Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Урок геноциду

25 вересня, 2003 - 00:00


Як, імовірно, пам’ятають наші постійні читачі, наша газета неодноразово публікувала матеріали про найбільшу трагедію українського народу — Голодомор 1932 — 1933 рр. Лише цього року ми ініціювали дві акції «Дня», що стосуються різних аспектів цієї проблеми. Першою з них була «Свічка у вікні» — заклик до всіх українців у День пам’яті жертв Голодомору (четверту суботу листопада) запалити свічку у вікні, щоб висловити свою скорботу за мільйонами загиблих співвітчизників. Ми виступили із цим закликом ще в січні 2003 року, а минулого тижня нагадали читачам про цю акцію. Друга акція — підтримка кампанії за анулювання Пулітцерівської премії Уолтера Дюранті, журналіста «Нью-Йорк таймс», який зумів увести весь світ в оману стосовно подій, що відбувалися в Україні, стверджуючи, що жодного голоду не існує. 16 липня «День» опублікував статтю професора Джеймса Мейса, одного з найвідоміших дослідників Голодомору, з докладною розповіддю про Дюранті та його антипода — Гаррета Джонса, журналіста, завдяки якому Захід усе ж дізнався правду, й відрізний талон-листівку, яким читачі могли проголосувати за відкликання премії Дюранті. Тоді ж ми розіслали листа членам Пулітцерівського комітету та до редакції «Нью-Йорк таймс», у якому висловили своє ставлення до діяльності Дюранті й закликали анулювати його премію. На жаль, ми не отримали жодної відповіді на цей лист, як і відгуку та підтримки від українських колег з інших видань…

Чи був Голодомор геноцидом? Хто винен у тому, що сталося з українцями? Як нам подолати наслідки цієї трагедії, які, як і раніше, даються взнаки? На ці запитання спробував відповісти професор Мейс у своїй новій статті, яку ми пропонуємо вашій увазі сьогодні.

Проект резолюції, що визнає Голодомор 1933 року в Україні, поданий до Сенату Сполучених Штатів, зустрів енергійні заперечення російських дипломатів у Вашингтоні, повідомляє радіо «Свобода». Резолюція, яку представив 28 липня 2003 року сенатор від штату Колорадо Бен Найтхорс Кемпбелл, співголова американської Гельсинської Комісії, пропонує Сенату визнати, що Голодомор 1932—1933 рр. в Україні був актом геноциду згідно з визначенням, поданим у Конвенції про геноцид Організації Об’єднаних Націй, і підтримати зусилля уряду та Верховної Ради України стосовно отримання ширшого визнання цієї трагедії. Окрему резолюцію з цього питання було також представлено в американській Палаті представників. Обидві резолюції мають підтримку в Конгресі, та їх активно лобіює українська діаспора в Америці.

Американська Комісія з питань Голодомору — зведена комісія, до якої входили члени обох палат Конгресу, представники президента й американської громадськості загалом і виконавчим директором якої я був, — раніше дійшла висновку, що Голодомор справді був актом геноциду. Проте жодна з інших гілок американського уряду не визнала цього офіційно, незважаючи на наявність рішення Конгресу та президентської заяви.

Згідно з повідомленням радіо «Свобода», прес-секретар російського Посольства у Сполучених Штатах має цілком протилежний погляд на проблему: «Політика колективізації та голод в Україні в тридцятих роках жодним чином не підпадають під визначення геноциду. У російської сторони розуміння одне: ми не згодні з формулюванням ситуації в Радянському Союзі в тридцятих роках, голоду в Україні та процесів, які відбувалися в період колективізації, та з трактуванням усіх цих подій як геноциду».

Відповідаючи на запитання радіо «Свобода», прес-секретар російського посольства у Вашингтоні Євген Хоришко сказав: «Ми категорично не згодні з такою оцінкою голоду, який мав місце в Україні в 30-х роках. Багато аспектів втілення у життя радянської політики під керівництвом Сталіна у ті роки були трагічними для багатьох народів СРСР, не тільки для українців, а й для росіян, естонців, чеченців, казахів, кримських татар і багатьох інших».

Справді, не можна заперечувати, що народи Прибалтики, чеченці і кримські татари також були жертвами геноциду. З казахами і росіянами все трохи інакше, хоч їхні страждання також заслуговують на те, щоб про них пам’ятали. Тут мені хотілося б відіслати читача до моєї статті «Геноцид у СРСР», яка вийшла у збірнику «Геноцид: критичний огляд бібліографії», виданому 1988 року в Лондоні під редакцією Ізраїля Чарного.

