«Гроза класиків» Олесь Бузина завдає превентивного удару по моєму романові «Шлюбні ігри» вдруге. Бачся, не дає він йому спокою! Чого? Розберiмося!
Усього рецензій було штук п’ятнадцять, але всі вони були позитивними. Бузина вніс приємну різноманітність!
Назва його першої рецензії не була особливо оригінальною, скоріше вона віддавала сталінізмом: «Псевдороман як криза автора». Тоді, як відомо, були не лише псевдоромани і псевдописьменники, але навіть цілі псевдонапрямки.
Бузина починає з того, що Рильов, мовляв, автор-«початківець». Що стосується роману — так. Це — вперше. Але кому як не Бузині знати, що в мене вийшли сотні літературних публікацій (оповідання, вірші, афоризми, пародії). Збірки творів його критики я також щось не пригадую, проте навряд чи він вважає себе «критиком-початківцем». Хоча...
Що цікаво — я відразу почав... з кризи. Саме собою безглузде твердження, адже криза настає після піднесення. Ну та нехай, чим-чим, а безглуздістю Бузина навряд чи здивує.
Далі, я украв назву. «Декілька років тому письменник Андрій Кокотюха назвав роман «Шлюбні ігри жаб». Чи то Рильов виявився не в темі, чи то полінувався вигадати щось новеньке...»
Повний збіг ( а тим більше частковий) у назвах — явище досить часте. У рок-групи «Пінк Флойд» вийшов альбом з назвою, що є однаковою з назвою платівки однієї, не дуже відомої групи. Вони спочатку вирішили замінити її, а почекавши якийсь час, передумали...
Але ж шлюбні ігри жаб доволі відрізняються від людських! Га? Чи передача «У світі тварин» украла назву в роману Толстого «Війна і мир»?
Бузина звинуватив мене в тому, що я наслідую Ільфа та Петрова. Я ніколи не приховував своєї любові до цього дуету. Але й автори «12 стільців» не приховували пієтету до свого вчителя, адже «благородний шахрай» уперше з’явився в О. Генрі. Ільф та Петров вустами Бендера зробили відкритий реверанс у бік американця, згадавши його улюбленого героя: «Як у подібній ситуації говорив Енді Такер, я також сам справлюся з вашою справою».
Насправді мені набагато ближчим, аніж сатиричний тандем, є, за метафоричним стилем, також американець — Раймонд Чанлдлер (якщо Бузина «в темі»).
Аргументи Бузини: «Бендер пливе на пароплаві за діамантами Волгою. В «Іграх», головний журналіст Лікер — Дніпром за сенсацією. І того, і другого в фіналі вбивають». Ось такі «наслідування»!
Творів-мандрівок, починаючи з «Одіссеї» Гомера до сучасних — сотні. Мандри Гуллівера, Синдбада-Мореплавця і навіть «Троє в човні, не рахуючи пса»...
Щодо, «героя вбивають» — аргумент за межею сенсу. Творів із трагічною розв’язкою — не злічити. Як, власне, і зі щасливою.
Більше того, існують варіанти «пожвавлення» героїв. Якщо Бузина не знає, той же Бендер далеко не перший реанімований герой. Шерлок Холмс також спочатку «загинув», упавши у прірву після битви з нехорошим професором Моріарті. Однак за десять років Конан Дойль воскресив його для «Собаки Баскервілів».
А взагалі щодо наслідувань — хто б говорив!
Бере людина розроблені чужі теми (на зразок досліджень Соломії Павличко) і, гранично вульгаризуючи, перетворює це на купу непристойностей, на кшталт статті про стосунки між Кобилянською та Українкою.
Що стосується убого-скандального «Вовкулаки Шевченка», то існувало блискуче есе Абрама Терця «Прогулянки з Пушкіним», де автор обстоював погляд, що Пушкін — вампір. І вбирав у себе світ, щоб заповнити власну порожнечу. Спірно, але цікаво.
Бузина ж оригінальні літературознавчі ідеї опускає «до пояса й нижче». На свій рівень!
В обох рецензіях Бузина обурений моєю «Післямовою», де я, власне, виконую його роль — критика. Я звернув увагу на певний, доволі тонкий нюанс. Скажу — це далеко не моя улюблена роль. Але що робити, якщо пристойних критиків — тотальний дефіцит (та й письменників — також). Хоча три-чотири людини викликали мою повагу своїм розбором роману. Не обов’язково хвалебним, але глибоким. Бузині, це зрозуміло, не до тонкощів.
В усіх без винятку київських рецензіях прозвучало, що багато які персонажі впізнавані. Лишень Бузина нікого не впізнав. Особливо він не впізнав критика Самсона Хворостищева. Який «був водянистим письменником і лужним критиком, проте страждав своєрідною короткозорістю. Хворостищев обожнював підбивати коліна великих колосів минулого, але що стосується сучасників, то він здебільшого чавив на своїй газетній шпальті за назвою «Літ. чистка» літературних блощиць. Криваві плями від них наводили на думку не про роботу титана, а про активність гнома, що вподобав місцем для полювання ті ж постільні складки, що й дрібні паразити».
Мабуть, у Бузини схожа короткозорість із Самсоном. Не пізнав він у першій рецензії критика Хворостищева, навіть у фіналі роману, коли той задумав «довести кровозмісний зв’язок Дюма-батька та Дюма-сина».
А щодо «чіпати маленьких», то пригадується, розібравшись із Тарасом Шевченком і Кобилянською, Бузина заповзявся шарпати «Репортаж не для друку» Харитонова. Ця річ дійсно була не для друку. Талановитий телепопуляризатор на папері виявився абсолютно безпорадним. Саме тому Бузина насолоджувався його побиттям, використовуючи цілісіньку шпальту. А може, знайшов автора, нездарнішого за себе?..
