великий литовський (1497—1500, 1507—1530 рр.), староста брацлавський, звенигородський і вінницький (1497 р.), маршалок землі Волинської та староста луцький (1499 р.), каштелян віленський (1513 р.) і троцький (1522 р.).
Не забуваймо, що Острог в XVI — в першій половині XVII століть був одним із найбільших міст України, поступаючись хіба що Києву, Львову та Луцьку. І саме Костянтин Іванович Острозький стояв біля витоків могутності роду. Як довів Михайло Максимович, який вивчав «пом’яник» Києво-Печерського монастиря, князі Острозькі були відгалуженням князів Турово-Пінської землі, прямих нащадків Рюрика. За даними дослідника В.Ульяновського, документально зафіксовані надання, привілеї та земельні надбання князя складають: 91 місто, містечко й село. Серед них — Дорогобуж, Городець, Здолбунове, Красилів, Луцьк, Острог, Полонне, Рівне, Свитязь, Турів, Чуднів... Костянтин Іванович отримав як королівські надання двори та будинки у Вільно (Вільнюс), Мінську, Луцьку; піддані князя мали привілейоване право звільнення від повинностей, мита для купців, що їхали на луцький ярмарок (1518 р.).
Отже князь — один із найбільш впливових магнатів Великого князівства Литовського. І хоча чимало можновладців вже на час його гетьманування перейшли з православ’я на католицтво, авторитет Костянтина Івановича був незаперечний. І авторитет цей базувався не тільки на незрівнянному багатстві, а й послідовності у відстоюванні прав православних громад та наданні їм меценатської підтримки. Так, наприклад, тільки 1507 року князь подарував Дерманському Троїцькому монастирю рукописне Євангеліє, побудував в селі Смолевичах Мінського повіту церкву і склав фундуш на неї, надав гроші на побудову Жидичинського монастиря. З 1491 до 1530 року в Острозі було споруджено кам’яну п’ятибанну Богоявленську церкву, а також Троїцький монастир. Князь постійно передавав до різних церков України, Литви та Білорусі посуд, хрести, ризи, ікони...
Тож недаремно Костянтин Іванович Острозький був похований у головній святині східнослов’янського православ’я — Успенському соборі Києво-Печерського монастиря. Там поховали і його прадіда — князя Федора (Феодосія) Даниловича та найближчих родичів другої дружини — Олександри Семенівни Олелькович-Слуцької. Саме її батько Семен Олелькович 1470 року відновив цей собор після навали Батиєвих орд. Від шлюбу з Олександрою у Костянтина Івановича була дочка Софія (померла молодою) та син Василь-Костянтин (1528 — 1608), якого вважали найбільшим ревнителем і захисником православ’я в історії Речі Посполитої. Від першої дружини — Тетяни (Ганни) Семенівни Гольшанської (померла 1522 р.) — князь мав сина Іллю (1510 — 1539).
І все ж найбільше відомий Костянтин Іванович Острозький як видатний полководець. Так, в епітафії А.Кальнофойського ми знайдемо величання великого гетьмана Литовського «Руським Сципіоном», а папський легат у Польщі Пізоні писав: «Князь Костянтин може бути названий кращим воєначальником нашого часу, він 33 рази ставав переможцем на полі битви... в бою він не поступається хоробрістю Ромулу» (лист датовано 1514 р.). Видатний польський хроніст XVI століття Мацей Стрийковський (не забуваймо, що К.І.Острозький — православний) називав гетьмана «другим Аннібалом, Пірром і Сципіоном руським і литовським... мужем святої пам’яті і надзвичайно прославленої діяльності».
Проте крім значних і навіть доленосних для історії перемог (про них нижче), князь двічі зазнавав нищівних поразок. І якщо після невдачі під Сокалем від кримських татар у 1519 році Костянтин Іванович швидко встановив статус-кво й взимку 1527 року розгромив військо орди вщент на Київщині, то поразка 1500 року на річці Ведроші від московського війська мала для нього трагічний фінал.
У розпал бою засадний полк московитів ударив по флангу і тилу литовського війська — майже вісім тисяч його воїнів загинуло, а всі воєводи разом із князем потрапили в полон. Сім років Костянтин Іванович провів у Вологді та Москві. Спочатку його тримали в оковах, але незабаром Іоанн III помилував бранця й пожалував йому землі й два міста. Костянтин Іванович двічі намагався втекти з полону; лише друга спроба восени 1507 року виявилася вдалою. Відразу ж князь повернув собі й гетьманський уряд. На час війни з Московією гетьман фактично заступав Великого князя Литовського з якнайширшими повноваженнями. Кампанія 1507 — 1508 років не визначила переможця. Після підписання «Вічного миру» з Московією Литва і Польща переключають свою увагу на південь. 1508 року під Слуцьком і 1512 року під Вишневцем і на Лопушні князь розгромив кримських татар. Друга перемога була особливо вражаючою: наздогнавши орду з великим полоном, його воїни визволили 16 тисяч бранців і захопили 10 тисяч татар, яких князь розселив поблизу Острога для виконання охоронних функцій (навіть за переписом 1895 р. в місті і повіті було 470 мусульман і одна мечеть).
Князь таки дочекався сатисфакції на сході й зажив гучної загальноєвропейської слави після блискучої перемоги над московським військом під Оршею 8 вересня 1514 року. На той час Сигізмунд I обіймав вже два трони — великого князя Литовського й короля Польщі. Він дав такий наказ: «Аби гетмане во всєм билі послушни, бо єсмо єму послушних чєствоваті, а упорних і нєпослушних караті, нє мєнєє, как ми сам пан господарь».
Військо, на чолі якого стояв Костянтин Іванович Острозький, складалося з литовського феодального ополчення («повітові хоругви» з українських, литовських і білоруських земель), польського шляхетського ополчення, найманців з Ливонії, Німеччини та Угорщини й знаменитих польських гусарів — усього до 30 тисяч чоловік. Їм протистояло 80 тисяч московитів. В стані їхнього командування не було єдності, проте це ніяк не применшує, а навіть збільшує значення перемоги князя, який вміло керував різними родами військ. Так, литовська кіннота удаваною втечею виманила московитів на гармати, а їхній лівий фланг був притиснутий до болота й повністю розгромлений. Річка Крапивна була переповнена тілами московитів. Військо супротивника стало у безладі відступати. Втрати переможених, як на той час, страшні: вбитими 30 тисяч воїнів, взято в полон 380 воєвод і дворян.
Битва під Оршею майже на століття визначила статус-кво на кордонах Московської держави й Литви (з 1569 р. — Речі Посполитої). А герой її двічі проходив на чолі війська через тріумфальну арку — у Варшаві й Вільно. Авторитет князя Костянтина Івановича Острозького був настільки великий, що найважчі для суду справи між магнатами й шляхтичами довірялися королем і сеймом виключно йому. Навіть вищеназваний кардинал Пізоні визнавав за ним лише один недолік — що він «схизматик».
Життя та діяльність князя Костянтина Івановича Острозького (на відміну від його сина — Василя-Костянтина) вивчені занадто поверхово, хоча є чимало джерел. Цілісний портрет цього видатного політика, полководця та мецената православної культури, на жаль, так і не створений.
