«Ніколи не треба здаватися, треба дивитися вперед. Адже життя лише раз дається. І хто знає, що чекає на нас за півгодини?» — вважає Зінаїда Миколаївна Бараненкова. — «Я зовсiм самотня. Поховала і чоловіка, і двох синів». Ось уже чотири роки 76-літня жінка живе у Будинку для людей похилого віку, який являє собою житловий будинок з повним комплектом соціально-медичних послуг. Однак старенькою себе не вважає: це не в її характері. Все життя була громадським діячем. «Звикла крутитися, — пояснює. — Хоч у мене остеохондроз, гіпертонія, цукровий діабет — букет болячок, та я не здаюся. Сама собі роблю настрій: я найсильніша оптимістка!» (Сміється). Тому вона, як і раніше, стежить за собою, танцює. Співає улюблену «Циганочку» і навіть займається на тренажерах. Секрет її оптимізму — якраз у тому, щоб не сидіти без діла, ніколи не скаржитися, не заздрити і не думати про знегоди.
Життя в Будинку для людей похилого віку Зінаїду Бараненкову не обтяжує. Навпаки, тут їй подобається фактично все: добротна квартира, куди разом із господинею переїхали навіть старі плакати й громіздкий комод, директор, яка намагається урізноманітнити життя підопічних, лікарі в медпункті. «Тільки ось ніяк не прикріплять до мене персональну сиділку, — жартуючи зітхає вона. — Я ж самостійна».
Щомісяця в світі стає на мільйон більше 60-річних. І сьогодні люди похилого віку — це 600 мільйонів населення Землі. В Україні нині кожен п’ятий — старший за 60 років. І якщо, скажімо, в 1935 році на сто наших співвітчизників припадало всього шестеро бабусь-дідусів, то в 2003-му — на одній працездатній людині «тримаються» три пенсіонери. Реальність така, що багато українців навіть бояться думати про те, що колись їх назвуть «немолодими». Нескладно здогадатися, що цьому є щонайменше дві об’єктивні причини: погане здоров’я та соціальна ізоляція. Звісно, є й третя — брак грошей, що аж ніяк не залежить — на жаль — від волі людини похилого віку чи її оточення.
Зі слів провідного наукового співробітника лабораторії соціальної геронтології Iнституту геронтології АМНУ Ніни Вержиковської, до 70 років тільки 1—1,5% людей залишаються практично здоровими. Решта 98,8—99% страждають на хронічні патології, часто «нашаровані» одна на одну: серцеві захворювання разом із шлунково-кишковими, легеневими... Часом «букет» — із десяти, а то й більше компонентів. Лікувати таку «композицію» вельми складно: коли людина приймає одночасно 3-4 препарати на день, у нього виникає хвороба вiд лiкiв, яку знову ж треба якимсь чином лікувати. За підрахунками американських фахівців, навіть у їхній благополучній країні на це страждають понад 40% пенсіонерів.
Проте на 45—50% здоров’я людини залежить від її рухової активності, харчування, загартування і здатності протистояти стресам. Тобто, програму підготовки до старості слід починати ще змолоду. Між іншим, США нині переживають своєрідний бум довгожительства. І причина, на думку експертів, полягає в їхній руховій активності та харчуванні (зрозуміло, сюди не належать прихильники фаст-фудів).
Як не дивно, збільшення кількості 80-літніх пророкують і Україні. Демографи-футурологи кажуть, що зараз їх 2,5%, а до 2050 року їхня кількість зросте до 7,5%.
Що стосується ізольованості людей похилого віку, то в цьому випадку все знову ж таки залежить від них самих. На думку психологів, будь-яка діяльність (хоч би й організація, створена пенсіонерами) приносить не тільки їм самим задоволення і відчуття власної значущості, а й заощаджує державні гроші. Наприклад, у Німеччині підрахували: кожен євро, вкладений у реабілітацію людей похилого віку, тобто у створення клубів за інтересами, різних організацій для пенсіонерів обертається 10 євро прибутку державі. Оскільки таким чином у кілька разів знижується кількість викликів «швидкої» та зменшується кількість госпіталізації.
В Україні існують різні організації, які займаються пенсіонерами, працює система територіальних центрів соціального обслуговування стареньких. Теоретично центри мали б охоплювати абсолютно всіх пенсіонерів, проте на ділі через дефіцит коштів (а їх фінансують місцеві органи влади) вони займаються виключно самотніми. Останні становлять приблизно 20% від загальної кількості людей похилого віку. Ще стільки ж — це прикуті до своїх квартир, які не можуть обійтися без сторонньої допомоги. Інші фактично виявляються забутими. Тому нерідкі випадки самогубств серед цих людей. «Вони не можуть забезпечити себе, і в якийсь момент сила волі їх залишає, — каже провідний науковий співробітник лабораторії соціальної геронтології Віра Чайковська. Тільки в Донецькій області, згідно з дослідженням, 40% тих, хто здійснив суїцид, — люди віком за 70 років».