Нині роблять спроби прийняти щось на кшталт резолюції Кемпбелла в Організації Об’єднаних Націй, і слід очікувати, що у російських дипломатів можуть знову виникнути заперечення. Це було б нещастям і для росіян, і для українців, оскільки, якщо російські партнери беруть на себе завдання захищати Сталіна, який не був росіянином, хоч і використав зі своєю метою їхні особливості, тим самим вони неминуче беруть на себе провину за те, у чому він очевидно винен. В українців завжди була своя історія, у росіян — своя, навіть коли вони були об’єднані в одній державі. Найкращий спосіб встановити дружбу між цими народами — це, ймовірно, спроба проаналізувати їхні схожості та відмінності.

Раніше у дещо зваженішій заяві російський Посол в Україні Віктор Черномирдін заявив, що Росія не приноситиме вибачення Україні за Голодомор, але не дав жодних коментарів стосовно того, чи було це актом геноциду з боку сталінського режиму. Тоді як деякі українці, особливо в еміграції, вважали його заяву недоречною (справді, вона показувала певну бездушність), ніхто не вимагає вибачень від Росії, оскільки Радянський Союз не був, строго кажучи, російською державою. Він поступово ставав більш російським, зокрема й стаючи менш українським, що, як ми побачимо, і становить суть геноциду. Але Росія — не Радянський Союз, і ми можемо тільки вітати незалежність Росії від України та навпаки. Обговоренню підлягає те, чому посол Черномирдін мав слушність, а його колеги-дипломати у Сполучених Штатах помиляються.

Щоб з’ясувати, чи був український Голодомор геноцидом, слід відповісти на два запитання: «Яке визначення геноциду?» і «Чи підпадає те, що сталося в Україні, під це визначення?»

ЩО ТАКЕ ГЕНОЦИД?

Світ виявився готовим прийняти ідею геноциду як злочину проти людства тільки тоді, коли став очевидним характер окупаційної політики нацистської Німеччини під час Другої світової війни. Тоді Уїнстон Черчилль назвав це злочином, якому немає імені. Та була людина, яка була готова дати цьому ім’я, і вона особисто написала проекти міжнародних документів, що визначають геноцид як злочин, який завжди існував і тепер отримав своє ім’я. Його звали Рафаель Лемкін, і щоб осмислити, що таке геноцид, потрібно зрозуміти, що він мав на увазі й в чому зумів переконати міжнародну спільноту.

Єврейський адвокат із Польщі, Рафаель Лемкін написав і лобіював через Організацію Об’єднаних Націй два документи: Резолюцію Генеральної асамблеї ООН 1:96 у 1946 роцi та Конвенцію Організації Об’єднаних Націй із питань покарання і запобігання злочину геноциду в 1948 роцi. Проте насправді ця ідея з’явилася раніше: у 1933 році він запропонував вважати тих, хто з ненависті до групи людей шкодив членам цієї групи, винними у варварстві, а тих, хто знищував культурні скарби такої групи з ненависті до них, — у вандалізмі, затримувати таких людей, хоч би де вони були, судити і карати. Модель того, що він пізніше назвав геноцидом і з чим переконав міжнародну спільноту погодитися, базувалася на тому, що Гітлер зробив з окупованими народами в Європі: калічити їх так, щоб німці були відносно сильнішими, а ті, кого вони завоювали, відносно слабшими, незалежно від результату війни. Його визначення мало на увазі не тільки Голокост, хоч знищення європейського єврейства можна було б назвати найбільшим геноцидом усіх часів, а й ширше поняття — спроби збіднити людство, позбавивши його «інших» і залишивши тільки «своїх». Оскільки Лемкін визнавав, що найбільші досягнення цивілізації стали можливими завдяки внеску всіх культурних спільнот, він розглядав знищення або насильне скорочення чисельності такої спільноти як збідніння людства загалом. Коли міжнародна спільнота обговорювала цю концепцію після Другої світової війни, представники різних націй, які об’єдналися у нещодавно створену Організацію Об’єднаних Націй, говорили про те, як вони самі були жертвами геноциду, і про те, що це ніколи не повинне повторитися. Таким чином, щоб визначити, чи є щось геноцидом, слід порівнювати його не з Голокостом — унікальною плямою на історії людства, — а з тим, що Гітлер зробив із окупованими народами, як це викладене в документах, що визначають геноцид як принцип вічного і незмінного універсального закону.

