Минулий телетиждень здивував презентацією нових, у тому числі й «найскандальніших» «суперпроектів» сезону. Поки що складно назвати таким спільний російсько-український проект «Друга половина», який щоп’ятниці (з повтором у суботу) показує «Інтер». Був тільки перший «вихід» програми, але його автори, напевно, знають більше і мають підстави для такої заявки. Смисл цієї телевізійної мелодрами у тому, що 20 дівчат на виданні — 6 українок та 14 росіянок — зібралися у польському замку (в закордонному — це щоб завчасно не втекли?) для зустрічі з потенційним нареченим, за якого їм і доведеться боротися. Їм було відомо, що жених — багатий і знаменитий, а головне, на даний момент неодружений. І все. Хто він — тримають у таємниці, але глядачкам обіцяли, що багато хто з них помре від заздрості, коли дізнається, хто ж вирішив одружитися таким екстравагантним способом. Дев’ять тижнів потенційні наречені боротимуться за «зіркове» серце, а якщо комусь вдасться отримати взаємність, то «зіркова», але вже пара, отримає, крім знайденого подружнього щастя, і матеріальну винагороду.
Коли заінтриговані дівчата зібралися у залі для знайомства з об’єктом зазіхань, їм і пред’явили супергероя та «принца» їхньої мрії — ним виявився Ігор Ніколаєв. Тепер, пропонуючи себе, наречені співатимуть-танцюватимуть перед ним та розважатимуть бесідами, а від його «подобається — не подобається» залежатиме, яка з них отримає відкоша і покине «райський замок» швидше. Автори стверджують, що все тут не так просто, не низькопробно і зовсім не вульгарно. Побачимо, хоч для визначення самої ідеї проекту інші слова підібрати справді складно. Жорстокий час, «романтизму немає», а який залишився, набув таких ось форм. А може, продатися невідомо кому — адже момент продажу себе стався не під час, а до початку шоу, і полягав у згоді тих, хто мріє про заможного чоловіка, віддати себе за кого запропонують, — це насправді романтично і зовсім не принизливо?
Іншу групу екстремалів показав «Новий канал» у новій програмі «Чинник страху». Там також герої випробовують себе на міцність, долаючи перешкоди і свій страх. Завдання різні — і насправді ризикові, й відверто огидні. Їсти на час тарганів, личинок жуків та іншу комахову гидоту — це не чинник страху, це, швидше, чинник природної огиди, який вимушені долати не тільки учасники «страшного» змагання, а й телеглядачі, які ні за що та ні з ким не змагаються.
А загалом є щось спільне у двох цих телепроектах. Напевно, стан внутрішнього тихого жаху від того, що все це насправді і реально відбувається.
Про спорт та різні види допінгу розмірковували у програмі «Я так думаю» («1+1»). За особистими переживаннями спортсменів і тренерів спостерігати було цікаво — тема популярна, але малообговорювана відкрито. Давно відомо, що протиріччя у зв’язці «спорт — здоров’я» загострюються з кожним роком. Те, що виникло, як спосіб зміцнення, оздоровлення тіла і духу, трансформувалося на жорстоку експлуатацію можливостей людської «фізики». Що відбувається з духом спортсменів, яких психологи і тренери «накачують» установками прагнення до перемоги хоч би що там було і за будь-яку ціну, найчастіше залишається за кадром.
Новий формат «Докладно з Дмитром Кисельовим» на ICTV, вперше представлений на цьому каналі у неділю, справді вдався динамічнішим і «результативнішим». Наші чиновники та громадські діячі вже можуть виражати більш-менш коротко і зрозуміло свою позицію з того чи іншого питання, але тільки вчаться відстоювати її у публічних дискусіях з опонентами. Глядач від одноразового представлення альтернативних думок тільки виграє. Ведучий пропонує нам бути безжалісними, саме це необхідне для подальшого просування вперед у поточному історичному забігу, і сам обіцяє з гостями своєї студії бути безжалісним, як хірург. Побачимо, чи з усіма, але дивитимуться це однозначно.
А ось проект УТ-1 «Дорогами України» відверто розчарував. У неділю нам намагалися розповісти про Волинь. Вийшло нудно, заколисливо, про все відразу та ні про що. Як у буклеті: трохи історії, трохи природної краси, трохи промислових досягнень. Більшості глядачів цей регіон і після перегляду зрозумілішим не став, оскільки вони так і не дізналися, як і чим живуть наші співгромадяни навколо Луцька, про що думають, чого хочуть, за чим сумують, як розважаються, як виховують дітей, що співають, де та як відпочивають. Народу важко стати нацією, коли невідомо, з ким саме потрібно бути заодно. Об’єднують не тільки коріння, об’єднує сучасна схожість у поглядах і відчуттях, повага до традицій та особливостей тих, хто населяє той чи інший регіон.
Загалом, хочемо все знати, і кому як не Першому Національному задовольнити цю нашу потребу?
