Про тузлинські події сказано вже багато, але у сказаному видно надмірну зосередженість лише на двох сторонах конфлікту — Україні й Росії. Причому Росія виступає в ролі якогось просто таки демонічно-активного діяча — суб’єкта політики, а Україна — в ролі пасивної жертви, об’єкта оної. І все — іншого світу ніби й нема. Росія — суб’єкт, Україна — об’єкт, а всі інші — тло.
У це надто важко повірити вже хоч би тому, що Росія — не СРСР. Хоч Захід і демонстрував щодо неї спочатку майже такі почесті, як і щодо СРСР, але одночасно завжди можна було бачити політику її поступового «відсування» все далі й далі в напрямі визначення Бжезинського: «Держава середнього рівня і другорядного впливу». Якщо Росія й має бути силою, то силою прирученою, контрольованою. Це значить — не дуже великою. Це значить — не треба їй давати посилюватись.
Тузлинські події можна вважати ознакою сили чи навіть посилення Росії, ознакою того, що Росія здатна діяти не оглядаючись на Захід. Але є й інша версія: можна вважати, що Росію вміло довели до цих подій, фактично нав’язали їй поведінку, яка врешті не піде їй на користь і призведе до ослаблення її позицій.
Росія повелася щодо України вельми не гарно. Що могло примусити Росію так поводитися з Україною, яка, так би мовити, «ціна» такої поведінки? Взагалі-то, якщо по- чесному, Росія і «безплатно» може сотворити щось принизливе для українців. Але тут ціна була досить високою. Уже сама по собі Тузла має немалу цінність. Це ключ до Азова, це мільйонні збори, це маневри з транзитом аміаку. Це і ключ до подальших переговорів про кордон по Азову, де також існують значні матеріальні інтереси. Уже цього досить, щоб не чекати від Росії делікатності.
Але тут Росія перевершила саму себе і дійшла до дій, для характеристики яких доречні не просто недипломатичні, а нецензурні вислови. Із цього випливає висновок, що ціна була ще вища.
Не треба довго шукати пов’язану з Україною проблему, яка загрожує Росії ризиком втрати мільярдів. Проблема добре відома — це нафтопровід Одеса — Броди. Якщо ним піде каспійська нафта, Росія опиниться перед необхідністю пристосування до нових реалій, у яких буде присутня сильна конкуренція російській нафті. Треба буде швидко щось робити, вкладати капітали в модернізацію галузі. Інакше — багатомільярдні втрати. Адже відомо, чим для Росії є нафта. Уже цього досить, а ще є проблема хоч і повільного, але зближення України з НАТО, покращання стосунків із США. На горизонті — ймовірність втратити свій вплив на Україну, що теж загрожує багатомільярдними ризиками.
Ось тут-то і побачили вони всю цінність Тузли. Приєднати її, вигравши заразом азовські мільйони. Зробити це так, як вони робили, щоб показати всім, «хто в домі хазяїн». Хазяїн не зобов’язаний повідомляти всяким там, що він збирається у себе вдома робити. Показати всьому світу, що Україна — це «всякі там», а не справжня країна, з якою можна мати справу окремо, без погоджень із Москвою. Також і ті справи, що стосуються будь-яких нафтопроводів. «Хахли» мали або не помітити вчасно, або побоятися хоч шепнути щось проти. Захід мав остаточно розчаруватися в будь-якій самостійності України і покинути й думати як про той нафтопровід, так і про Україну в НАТО.
Розчудесні розрахунки. Але лише за умови, що Захід такого варіанту не міг передбачити. Захід же якраз навпаки — не тільки мав усі можливості передбачити, а міг навіть свідомо доводити Росію до рішення показати себе у всій «красі». Заходу ж не хочеться, щоб Росія безконтрольно, самовільно посилювалась. Посилення вийшло би, якби Росія здобула після Тузли те, на що вона розраховувала.
А якщо Тузла жодною мірою не погіршить ставлення Заходу до України, а навпаки? А якщо після неї Захід дістане прекрасну нагоду стати під знамена солідарності з жертвами «імперії зла» і перестати занадто пристосовувати відносини з Україною до бажань Росії, й тому він не тільки швидко вирішить проблему з нафтопроводом, а й багато інших проблем? Піде це на користь прагненням Росії? Ясно, що ні.
Крім того, будь-яка держава сильна не тільки своєю силою, а й своїми союзниками. Як вплинуть на союзників Росії тузлинські події? Особливо якщо ці союзники слабші за неї? Їм же доведеться думати: чи нема й у них якоїсь тузли? А коли тузлинські події ще й не досягнуть своєї мети, це неминуче понизить Росію в очах її союзників і штовхне їх на пошуки для себе варіантів без неї.
Про погіршення ставлення до Росії в Україні вже й говорити не варто. І таке погіршення Росії теж не на користь.
Показавши себе у всій «красі», Росія ще опиниться в певній ізоляції, коли якимсь країнам у якихось ситуаціях стане незручно її підтримувати. Це теж не що інше, як ослаблення.
Тому Захід міг би вирішити, що корисно «довести» Росію до Тузли. Більше того, в цьому з великою ймовірністю могли би брати участь і якісь українські політики. Викрити цю змову практично неможливо, бо для «доведення до Тузли» не треба було абсолютно нічого особливого, примітного. Захід і Україна могли просто грати самих себе. Захід звично зволікав, звертав на менторство, Україна звично була «багатовекторною» і догоджала Росії. Усе було так, як і дванадцять років до цього. Усього лише могли бути якісь акценти. Але й тоді — все, як звичайно, зміни тільки у виборі місць і моментів. Могла бути бездіяльність там, де могли би бути й дії. Але всього лише «могли би бути», а могли й не бути — все одно відрізнити дуже важко.
У Росії занадто звикли зверхньо ставитися до України, до її політиків. У Росії занадто звикли, що Захід у своїх відносинах з Україною завжди оглядається на Росію. Все настільки звично, що Росія могла не відчути небезпеки і «купитися».
Навряд чи Росія тепер візьметься «зривати маски». Не тільки тому, що Захід і Україна грали самих себе і тому під білою й пухнастою маскою вона неминуче знайде щось таке ж біле й пухнасте. А й тому, що таке зривання масок означало б для неї не що інше, як визнання, що її елементарно ошукали. Ніхто ж її жодною мірою не примушував, не просив, не заохочував. Їй просто не заважали, і вона сама роздягнулась у всіх на очах.
Схоже, що тепер їй краще всього просто «зам’яти» цю справу. У цьому разі втрати для Росії будуть мінімальні.
