Однією з найгостріших проблем у роботі Верховної Ради останнім часом стало питання про зміну виборчого законодавства. Опозиційні фракції вимагають термінового прийняття нового закону про вибори народних депутатів на основі пропорційної виборчої системи. Але оскільки відповідний законопроект не знаходить підтримки у більшості парламентаріїв, у відповідь блокується обговорення і голосування інших законодавчих актів.
Здавалося б, це питання тактики парламентської боротьби. Але якщо цю тактику почнуть використовувати й інші політичні сили, що тоді? Завтра ультимативні вимоги висунуть прихильники страхової медицини, післязавтра — прихильники скасування аграрного кодексу тощо. Ситуацію дуже легко довести до абсурду. По суті, це найсправжнісінький шантаж. Адже до подібних ультимативних методів можуть вдатися і прихильники мажоритарної системи. Зрештою, можна, наприклад, ініціювати проведення всеукраїнського референдуму за виборчою системою. Результат голосування цілком передбачуваний і буде не на користь виборів за партійними списками.
Утім, залишимо емоції. Спробуємо поглянути на виниклу проблему виключно з раціонального погляду.
Твердження, що прийняття пропорційного закону блокують депутати-мажоритарники, не відповідає дійсності. Якби партійні фракції були одностайні у ставленні до пропорційної виборчої системи, її давно б затвердили. У тому й річ, що для деяких центристських партій вигідна нинішня, змішана виборча система. За такого варіанту виборів вони можуть отримати більше депутатських мандатів, ніж під час голосування тільки за партійними списками.
Не все так просто і з інтересами безпартійних депутатів-мажоритарників. Багато хто з цієї категорії народних депутатів морально готовий до виборів за партійними списками. Я кажу про це з усією відповідальністю, оскільки сам належу до даної групи парламентаріїв. Але ми готові особисто боротися за довіру виборців, приносячи їхні голоси до загальної партійної скарбнички, а не випрошувати, або примітивно «купувати» місця в партійному списку в партійних князьків. Обирати депутатів повинні виборці, а не партійна верхівка в Києві.
Неприйняття викликає не пропорційна система виборів як така, а її найпростіший варіант (так звана чиста пропорціоналка) — обрання депутатів за закритими партійними списками у загальнодержавному багатомандатному округу.
Недоліки цієї системи виборів добре відомі і політикам, і експертам.
Головна проблема — практично повністю ігнорують принцип представництва регіональних інтересів у вищому законодавчому органі країни. Перевагу віддають ідеологічному, партійному представництву. За такої системи виборів значна кількість регіонів (особливо невеликих та економічно менш розвинених) ризикують залишитися без своїх представників у парламенті. Але навіть якщо жителя певного регіону й оберуть за партійним списком до Верховної Ради, він насамперед представлятиме інтереси своєї партії.
Друга гостра проблема — виборець робить вибір між партійними списками, але не між кандидатами в депутати. Тим часом навіть голосування за партійними списками свідчить, що виборці насамперед орієнтуються на особистість політичних лідерів. Закриті партійні списки звужують персоніфікований вибір наших громадян — вони вимушені вибирати тільки між партійними вождями.
Вибори за загальнодержавним округом розривають зв’язок між депутатом і жителями певної території. Сьогодні виборець може звернутися до народного депутата, який представляє інтереси округу, на території якого даний виборець проживає. За суто пропорційної системи партії і виборчі блоки, передусім, орієнтуватимуться на свої базові регіони, там, де зосереджена основна маса їхніх виборців. Крім того, особливою популярністю в народних депутатів користуватимуться обласні центри. А ось глибинку партійні обранці, напевно, забудуть. Десь буде густо, а десь пусто.
Список недоліків «чистої пропорціоналки» можна продовжувати і далі. Тому особливо відзначу ті обставини, які найбільше хвилюють мене як президента Асоціації національно-культурних об’єднань України. Йдеться про вплив виборчої системи на представництво національних меншин у вищому законодавчому органі країни та стан міжетнічних відносин в Україні.
Оцінюючи результати парламентських виборів 1990 р., 1994 р. (які відбувалися за мажоритарною системою) та 1998 р. і 2002 р. (за змішаною виборчою системою) ми виявимо, що мажоритарна система виборів майже ідентично відтворювала в парламенті етнічну структуру українського суспільства. У складі Верховної Ради України першого і другого скликань, етнічна структура вищого органу законодавчої влади майже збігалася з етнічною структурою українського суспільства. Близько 75% народних депутатів становили українці за національністю, приблизно 20% — росіяни і близько 5% — представники інших етнічних груп. Причому в 1994 — 1995 рр. крім українців і росіян, до Верховної Ради України обрали представників 11 етнічних груп. Цей ефект виник частково через компактне мешкання окремих етнічних груп (угорців — у Закарпатті, румун — у Чернівецькій області, болгар, молдаван та євреїв — в Одеській області), частково через те, що національність кандидатів у депутати не відігравала істотної ролі у виборі виборців.
На виборах 1998 р. та 2002 р. національність кандидатів у депутати не фіксували. Проте ми можемо оцінити вплив принципу пропорційного представництва на забезпечення інтересів окремих національних і соціокультурних груп та розвиток міжетнічних відносин в Україні за низкою чинників.
По-перше, наявність чотиривідсоткового виборчого бар’єра дозволяла отримати депутатські мандати за загальнодержавним виборчим округом тільки тим політичним партіям і виборчим блокам, які набрали понад один мільйон голосів виборців. Зважаючи на той факт, що, крім українців і росіян, жодна етнічна громада в Україні не нараховує понад півмільйона осіб, безглуздо було б сподіватися, що участь у виборах певної політичної сили, яка представляє інтереси тієї чи іншої національної меншини, буде результативною.
