«Поки хтось протестує, інші будують», — таким гаслом відреагували прихильники правлячої в Італії партії нинішнього прем’єр-міністра Сильвіо Берлусконі на вчорашній масштабний страйк у країні. Утім, нечисельне зібрання проурядових сил на одній з площ у Мілані різко контрастувало із велелюдними демонстраціями проти ініціатив уряду Берлусконі. Італійці обурювалися новими прем’єрськими пропозиціями щодо пенсійної реформи. Обурення протестантів фактично на весь день «паралізувало» країну: не працювали фінансові установи, пошти, школярі отримали незапланований вихідний. Туристам довелося відкласти будь-які спроби здійснити подорож — одна лише авіакомпанія «Аліталія» відклала близько 150 пообідніх рейсів. У мегаполісах було блоковано рух міського транспорту, лікарні надавали виключно невідкладну допомогу. Промислові гіганти (зокрема автомобільний концерн ФІАТ) теж призупинили свою роботу.
Закликами до солідарності у ці дні в Італії зловживають усі. Але, на відміну від тих, у яких глава італійського уряду пропагує свою реформу, об’єднавчі гасла опозиції знаходять підтримку громадян. Саме лідери трьох найбільших опозиційних партій стали ініціаторами страйку у знак протесту нововведенням Берлусконі. За планом італійського прем’єра, оприлюдненим у мас-медіа три тижні тому, пенсійна реформа передбачає встановлення нової верхньої вікової межі працездатності. Чоловіки матимуть можливість піти на заслужений відпочинок лише після досягнення ними 65 років, а жінки — 60. Раніше «віковий ценз» для обох статей становив 57 років, а тривалість виплат обмежувалася 35 роками (зараз пропонується — 40 років). У разі схвалення реформи парламентом після грудневого її розгляду зміни у процедурі виходу на пенсію настануть у 2008 році.
Аргумент Берлусконі на користь своїх намірів: нинішня пенсійна система Італії, що склалася у повоєнні часи, безнадійно застаріла. Внаслідок збільшення середньої тривалості життя громадян держава витрачає надто багато грошей на виплату пенсій, у той час як могла б отримувати прибутки від праці цих громадян. Водночас противники реформи зазначають, що Берлусконі при розробці проекту більше керувався економічними інтересами, ніж потребами пересічних італійців. Невдоволення громадян політикою прем’єра значною мірою підживлює складна економічна ситуація, пов’язана з інфляцією та зростанням цін на продовольство, яку Італія ніяк не може подолати після запровадження єдиної європейської валюти. У країні, чия економіка є третьою в Євросоюзі, зафіксовано найнижчий її приріст із 1999 року, і однією з основних причин цього є значне зниження обсягів експорту. Берлусконі до того ж відчуває тиск ззовні: Брюссель давно вимагає від нього покласти край зростанню інфляції та рівня безробіття у країні.
