Коли минулого року Інститут соціології НАНУ поцікавився в українців, на що вони готові задля великих грошей (можна було дати кілька варіантів відповіді), результати не були сенсаційними. Серед найрізноманітніших відповідей — від «пожертвування стосунками із друзями» до «дій в обхід закону» — лідерство міцно тримають усілякі варіанти чесного заробітку. 52,6%, не шкодуючи сил, працювали б з ранку до вечора. Трохи менше — 47,9% — не відмовилися б від будь-якої роботи, за умов, що за неї гідно платитимуть. І, нарешті, завершила трійку лідерів трудова міграція — за кордон на заробітки не побоялися б виїхати 46,9% українців.
КОЖНИЙ П’ЯТИЙ ПРАЦЕЗДАТНИЙ — ЗА КОРДОНОМ
Зрозуміло, насправді реальна кількість трудових мігрантів набагато менша — за найбільш завищеними експертними оцінками, їх близько 7 млн. або, іншими словами, за кордоном заробляє кожен п’ятий економічно активний українець. А обчислити реальні розміри вітчизняного внеску в сорокамільйонний трудовий міграційний рух проблематично. Скажімо, за даними Держкомкордону, за період із 2000 по 2002 рік до Португалії виїхали всього 105 українців. Водночас португальські ЗМІ заявляють, що на території їхньої країни працюють понад 200 тисяч наших співвітчизників. І це при тому, що, згідно з оцінками Міністерства праці та соцполітики, Португалія для українців — аж ніяк не найпривабливіша країна. На першому місці, наприклад, Греція (за даними відомства, там працевлаштовано 7249 чоловік), потім Кіпр (2914 чол.), Ліберія (2266), Велика Британія (1287) ОАЕ (703), Німеччина (551) та Росія (543). Щоправда, за неофіційними оцінками, через реєстраційні списки Мінпраці проходить усього 5% тих, хто виїжджає на заробітки. І за інформацією апарату Уповноваженої ВР з питань прав людини, лише 14% українців, які працюють у Росії, Польщі, Чехії, Італії, Португалії, Іспанії та Туреччині, де-небудь реєструються.
Нещодавно Інститут соціології зробив спробу намалювати соціально-психологічний портрет українського мігранта. Виявилося, що це в бiльшiй частинi випадків — чоловік у середньому 33-річного віку; виходець із невеликого міста (42%) або села (29%) здебільшого західних областей країни (37%). Незадоволений своєю роботою і зарплатою в рідній вітчизні, він у 50% випадків про зарубіжну поїздку з метою працевлаштування домовляється усно. Зате життєвій позиції трудового мігранта ті, кому не довелося пережити цей досвід, можуть хіба що позаздрити. Як показують дослідження, у групі мігрантів у 1,6 разу менше фаталістів. Приблизно на стільки само більше ініціативних та впевнених у собі, а крім того, мігранти в 1,7 разу більше, ніж «осілі», підтримують приватизацію і вбачають перспективи в тісній співпраці України із західними країнами.
IСТОРІЯ ОДНОГО «ПІДПРИЄМНИЦТВА»
Проте навіть не цифри, а реальні історії з життя підтверджують, що на батьківщину мігранти повертаються зовсім іншими. Наприклад, Олексій Кривульченко, якого за правом можна вважати піонером української трудової міграції (він вирушив до Італії в 1992 році), вважає, що поїздка стала для нього переломним моментом життя. Iз вічно закомплексованого і нерішучого він перетворився на впевненого в собі успішного підприємця. Щоправда, при спогадах про Італію Олексій досі переживає двоякі почуття. З одного боку, сьогодні там живуть його близькі друзі, а з другого, — ще свіжі спогади про неопалювану кімнату, безсоння через біль у суглобах та роботодавців, які за будь- якої зручної нагоди намагалися його обдурити.