У Європі цілком нормальним вважається, коли діти здають своїх батьків до будинку престарілих. Наприклад, у Швеції такі люди нерідко йдуть до подібних закладів із власної волі. Хоч і не таємниця, що жителів цієї країни (як, проте, й інших представників Заходу) часом звинувачують у надмірній суворості до батьків, аргументуючи це тим, що покоління живуть автономно (тільки 3% шведських громадян проживають в одній квартирі зі старими). І навіть догляд за лежачими перебирає на себе держава, а не «рідна кровинка». Проте тамтешній стареньких це анітрохи не ображає, оскільки ті дуже поважають свободу і права іншої людини та вважають за краще не створювати проблем навіть дуже близьким і рідним.
«На Заході будинки престарілих — це можливість жити так, як людина хоче, — розказує Н. Вержиковська. — Там пенсіонери мешкають у комфортабельних кімнатах, за які платять, отримують культурну програму і почуваються повноцінним громадянами своєї країни. Більш того, в Європі якісно інше ставлення до старості, цей час присвячують подорожам і реалізації бажань».
В Україні існують різні установи для людей похилого віку. Це будинки-інтернати для престарілих, для психохроніків, геріатричні пансіонати. Останні відрізняються більшою демократичністю, якщо можна так висловитися, кращими умовами утримання (аж до всіх зручностей у кімнаті, де можна жити й одному, й удвох). Хоч потрапити туди може тільки людина, яка має повний робочий стаж, — ветеран праці. Крім того, існують ще так звані житлові будинки з повним комплексом соціально-медичних послуг. Таких в Україні десять, причому закритими їх аж ніяк не назвеш — фактично будь- яка людина може отримати однокімнатну квартиру та перевезти туди свої хай і старенькі, але рідні меблі. Особливість таких будинків у тому, що на першому поверсі розміщуються клуб, їдальня (не всі люблять або можуть готувати самостійно), медпункт та філіали різних магазинів. У самих кімнатах обладнана сигналізація — щоб у будь-який момент можна було покликати на допомогу доглядачку. Єдина умова, щоб потрапити туди, — це колишня квартира, яку пенсіонер зобов’язаний віддати державі. Ось тут криється найбільша проблема — поки самотня людина живе у наданій державою квартирі і про неї піклуються виключно сестри милосердя, ніхто претензій стосовно нерухомості, відданої державі, не висуває. Зате після смерті пенсіонера з’являються натовпи родичів-спадкоємців з адвокатами та різними заявами.
«Щоб переселитися до будинку престарілих, людині завжди необхідно зробити над собою велике психологічне зусилля, — каже Н. Вержиковська. — Фігурально висловлюючись, йдучи за дзвінком їсти та за дзвінком дивитися телевізор, пенсіонер втрачає свободу. І цього всі дуже бояться». Водночас, на думку експерта, в суспільній свідомості склалося неправильне уявлення про будинки престарілих — вони чомусь асоціюються з такими собі богадільнями для бідних і хворих. Притому, що саме там за нинішніх соціально-економічних умов людина на старості може почуватися комфортно.
«Старість — це добре, — переконана Віра Чайковська. — Адже вона не всім дається. Пам’ятаєте, Екзюпері сказав: «Це не інша планета, а те, що щонайбільше чекає на кожного з нас». Незважаючи на те, що українські пенсіонери не можуть похвалитися товщиною свого гаманця, на думку експертів, оптимізму вони не втрачають. Статистика у цьому питанні говорить сама за себе: щорічно в нашій країні реєструють близько шести тисяч шлюбів серед людей похилого віку. 80% пенсіонерів — потенційно активні, особливо в сфері творчості: більшість стареньких пишуть вірші і співають.
Яскравий приклад цьому — Зінаїда Миколаївна Бараненкова. «Я зовсiм самотня, — розповідає вона про себе. — Поховала і чоловіка, і двох синів». Ось уже чотири роки 76-річна жінка живе в Будинку для людей похилого віку. Проте старенькою себе не вважає: це не в її характері. Все життя була громадським діячем (то головою ради ветеранів, то іншої організації), а з травня цього року кубанське козацтво видало їй ще й посвідчення капітана. «Звикла крутитися, — пояснює. — Хоч у мене остеохондроз, гіпертонія, цукровий діабет — букет болячок, але я не здаюся. Сама собі роблю настрій: я велика оптимістка!» (Сміється). І ніколи не потрібно здаватися, треба дивитися вперед. Адже життя всього раз дається. І хтозна, що чекає нас через півгодини?» Тому вона, як і раніше, стежить за собою (як жінці і не підфарбуватися?), танцює, співає улюблену «Циганочку» і навіть займається на тренажерах. Таємниця її оптимізму полягає якраз у тому, щоб не сидіти без діла, ніколи не скаржитися, не заздрити і не думати про знегоди.
Словом, запал у душі в українських людей похилого віку ще не вичерпався.
