З повагою до кожного кадру знімають свої фільми японські кінематографісти. Копітка робота над кожною сценою залишається непомітною — ми помічаємо тільки простоту. В цьому могли переконатися ті, хто переглянув стрічки з програми фестивалю японського кіно, організованого в Харкові та Києві Посольством Японії в Україні.
В японських фільмах — і сум за епохою великих чайних майстрів, рівних яким уже ніколи не буде, і гiрке запитання дитини: «Чому помирають світлячки?». Чайний майстер Сенно Рікю робить харакірі, бо його шлях — простоти, мудрості й сили — несумісний зі світом, в якому правлять такі люди, як сьогун Тойотомі Хідейоші («Смерть чайного майстра», режисер Суо Масаюкі, 1984). А майже за чотири століття після смерті Рікю загинуть хлопчик Сеїта з маленькою сестричкою Сецуко, яка так горювала за світлячками. Дорослим, що під пекельними нальотами ворожої авіації кричали: «Хай живе імператор!», було не до того, щоб рятувати сиріт (мультфільм «Могила світлячків», режисер Ісао Такахата, 1987). Японські кінематографісти шукають причини найтяжчих поразок своєї країни, а знайшовши, розповідають про них відверто й просто. Тому їхні роботі повинні бути небайдужі митцям, які прагнуть дослідити глибокі комплекси власного народу.
Такими близькими здаються дев’ять наївних самураїв, які намагаються викрити корупціонерів серед керівників клану й ледве не потрапляють у пастку («Цубакі Санджюро», режисер Акіра Куросава, 1962). Їхній рятівник Цубакі Санджюро нагадує, що «гарний меч завжди має бути в пiхвах». Йому самому рідко вдається бути таким мечем. Він — оголений клинок, самурай без сюзерена, мандрівник і бунтар. Неповторна режисура та тонкий гумор Акіри Куросави роблять цей фільм справжнім шедевром, що непiдвладний часу.
Про різноманітність програми фестивалю організатори подбали, включивши до нього також культовий фільм жахів Хідео Накати «Дзвінок» (1998) та комедію «Сумо дістало!» (режисер Суо Масаюкі, 1984) — на вічну тему віри в себе, віри в команду, у виснажливу роботу на тренуваннях, яка врешті- решт перетворюється з «катувань» на головне захоплення, а для декого й на справу всього життя.
Столична публіка сповна оцінила роботу японських кінематографістів. Вхід на перегляд фільмів у кінотеатрі «Жовтень» організатори фестивалю зробили вільним — і не помилилися. (Щоправда, на фільм «Дзвінок» не потрапила половина бажаючих — не вистачило місць у залі, а повторний сеанс так і не організували). Поштовхавшись у фойє та виборовши собі трохи «життєвого простору» в залі — нехай навіть на сходах чи на підлозі перед екраном — публіка переважно завмирала й навіть по мобільних телефонах розмовляла стисло й пошепки. Увага майстрів кіно до кожного світлячка, до кожного кадру водночас є повагою до кожного глядача в залі. А повага — і про це здавна знають у Японії — обов’язково викличе взаємну вдячність.