Поїздка до Італії для Олексія була усвідомленим рішенням. Настав момент, коли іншого виходу, щоб вижити, не бачив: ні Олексію, історику за освітою, ні його батькам уже вісім місяців не платили зарплату. Щоб пригадати смак м’яса, він їздив до друзів у село, а дочекавшись літа, позичив у знайомих 80 доларів та вирушив до Криму торгувати креветками. Добре, попит у відпочиваючих на дари моря виявився більш ніж високим. Удесятеро збільшеного «стартового капіталу» виявилося достатньо, щоб придбати турпутівку до Словенії. Звідти, сподівався Олексій, добратися до заповітного кордону не становитиме труднощів. Тим більше, що й італійська в нього була досить непогана.
Але сталося все навпаки. Перше знайомство з гарячою нацією закінчилося для Олексія 12-годинним перебуванням у розподільнику для мігрантів, а потім депортацією до Словенії. «Очевидно, мені не вдалося переконати митників у своїх добрих намірах, — згадує Олексій, — і не допомогло навіть таке приємне для кожної нації знання мови». Друга спроба була успішнішою. Цього разу митники підійшли до респектабельного на вигляд юнака, який чистою англійською повідомив, що прямує до університету в справах. Щоправда, на вокзалі у Венеції, незважаючи на попередню домовленість, Олексія ніхто не чекав. Сьогодні він згадує, що за вісім годин перебування в залі очікування з 15 доларами в кишені перед його очима промайнуло все життя. «Було відчуття, що це кінець — я не можу ні тут залишитися, ні до України повернутися. Здавалося, єдине, що реальне, — померти». Проте все було не так вже й погано. За Олексієм прийшли, але реальні умови істотно різнилися з обіцяними.
За чотири місяці роботи в Італії українському мігранту довелося навчитися багато чого: і сортувати заморожені полуниці, й організовувати паркування автомобілів біля одного з найзлачніших нічних клубів, і розливати в горах вино, і навіть їздити на причепі вздовж канави та розгрібати землю. «Двічі, — каже Олексій, — я був близький до смерті. Один раз причеп перекинувся, і мені дивом вдалося відстрибнути убік, щоб не впасти разом із ним до канави. А вдруге мені загрожувало зараження крові». Рана на пальці, яку Олексій отримав на роботі, обернулася наривом. Оскільки про існування медичної допомоги як такої нелегали могли просто забути, він звернувся до роботодавця з проханням знайти якого-небудь лікаря. Подивившись на розпухлий палець свого працівника, італійський «господар» заявив: «А що тут такого, відріж палець — і все». Закінчилося все тим, що Олексій зробив собі операцію сам, після чого італійці почали його навіть побоюватися: «Цей росіянин сам себе ріже, невідомо, що з нами зробити може».
Щоб економити зароблені за годину три долари, Олексій харчувався всі ці місяці більш ніж скромно. «Як нині пам’ятаю, — говорить він, — сніданок — найдешевші макарони, обід — ті самі макарони, але з маслом, вечеря — вони, але із засмаженим яйцем». Місцеві жителі, не уявляючи собі навіть, що за країна така, з якої приїхала людина, яка сама себе ріже, щоразу намагалися підтримати Олексія. Жінки приносили варення, млинці, вмовляли його, що з такою статурою потрібно багато їсти....
Сьогодні саме вони — друзі Олексія. Комерція, якою він зайнявся після приїзду на батьківщину, дозволяє йому іноді вибиратися до Італії, щоб просто привітати хороших людей із днем народження. Згадуючи себе «до», Олексій каже, що поїздка допомогла виявити йому в собі щось зовсім нове, приховане раніше. Досвід подолання будь-яких перешкод позитивно позначається на його нинішній діяльності. Кудись зникло відчуття безвихідної ситуації та марності боротьби. Єдине, що досі турбує Олексія, — почуття непотрібності. «Відчуття, коли твоє життя ні для кого нічого не означає, не можуть стерти з пам’яті ні успіх, ні любляча сім’я, ні друзі».