ЩО СТАЛОСЯ В УКРАЇНІ?

Геноцид здебільшого розуміють як спробу знищити або завдати шкоди якій-небудь національній, етнічній, расовій або релігійній групі з метою злочинно змінити національний характер деякого регіону засобами, перерахованими у Конвенції про геноцид: вбивством членів цієї групи і навмисним створенням для неї таких життєвих умов, які розраховані на цілковите або часткове фізичне знищення її. Конвенція включає й інші засоби, але вищезазначені найважливіші у випадку України. Навіть у 80-х, коли західні вчені могли тільки працювати з українською пресою й опитувати людей, які втікали з України, від чого саме вони втікали, було зрозуміло, що у 1932 — 1933 рр. в Україні одночасно проводили дві кампанії. Одна з них мала на меті заморити людей голодом до смерті, забираючи у них продовольство, друга — завдати шкоди їхній культурі, забороняючи її здобутки і репресуючи тих, хто створював її (друга кампанія була тривалішою і проводили її з 1929 по 1939 рр.). З цієї причини американська Комісія з питань Голодомору в Україні дійшла висновку, що українці були жертвами геноциду.

Ми сьогодні знаємо набагато більше. Українські історики мали більше десяти років, щоб попрацювати в архівах, а документи, які залишилися невивченими, здебільшого зберігаються в закритих архівах Москви. Та навіть ці архіви поступово відкривають, і картина стає повнішою з кожною новою історичною роботою. Мій друг і колега Станіслав Кульчицький заслуговує на найбільшу повагу за те, що першим розкрив зачинені двері. Він, на той час вiрний солдат Комуністичної партії, переконав владу тоді ще радянської України, що вже так багато вийшло назовні, що необхідно хоч щось сказати на офіційному рівні. Він переконав тогочасного першого секретаря КПУ Володимира Щербицького згадати у своїй промові від 25 грудня 1987 року, що 1933 року справді був голод у деяких областях України. Станіслав Владиславович опублікував низку статей, настільки обережних, як того вимагав час, але двері почали відчинятися — спочатку трохи, потім ширше.

Українські письменники також приєдналися до боротьби. Пізніше я дізнався, що Іван Драч вперше публічно вимовив слово «Голодомор» на З’їзді письменників 1986 року, але тільки 18 лютого 1988 р. (за збігом, на мій день народження) Олекса Мусієнко згадав це слово в пресі — в «Літературній Україні». І тут тоненька цівка перетворилася на повінь. Спілка письменників призначила комісію з вивчення 1933 року, й Володимиру Маняку доручили скласти народну книгу пам’яті. Кульчицькому дали доручення опублікувати запитання до читачів у газеті «Сільські вісті» — як Комуністична партія намагалася врятувати людей під час Голодомору і покращити ситуацію. Для відповідей дали адресу Маняка. 6000 чоловік відповіли, і в результаті з’явилася книга «Голодомор-1933: народна книга пам’яті», літературний редактор якої, моя дружина, розповіла про створення цієї книги у попередньому номері «Дня». «Літературна Україна» оголосила про формування оргкомітету міжнародного симпозіуму з питань Голодомору. Комітет спочатку очолював Олесь Гончар, потім Іван Драч. Мене запросили приїхати на Україну, я взяв участь в організації симпозіуму, і зусилля зарубіжних дослідників підхопили і перевершили українці.

Виявилося, що Центральний комітет наказав історикам партії переглянути архіви і був приголомшений тим, що вони виявили. Мене запросили виступити, коли 26 січня 1990 року партія визнала, що голод існував і що це був злочин, скоєний Сталіним та його підручними. Вони наказали видати документи, і до кінця 1990 року перше зібрання було опубліковане. Воно одразу стало бібліографічною рідкістю, оскільки деякі члени ЦК наполягли на скороченні накладу із заявлених 25000 до лише 1500. У вересні 1990 відбувся симпозіум, який організували Драч, Маняк та я. Потім з’явилися документи з державних архівів. Українські історики почали переглядати сховища документів, які були закриті протягом багатьох десятиріч. Студент Кульчицького, Василь Марочко, їздив до кожної області України в пошуках документів. Юрій Шаповал почав працювати з документами КДБ щодо репресій, а пізніше — в приватних архівах Молотова і Кагановича, яким було дане персональне доручення організувати ті жахливі злочини, які творилися в Україні та на Кубані. Українські історики в Україні почали відновлювати свою національну історію самостійно.