Але в другій рецензії на «Шлюбні ігри» Бузина раптом «прозрів» і повідомив, що виявляється мала місце «спроба автора висміяти київську тусовку, надавши своїм персонажам схожість із реальними героями...» Не може бути! Але «…ніхто не образився. Слави імітатору так і не додалося». Щодо слави — я в порядку. Книжка продається непогано. А ось щодо «не образився» — тут знову в критика збій пам’яті.
Це була не моя ідея запросити Бузину на презентацію роману, а менеджера книгарні «Цитрус». Мовляв, опонент і скандаліст. Нехай, прийде поскандалить, його перша негативна рецензія вже вийшла! Чудовий привід для публічного скандалу, якщо він такий уже бузотер. Я, знизавши плечами, погодився. Ради Бога!
Але наш «грізний критик», як з’ясувалося, виявився вельми чутливим до образ створіннячком. Перед самою презентацією він зателефонував на мобільний менеджерові і сорок хвилин оповідав (ця людина була незадоволеною — все ж таки розмова по мобільному!) чого він не прийде. Одна з дутих причин: невідомо, скільки буде телекамер. Він, мовляв, така зірка, і треба, щоб усі канали транслювали його дуже фотогенічну зовнішність у прямому ефірі. Бузино, було три телекамери! Вистачило б навіть самому Хвату-Тугаринову (псевдонiм критика)! Навіть забагато!
Деякі, не дуже привабливі риси діяльності як «жовтої журналістки» Лади Лузіної я також використав для книги. (Не як літератора, тут Лузіна мені подобається набагато більше). Але людина спокійно прийшла. Мужності більше, аніж у Тугаринова! Ну, звичайно, зчепитися б із Поплавським! Ось противник, гідний Бузини!
Якісь бузинські звинувачення можна прийняти, наприклад, щодо великої кількості портретів і характеристик, але щодо неякісних метафор... «Ось лишень погано у Рильова з метафорами, слабкувата фантазія. Штамп на штампі». І тут Бузина наводить довгий уривок: «Бася Афродітська лежала на його ліжку й освітлювала прожекторними очима кімнату. Стас спробував губами шматочок цього світла. Воно полилося в нього, закрутилося сліпучим смерчем, а потім було всмоктано назад двома воронками чорних Басиних зіниць».
Ви знаєте, я б кращого уривка не вибрав. Я навіть хотів Бузині подякувати на презентації. Він не підозрює, яку корисну з погляду популяризації, функцію виконує, висмикуючи класні шматки. Те, що він їх при цьому лає — лише додає зацікавлення (Наприклад, після презентації було розкуплено до 90 відсотків того, що було в книгарнях «Орфея»). Так що, Олесю, не стримуй себе! Цитуй далі! Я також процитую з твоєї творчості найбільш мною улюблене. Потім, якщо схочеш!
Висновок критика про воронки-зіниці: «Майже дамська проза — з розряду того, що читають знудьговані домогосподарки».
Чогось не зрозумію: чи то я Ільфа і Петрова наслідую (рецензія №2) чи все ж таки дамську прозу (рецензія №1)? Чи для Бузини Ільф і Петров — «жіноча проза»? Заплутався Тугаринов-Хват!
Та й що за смішні псевдоніми він собі підібрав?! Але підсвідомо — точні. Хват ще сюди-туди, «типу круто». А Тугаринов?! Може, Бузина «не в темі», що Тугарин-пес один із персонажів билинного епосу, татарський богатир, який втілює тупе хамство. Він там, на бенкеті, весь час грубіянив, доки Альоша Попович не вивів його й хитрістю не уклав!
Звичайно, прізвище можна приховати за псевдонімом. Але не натуру. Ось як описує Тугаринов мотиви головного героя «Шлюбні ігри»: «Стас Лікер стурбований пошуками слави, як молодий пес — сучки». Браво Тугаринов, він же Хват, він же Елла Коцнальбоген, він же Бузина! Хто ще може бути таким «стурбованим»?!
А ось і мій улюблений вираз Бузини, який я приберіг наостанку. У одному з його нестерпно еротичних і смішних до неможливого оповідань, я прочитав ось що: «Темне скло «Мерседеса» повільно опустилося, як ведмежа лапа». Досі не можу зрозуміти, як це воно опустилося? Що спільного між автомобільним склом і ведмежою лапою? Повільність? Та це ще хитромудріше за його ж «Ми лежали на ліжку, величезному, як Маріїнський палац».
Проте, Бузина поважно іменує себе в товстих часописах письменником. Розповідаючи, в різних колонках, що залицятися до дівчат у норкових шубах не рекомендується, бо їхні чоловіки розщедрилися їм на шуби. Бідний автор! Майже як бідна Ліза!
Бузині потрібно позбуватися комплексу другогатункового письменника, як це зробив Бєлінський, щоб стати справжнім критиком. Оскільки на сьогоднішній момент він — явище того ж порядку що й Поплавський, якого він нібито опонент. Поплавський так само співає, як Бузина критикує: сурогат пихатості й амбіцій. У результаті — громадська карикатура. (У Бузини з поправкою на «заклопотаність».)
Єдино, що мабуть, якби не було таких фігур у нашому культурному просторі — стало б зовсім тоскно. А так хоча б це! Багато матеріалу для сатиричних романів.
Але щось сам критик зовсім засумував. Бачив не дуже давно його по телевізору, на якомусь периферійному каналі (однієї камери цілком вистачило!), де він жалівся, що нічого в нас у мистецтві цікавенького немає.
Неправда, багато є чого смішного. Нехай у люстерко подивиться! В усякому разі там непогане джерело для натхнення. Не для свого, так для мого.
Костянтин РИЛЬОВ, «День»
