З великою зацікавленістю прочитав статтю Миколи Несенюка «Уроки граматики» в №124 «Дня». Але... Але висновки його мене дуже здивували. Як це розуміти: «Тому не варто поки що особливо довірятися першим граматичним вправам адміністраторів наших футбольних команд»? І це пише український журналіст на дванадцятому році незалежності своєї держави! Час уже не тільки довірятися футбольним та й взагалі всім спортивним функціонерам і всім українським спортсменам у справі знання державної української мови, а й вимагати цього від них! Уже минули ті часи, коли сказана ламаною українською мовою фраза російськомовного співвітчизника викликала в нас «телячий захват».
За прикладами далеко ходити не треба. Будучи тренером національної збірної, Йожеф Сабо намагався спілкуватися з українськими журналістами українською мовою, а тепер знову перейшов на «общепонятный язык». А перш ніж присвоювати відомій українській олімпійській чемпіонці звання лейтенанта, може, все-таки треба вимагати від неї хоча б елементарного знання мови держави, яку вона представляє? Бо хіба демонстративна російськомовність українських спортсменів не є віддзеркаленням їхнього самоусвідомлення?
Та що можна ще говорити про національну свідомість і патріотизм українських спортсменів, якщо переважна більшість наших спортивних функціонерів не володіє українською мовою? І чи не час на виконання Закону про мови розробити й затвердити Національну програму дерусифікації українського спорту?
Як один із кроків у цьому напрямі, пропоную ввести в усіх без винятку спортивних колективах, де, м’яко кажучи, не вітається знання державної мови, посади перекладачів. А у разі непотрібності цього заходу зекономлені кошти направити на преміювання спортсменів, які самотужки опанують українську мову.