У цих умовах залишається сподіватися лише на добру волю впливових політичних партій і виборчих блоків. На щастя, політична практика України знає такі приклади. За списком «Нашої України» до Верховної Ради обрали видатних діячів кримськотатарської громади М. Джемільова та Р. Чубарова, представників деяких інших етнічних груп, які проживають в Україні. Керівник Спілки вірменiв України Н. Мхитарян пройшов за списком блоку «За єдину Україну». І все-таки, крім доброї волі, повинні бути і надійніші політико-правові механізми забезпечення представництва національних меншин в українському парламенті.
По-друге, акцентування деякими політичними партіями і виборчими блоками національного чинника не тільки не принесло їм успіху, а швидше навпаки — зумовило їхній провал на виборах. Причому це однаково стосується політичних сил, які апелювали до російськомовного населення, і тих, хто розігрував карту українського націоналізму. Виборці виявилися мудрішими за націонал-радикальних політиків і відмовили їм у довірі. Проте в такій країні, як Україна, зі значними етнічними, релігійними і регіонально- культурними відмінностями у складі її населення, завжди існуватиме спокуса мобілізувати виборців за національним (релігійним) принципом. За певних умов це може призвести до посилення політичного розколу суспільства за етнічною або релігійною ознакою. Однією з таких умов є пропорційна виборча система, що закріпляє розподіл виборців за партійними (ідеологічними) таборами.
Таким чином, перехід до «чистої» пропорційної системи може негативно позначитися і на представництві інтересів національних меншин в українському парламенті, і на загальній атмосфері міжнаціональних відносин у країні.
На превеликий жаль, аргументи, які свідчать про недоліки чистої пропорційної системи, її прихильники не беруть до уваги. У результаті в роботі над законом про вибори народних депутатів виникла патова ситуація. Опозиція наполягає на виборах за закритими партійними списками, але нездатна провести це рішення тільки своїми силами. У свою чергу депутати-мажоритарники не змогли виробити узгоджений альтернативний варіант трансформації виборчої системи. Законопроект Гавриша — Дашутина — Йоффе став спробою пошуку компромісного рішення. Але запропоновані в ньому технологічні рішення не дали гармонійного поєднання інтересів партій і політиків, які представляють регіони, тому не влаштовують не тільки депутатів-партійців, а й значну частину мажоритарників. Інших варіантів компромісу не пропонували. Більш того, ультимативні вимоги прийняти «чисту пропорціоналку» призвели до появи проектів, спрямованих на повернення до мажоритарної системи виборів. Але і це тупиковий шлях. «Чиста мажоритарка» — така сама політична крайність, як і «чиста пропорціоналка». До того ж прихильників повернення до мажоритарної системи менше, ніж «пропорціональників». Це підтвердило, зокрема, голосування з проекту Б. Губського.
Слід шукати реальний компроміс, а не займатися термінологічною еквілібристикою або, навпаки, політичним шантажем. Уперте просування найпростішого варіанту пропорційної виборчої системи призведе тільки до того, що збережеться змішана виборча система. Це прийнятне для мажоритарників, але чи влаштує опозиційні фракції?
Якими можуть бути умови та варіанти досягнення компромісу згідно із законом про вибори?
Компроміс передбачає взаємні поступки. Зі сторони мажоритарників поступки можуть бути пов’язані з істотним посиленням ролі партій у виборчому процесі, із згодою на прийнятніший варіант пропорційної системи. У свою чергу депутати-партійці повинні погодитися на забезпечення в рамках пропорційної виборчої системи принципів регіонального представництва і персоніфікованого вибору.
Що стосується варіантів компромісу, то вибір насправді досить великий. Одних різновидів пропорційної системи нараховується понад півтори сотні. І серед них можна знайти такий варіант, який відповідав би умовам компромісу.
До речі, компромісні підходи пропонували і представники опозиції. Наприклад, член фракції «Наша Україна» В. Асадчев запропонував провести вибори до Верховної Ради за регіональними списками в 27 виборчих округах. Ідея регіональних списків відповідає умовам компромісу, особливо якщо списки будуть відкритими і виборці зможуть висловлювати свої уподобання стосовно запропонованих кандидатур.
Якщо шукати компроміс між законопроектами Рудьковського — Ключковського — з одного боку, та Гавриша — з іншого, то пропонується така схема. Кандидати в народні депутати висуваються тільки від політичних партій і виборчих блоків. Половину депутатів обирають за виборчими списками в загальнодержавному округу, а другу половину — в укрупнених багатомандатних округах за регіонами (кількість таких округів також може стати предметом компромісу, на мій погляд, оптимальний варіант — від 75 до 150 округів). При цьому кандидати в депутати, які набрали більшість голосів у багатомандатних округах, автоматично стають народними депутатами, інші депутатські мандати розподіляють за схемою на зразок запропонованої в законопроекті С. Гавриша. Тобто, решту депутатських мандатів отримують партії і блоки, які подолали чотиривідсотковий бар’єр за сумою голосів, набраних у багатомандатних регіональних округах. У їхніх регіональних списках депутатами стають кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів, крім тих, котрі і так перемогли в округах.
Можливі й інші компромісні комбінації на основі загального принципу пропорційного представництва. Світовий досвід дає силу-силенну різноманітних варіантів. Черга — за готовністю до компромісу.