ЯК ДОТРИМАТИСЬ МІГРАЦІЙНОГО БАЛАНСУ
На думку завідувача відділу соціально-економічної та демографічної безпеки Національного інституту проблем міжнародної безпеки при РНБО Олександра Хомри, щоб Україна отримувала дивіденди від трудової міграції, має проминути ще чимало часу. А поки що привезені з-за кордону гроші хіба що поповнюють тіньовий бюджет, а не «працюють» на благо економіки країни. Причому, свого часу для багатьох країн трудова міграція була, по суті, порятунком. Досить пригадати досвід Італії, Греції та Югославії. Спочатку вихідці з цих країн масово вирушили на заробітки до Західної Європи, а сьогодні вони вже — основні реципієнти робочої сили. У Югославії, наприклад, щоб прискорити «роботу» привезених грошей, для колишніх мігрантів розробили спеціальні програми. Коли вони мали намір відкрити власну справу, їм надавали кредити під мінімальні відсотки, а крім того, там існували податкові пільги при ввезенні до країни валюти.
За експертними оцінками, мігранти привозять в Україну близько 400 млн. доларів на рік. Наприклад, дослідження, проведене в 2001 році у Тернопільській області, показало, що надходження від мігрантів становлять 100 млн. доларів на рік. Для порівняння — обласна програма залучення іноземних інвестицій становить усього 13,4 млн. гривень або 2% від привезених мігрантами сум.
При цьому, щоправда, можна прикинути як матеріальні, так і моральні збитки від заробітків українців за кордоном. Наприклад, сьогодні за межами країни працюють майже 30% вітчизняних вчених. За оцінками експертів, таким чином країна щорічно втрачає до 1 млрд. доларів, і за 15 років тільки в США запатентовано понад 10 відкриттів, зроблених на основі здійснених в Україні робіт.
Крім того, нерідкі і драматичні історії українських мігрантів. Тільки в Португалії за період з 2000 по 2002 рік, за даними Уповноваженої ВР з питань прав людини Ніни Карпачової, зафіксовано 500 смертей наших співвітчизників. Лідирують серед причин трагедії — нещасні випадки на виробництві та самогубства, що Уповноважений ВР з питань прав людини пояснює роботою українських мігрантів без належної техніки безпеки та у важких психологічних умовах.
Ситуацію посилюють ще й демографічні показники. Якщо країни-постачальники робочої сили здебільшого характеризує непоганий природний приріст населення, то в Україні, як відомо, за 10 років населення скоротилося на 4 млн. осіб. Експерти ООН вважають, що країнам ЄС для того, щоб у майбутньому конкурувати на міжнародному ринку, за 25 років необхідно залучити щонайменше 135 млн. мігрантів. А Україні вони прогнозують до 2026 року 42-мільйонне населення, грунтуючись як на невтішному показнику народжуваності, так і на низькій імміграції.
Iз останнім твердженням погоджуються і вітчизняні експерти. Зі слів начальника Управління з питань біженців та міграції Держкомітету з питань національності і міграції Миколи Єруха, Україну як омріяну мету мігранти поки що не сприймають. Представники Китаю, Афганістану, В’єтнаму й Індії, які зупиняються в нас, як правило, навіть не мають вищої освіти. У 75% випадків вони абсолютно не орієнтуються в соціально-політичному житті країни, і зрозуміло, що про їхні інвестиції в економіку країни не може і йтися. Громадяни країн СНД хоч і дещо продуктивніші, проте щонайбільше відкривають тут невеликі приватні підприємства. І в промисловість країни, як правило, свого внеску не роблять.
Словом, роблять висновок експерти, для дотримання виїзно-в’їзного балансу Україні необхідно — не багато не мало — покращити свої економічні показники. Тобто зробитися привабливою країною. А поки що різниця між якістю життя у нас та в країнах, куди їдуть на заробітки українці, — значна. Якщо та сама Португалія за рівнем скоректованого ВВП на душу населення в списку ООН займає 30-те місце, то Україна — 102-е, поряд із Гватемалою та Суринамом.
