Постать Миколи Хвильового належить до тих, які завжди хвилюватимуть уми нащадків і спонукатимуть до нових роздумів. Неначе яскравий метеор, він пролетів над Україною. Передчасно згас, але не вмер. І кількість людей, які приходять на вечори його пам’яті, є незаперечним доказом цього. Життєдайні ідеї, котрі кинув Хвильовий в українське суспільство, пульсують і до сьогоднішнього дня та й, мабуть, назавжди залишаться частиною українського духовного надбання. Ті ідеї провокуватимуть дискусії, переоцінки, взагалі будь-які динамічні процеси, що творять національну самосвідомость.
Звичайно, що пізнати сутність поглядів цієї людини можна тільки на тлі його доби. У процесі революції та громадянської війни українська спільнота переживала національне відродження — виростали якісно нові кадри свідомої своїх коренів української інтелігенції. Саме представники передової частини українських інтелектуалів, спочатку за допомогою старших націонал-комуністів, таких як Микола Скрипник, крокували в перших рядах українізаторів 20-х років. Вони вірили, що перебувають в авангарді боротьби за нове й справедливе суспільство, в якому Україна посідатиме гідне місце поміж іншими державами світу як вільна і рівноправна держава.
Провідним діячем серед видатних інтелігентів доби українського Ренесансу, котрі намагалися поєднати свій комуністичний світогляд з ідеєю національного визволення українського народу, й був Микола Хвильовий. Він раніше, ніж будь-хто інший, опинився на роздоріжжі, перед яким врешті-решт мав зупинитися кожен чесний українець і запитати себе: кому він має служити? Але Хвильовий виявився засліпленим ідеєю «загірної комуни», яка, на його думку, мала бути синтезом двох світоглядів — національного і комуністичного. Єдине, що тривожило Хвильового, — рабський комплекс українця, якого він хотів перетворити на повновартісну, національно свідому одиницю. Він розумів, що довголітня неволя залишила своє тавро на душі українського народу. І це, у свою чергу, виливається в почуття неповноцінності української культури. Тому митець відчайдушно намагався очистити українську культуру від рабського почуття і позадництва.
Микола Хвильовий висунув ідеал європейської людини, людини- громадянина, творця культурних, суспільних і політичних вартостей, людини — рушія Історії. Цей ідеал він протиставив провінціалові, який може піднестися лише до рівня просвітянщини. Виходячи з таких позицій, Хвильовий закликав українство орієнтуватися на культурні процеси Європи, а не на Росію. За його словами, прийшов кінець не тільки «малоросійщині, українофільству й просвітянству, але й задрипаному москвофільству» . Цей ідеологічний прорив означав для Хвильового створення світогляду свідомого українця, який не був би епігоном культури Москви, а таким, що творив би свої власні вартості, водночас черпаючи досвід з багатющої скарбниці західноєвропейської культури.
Отже, майбутнє України треба було шукати в Європі, а не в Москві. Звичайно, Хвильовий не був одинокий на своїй самостійницькій позиції. До речі, навіть ті, хто не висловлював відкрито своїх думок, прислухалися до таких митців, як Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Борис Антоненко-Давидович, Микола Куліш, Микола Зеров... Під їхнім впливом багато наших земляків позбувалися примари рабства, ставали стихійними українцями, відчуваючи за собою силу народну, якою було українське село.
Можна твердити на підставі подій 30-х років: цей симбіоз, чи поєднання села як берегині українства та української інтелігенції, що наприкінці 20-х рр. виявила велику національну динаміку, стривожив партійних можновладців з Москви. Тож вони, щоб зупинити це всеохоплююче національне відродження, вирішили обезголовити націю, винищуючи інтелігенцію як провідну верству народу, а опісля і село як її життєдайну базу. Так вони прагнули знищити українство взагалі.
Переживаючи трагедії етноциду, штучного голодомору та зраду вільної відродженої України з її власним шляхом розвитку суспільного, економічного та культурного життя, Хвильовий покінчив життя самогубством. Він убив мрійника, який вів за собою тисячі людей на безперспективні барикади необдуманого майбутнього. Пострілом у скроню Хвильовий вивів себе з комуністичного тупика, який він сам в ідеологічному пориві допомагав будувати, забуваючи про вічні людські цінності; він забув і про почуття Добра та Зла. Заплативши своїм життям за примарні ідеали «загірної комуни», Хвильовий оборонив перед історією не тільки свою особисту, але й національну гідність .
ДОВIДКА «Дня»
Микола ХВИЛЬОВИЙ (Микола Григорович Фітільов) народився 1893 р. у селі Тростянець на Сумщині в родині вчителів. Через участь у революційному гуртку під час революції 1905 — 1907 рр. був виключений з Богодухівської гімназії. Пройшов фронти Першої світової війни та Громадянської війни (у складі Червоної армії воював з денікінцями).
Із 1920 р. — робітник одного з харківських заводів. Тоді ж починає писати вірші. Успіх до М.Хвильового прийшов після виходу у світ прозової збірки «Сині етюди» (1923 р.). Його твори «Я (Романтика)», «Санаторійна зона», «З лабораторії», «Вальдшнепи» та інші фактично відкрили новий етап в розвитку української літератури. Спектр думок у суспільстві відносно творчості М.Хвильового коливався від беззаперечної підтримки до повного неприйняття.
У 1925 — 1928 рр. М.Хвильовий опинився в центрі дискусії, головною темою якої був конфлікт між учасниками літературного процесу: як знайти золоту середину між масовою та елітною культурою. З-під його пера виходять гострополемічні памфлети: «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Україна чи Малоросія?». Письменник постійно перебував під тиском і наглядом ОГПУ. До кінця життя він залишався романтиком революції й одночасно локомотивом національного відродження (одним з яскравих провідників «українізації/коренізації»). Гасло «Геть від Москви!», на яке поступово вийшов митець, і стало фактично вироком, який Микола Хвильовий виконав власноруч у травні 1933 року.