11 серпня 1932 року Сталін написав у листі Кагановичу, що Україна могла бути втрачена і її слід перетворити на найбільш невідчужувану радянську республіку. Був тільки один спосіб зробити це — вичавити з радянської України український національний зміст, який комуністи були вимушені допустити, щоб стабілізувати ситуацію десятиріччям раніше. 22 жовтня Молотова і Кагановича призначили відповідальними за конфіскацію зерна в Україні та на Кубані. 18 листопада Молотов проштовхнув рішення, згідно з яким колгоспи, які «зловмисно» не мали достатньої кількості хліба, щоб його можна було забрати, заносили до чорного списку (в них закривали магазини, а керівництво розганяли), а селян-одноосібників штрафували. 14 грудня Комуністичну партію України звинуватили у тому, що вона не змогла знайти неіснуюче зерно, тому що до її лав нібито проникли націоналісти. Так розпочався терор. Наступного дня було видано наказ покінчити з українізацією та закрити українські установи поза Україною скрізь, де українці жили у Радянському Союзі. У січні опублікували обвинувачення проти Комуністичної партії України, Павла Постишева призначили другим секретарем, а фактично — диктатором, і розпочався терор навіть проти комуністичної інтелігенції. Україну насильно деукраїнізували, а селянство, яке Сталін вважав основним резервом національного руху, буквально прорідили. Ми можемо сперечатися про те, скільки мільйонів померло, але те, що мільйони померли, безперечно. Також безперечне й те, що українців позбавили власних найбільших культурних цінностей і пам’яті про їхніх творців протягом багатьох десятиріч. У 1928 році було опубліковано результати опитування, проведеного серед читачів бібліотек. Виявилося, що після Шевченка найбільше читають таких українських авторів, як Володимира Винниченка і Миколу Хвильового. У 1933 році обох заборонили. Заборонили навіть і ту орфографію, якою вони користувалися, — не спитавши думки тих, хто за нею писав.

ХТО ВИНЕН?

Час від часу лунають безвідповідальні голоси тих, хто хоче вибачень або репарацій від росіян. Сталін не був росіянином, але він не був особливо поблажливий і до своїх грузинських співвітчизників. Він справді використав усе російське як клей, що скріпляє імперію, яку він будував під лозунгом радянського патріотизму, але радянський патріотизм не був ідентичний російському націоналізму. А Радянський Союз, хоч і ставав згодом більш російським, ніколи не був справді російською державою. Ті люди в Росії, хто вказує, що росіяни також постраждали, цілком мають слушність, хоч вони постраждали задля побудови російськоцентристської, але в жодному разі не російської у повному розумінні слова держави. Історики не люблять виступати як судді, але вони неминуче стають інструментами своїх народів, котрі прагнуть зрозуміти, хто були їхні батьки і якими вони хотіли б бачити своїх дітей. Україна пройшла через агонію як частину її власної історії. Ті, хто визнає це, — друзі України, а ті, хто заперечує, — просто заперечують право України на власну історію й ніколи не зможуть її зрозуміти. Про це повинні пам’ятати ті, хто намагається заперечувати законну вимогу України визнати її страждання.

Звичайно, існували незлічені комуністи-українці, які брали участь у кампанії з навмисного знищення мільйонів українських селян і цвіту української інтелігенції, навіть якщо перед ними стояв вибір — розділити їхню долю чи підкоритися наказам Москви. Чи можна винуватити колабораціоніста в тому, що він вважав за краще стати таким, замість того щоб бути розстріляним і ризикувати своєю сім’єю? Ми не можемо винуватити росіян у тому, що Молотов був росіянином, так само як не можемо винуватити євреїв за те, що Каганович був євреєм, а грузинів за те, що Сталін належав до їхньої нації. Можна тільки обвинуватити систему, що покалічила багато народів колишнього СРСР, і намагатися подолати всі погані наслідки для обтяжених цією спадщиною народів. Нехай нав’язаний Радами міф про дружбу народів зміниться на справжнє і добровільне видужанням від поганої радянської спадщини через дружбу і взаємне розуміння.

Професор Джеймс МЕЙС, консультант «Дня»
Газета: 
Рубрика: