Бурхлива історія XVII століття дала світові чимало видатних політичних діячів і полководців. Читачі, безумовно, знають французького кардинала, герцога Армана Жана дю Плессі де Ришельє, англійського лорда-протектора Олівера Кромвеля, українського гетьмана Богдана Хмельницького, першого російського царя з династії Романових Михайла Федоровича. А ось ім’я генералісимуса Габсбурзької імперії Альбрехта фон Валленштейна відомо набагато менше, як і події Тридцятилітньої війни (1618 — 1648) взагалі. Одним із найвидатніших полководців цієї війни і був наш герой, про якого великий Фрідріх Шиллер писав: «Знайомий світу образ зухвалий... відважний син мінливої фортуни...»
Альбрехт Венцель (Венцеслав) Євсевій Валленштейн (1583 — 1634) був імперським головнокомандуючим впродовж майже десяти років (з невеликою перервою) аж до 1634 року. Він до своєї трагічної загибелі вселяв жах Європі, мав владу більшу, ніж імператор «Священної Римської імперії» Фердинанд II Габсбург.
Походив Валленштейн із старовинного богемського (чеського) роду; змолоду перейшов із протестантства (батьки його були чехи-лютерани) до католицтва. Ще хлопчиком він осиротів і, завдяки старанням дядька, який був правовірним католиком, єзуїти повернули «заблудну овечку» в лоно римської церкви. Валленштейн навчався в університетах міст Альтдорф (Німеччина), Падуя та Болонья (Італія), багато подорожував. Із університетів він виніс стійку віру в астрологію і потім усе життя планував свої дії згідно з прогнозами астрологів. Особливу роль у житті полководця відіграв італійський звіздар і астролог Баттіста Сені. Без його вказівок Валленштейн навіть не розпочинав битви.
Вже у віці 21 року Валленштейн служив в імперських військах в Угорщині, беручи участь протягом двох років у бойових діях проти турків; у 1604 р. він став капітаном. Через кілька років патер-єзуїт, щоб не допустити переходу до рук протестантів багатої спадщини, посватав обмеженому в коштах Альбрехту немолоду багату вдову, яка 1614 року й залишила «чоловікові» величезні маєтки в Моравії. А після смерті дядька через кілька місяців Валленштейн отримав великі землі у Чехії. Саме ці «успіхи» молодого ще чоловіка стали матеріальною основою для його майбутньої кар’єри кондотьєра. На свої кошти він наймає солдат та бере участь із кавалерійським загоном у 200 чоловік на боці Фердинанда Штирійського (згодом імператор Фердинанд II) у війні з Венеціанською республікою 1617 року. Після звільнення обложеного венеціанцями міста Градиски в області Фріулі, Валленштейна отримав чин полковника і титул графа.
Зірка майбутнього полководця зійшла 1618 року в Чехії. На його батьківщині розпочалося повстання проти імператора, який зневажав свободу станів і віросповідань, а 23 травня цього ж року чехи викинули з вікон Празького замка намісників Фердинанда — Славату та Мартіницю. Після позбавлення Фердинанда влади (також і короля Чехії) на трон було обрано пфальцського курфюрста Фрідріха V — главу Протестантської унії. В історії він отримав невтішне прізвисько «Winterkonig» («Король на одну зиму»), поки Фрідріх V гуляв і влаштовував бали у Празькому Граді, 8 листопада 1620 року союзні війська (чехи, моравці, німці, угорці) зазнали нищівної поразки від військ Католицької Ліги та Імперії, якими командували відповідно герцог Максиміліан I Баварський та Йоганн-Церклас фон Тіллі.
Власний полк Валленштейна приєднався до чеських повстанців, але йому вдалося сформувати новий кірасирський полк та захопити казну Моравії у місті Ольмюці. Після поразки повстання імператор нагородив кондотьєра конфіскованими в інсургентів землями, серед яких були Фрідланд та Рейхенберг. До 120 тисяч гектарів землі стали основою його тепер вже найбільших володінь у Чехії та Моравії. Багатство удачливого кондотьєра оцінювали в астрономічну на ті часи суму — 30 мільйонів гульденів.
Ще сучасники бачили у Валленштейні багато якостей, які додавали йому ореолу могутності: безстрашність, рішучість, щедрість, уміння поводитися з підлеглими, толерантність і віротерпимість. «Ця висока, худорлява людина з гострим, проникливим поглядом, із рано посивілим волоссям, користувалася серед людей, так або інакше пов’язаних із військовою справою, славою майже демонічної істоти, а маючи видатний розум і прозорливість, умів отримувати свої вигоди з цієї слави». (О. Єгер. «Всесвітня історія» т.3. «Нова історія»). Усе це дозволяло талановитому полководцю утримувати в покорі різношерсту, багатонаціональну армію. Попри те, що він боровся за справу римської церкви, Валленштейн брав на службу і протестантів; релігійного фанатизму (притаманного, приміром, імперському генералісимусу Тіллі) в його діях не простежувалося зовсім.
1623 року полководець знову вдало одружився. Його обраницею стала Елізабет фон Гаррах, дочка дуже впливового при дворі імператора графа фон Гарраха. Володіння Валленштейна були оголошені князівством, а він став герцогом Фрідландським.
У 1626 році на допомогу протестантам приходить єдиновірна Данія. Фердинанду II не було звідки чекати підтримки, і Валленштейн, знову на «свої» гроші, формує імперську армію у 20 тисяч осіб. Але Валленштейн, який пізнав славу й успіх, висуває імператору і жорсткі, схожі на ультиматум, умови — необмежена, диктаторська влада в цій армії і право на реквізиції в завойованих їм землях. Упродовж лічених тижнів під командуванням Валленштейна вже було до 50 тисяч вояків.
Здобувши серію перемог над полководцем протестантів, невловимим авантюристом Ернстом фон Мансфельдом (рішуча битва відбулася 25 квітня 1626 р. на Ельбі поблизу Дессау), Валленштейн продовжував переслідування решток його військ через усю Сілезію та Моравію. Армія Мансфельда «розтанула» через дезертирство найманців та відсутність коштів. Валленштейн повертається до Німеччини та направляє допоміжний корпус в армію Тіллі. Багато в чому завдяки цій підтримці він зумів зломити опір данців у битві під Луттером у серпні 1626 року. Протягом 1626 — 1628 років майже вся Німеччина опинилася під владою Католицького блоку; Мекленбург, Померанія, Шлезвіг, Голштінія були окуповані. 1629 року датський король Крістіан IV змушений був підписати в Любеку мир, за яким зобов’язався більше не втручатися у справи імперії; Данія не втратила своїх володінь, але надовго вибула із боротьби за політичний вплив в Європі.
Роль і слава Валленштейна зростають. Але в серпні 1628 року під час облоги балтійської фортеці Штральзунд, що тривала вже 6 місяців, полководець зазнає не такої серйозної, але вельми симптоматичної поразки. Валленштейн казав, що місто візьме за будь-яку ціну, «хоч би воно ланцюгами було прикріплено до неба». Ганзейські міста, які тяжіли до Протестантської унії, не виділили обіцяних судів, і блокувати фортецю з моря не вдалося. До того ж на авансцену виходить Швеція та її король Густав II Адольф. Поки що шведи обмежилися відправкою невеликого загону (лише 600 вояків) до Штральзунда, але їхній вступ у війну на боці єдиновірців- протестантів (у Швеції офіційна релігія — лютеранство, як і у значної — до 50% — частини населення Німеччини) був справою часу.
У 1629 році Валленштейн до титулу герцога Фрідландського приєднує титул можновладного герцога Мекленбурга та генерала «Балтійського і Німецького (Північного) морів». Але відносно легкі перемоги на протестантській півночі Німеччині зіграли злий жарт з Імперією. Під натиском Папи та Іспанії, у 1629 році імператор видає Реституційний едикт, за яким всі секуляризовані (конфісковані) землі монастирів, абатств і духовних князівств (з 1552 року), мали повернути їх власникам. Акт спричинив хвилю паніки, усі князі-протестанти Імперії (навіть лояльні Фердинанду II) фактично опинилися в ролі ізгоїв.
Валленштейн едикт не схвалив, так само як і втручання імператора у війну за Мантуанську спадщину того ж 1629 року. Після смерті Вінченцо, герцога Мантуанського та Монферратського, який не залишив потомства, місто Мантуя (Північна Італія) взяли приступом, розграбували та зруйнували війська імператора. Друга дружина Фердинанда II Леонора Гонзаго була принцесою Мантуанською. Ця війна, яка, на думку генералісимуса, відволікла значні сили (до 25 тисяч вояків), автоматично загострювала і без того непрості відносини Імперії з католицькою Францією. Такого «подарунка» кардинал Ришельє тільки й чекав. Посилення Габсбургів завдавало відчутного удару по гегемоністських устремліннях династії Бурбонів. Франція починає зближуватися зі Швецією, війна поступово перетворюється з релігійної на війну інтересів різних блоків держав.
Ревні папісти ненавиділи Валленштейна за індиферентність у релігійних питаннях. До того ж вони знайшли собі відданих союзників в особі князів- можновладців (на чолі з керівником Католицької Ліги Максиміліаном Баварським), із якими Валленштейн поводився як зі своїми підлеглими. Вони бачили в ньому вискочку. Нарешті в серпні 1630 року з’їзд князів (і католиків, і протестантів) буквально змусив імператора відправити Валленштейна у відставку — Фердинанд II, згнітивши серце, був змушений поступитися князям.
Валленштейн після відставки живе в шаленій розкоші в палацах у Гічині та Празі. Існують підтверджені шведськими істориками свідчення, що генералісимус не гаяв часу і вів переговори з шведами про майбутнє Німеччини. Густав II Адольф, користуючись субсидіями, які надала Франція, вельми вчасно скористався розбратом у стані католиків. 16 липня 1630 року він висаджується з 15-тисячним корпусом на острові Узедом (Померанія). Фердинанд II ще перед звільненням Валленштейна істотно (під натиском князів Католицької ліги) ослабив імперську армію, демобілізувавши 18 тисяч кавалеристів.
Шведські війська після серії блискучих перемог кардинально змінили ситуацію в Німеччині. Успіхи Густава II Адольфа змусили імператора на початку 1632 року просити Валленштейна повернутися та очолити армію. Командуючого армією Ліги Тіллі було смертельно поранено після битви біля ріки Лех й у квітні він помер.
І знову Валленштейн вимагав необмежених повноважень і майже миттєво їх отримав. Генералісимус блискавично набирає 40-тисячну армію (солдати любили його і вважали за честь служити під знаменами Валленштейна). Складалося враження, що він тільки і чекав цієї миті. Звичайно ж ніхто, крім Валленштейна, не міг протистояти «Північному леву». Це були гідні суперники на полі бою. Валленштейн спочатку нав’язує Густаву II Адольфу свої правила гри. Він завдає саксонцям — союзникам шведів, — поразки в Чехії і виганяє їх звідти. Форсованим маршем імперці кидаються до Нюрнбергу, де Густав II Адольф розташував свій укріплений табір. Поруч, на відстані кількох кілометрів, свій табір розбив Валленштейн. Штурм шведами позицій його армії був безрезультатним. Тоді Густав II Адольф прямує до Відня. Але його суперник виявив холоднокровність. Проігнорувавши в дусі стратегії Пунічних війн маневр шведів, Валленштейн рухається до Саксонії, яку його війська впродовж кількох тижнів спустошують.
Проте Густав II Адольф об’єднується з Бернгардом Саксен-Веймарським і саксонським курфюрстом Іоганном Георгом і примушує 6 листопада 1632 року прийняти Валленштейна, який втратив пильність, битву під Лютценом. Армія союзників, незважаючи на загибель шведського короля, перемогла. Валленштейн відступає до Чехії, де (на думку більшості істориків) починає вести залаштункові переговори зі шведським канцлером Акселем Оксеншерною. Генералісимус був «чужим серед своїх» і після несподіваної розв’язки під Лютценом йому вже не вдалося повернути позиції неформального лідера в таборі католиків. Головний ворог Валленштейна, Максиміліан Баварський, знову очолив йому опозицію. У герцога були підстави не довіряти полководцю — Валленштейн фактично самоусунувся від ведення бойових дій; капітулювало стратегічно важливе баварське місто Регенсбург, де зазвичай відбувалися з’їзди курфюрстів, на яких обирали імператора.
12 січня 1634 року Валленштейн заручився письмовим зобов’язанням вищих офіцерів бути вірними, навіть якщо імператор звільнить його з поста головнокомандуючого військ Імперії. Але навколо генералісимуса збиралися хмари. 24 січня 1634 року імператор Фердинанд видав таємний наказ про усунення полководця. Першим відмовився підкорятися генералісимусу гарнізон Праги. З вірними частинами Валленштейн вирушає на захід Чехії до містечка Егер (Хеб). Оголошення будь-кого «поза законом» в Імперії не давало щонайменших шансів виправдатися. У лавах армії полководця, що «танула на очах», визрівала змова. «Серед тих, хто супроводжував Валленштейна, знайшлися люди, які, вважаючи справу свого начальника безнадійно програною, потурбувалися про те, щоб заслужити милість імператора». (В. Алексєєв. «Тридцятилітня війна»). На шляху до Егера до опального полководця приєднується ірландський кондотьєр, полковник Вальтер Бутлер із своїм полком драгунів. Шотландець Гордон (комендант фортеці Егер) та його співвітчизник майор Леслі вступили з Бутлером у змову і вирішили усунути Валленштейна.
Першими загинули від рук змовників вірні соратники генералісимуса — графи Терцкі та Кінскі, фельдмаршал барон Іллов та ротмістр Нойман. Їх вбили на банкеті драгуни Бутлера. Годину по тому, у ту ж ніч з 24 на 25 лютого 1634 року, офіцери Деверу та Макдональд, а також шість алебардників проникли до будинку бургомістра Егера, де відпочивав хворий Валленштейн, який нічого не підозрював. Радячись із Сені, полководець намагався дізнатися про свою майбутню долю по зірках. «Небезпека не минула», — пророче передрік астролог. Пажа, який хотів попередити Валленштейна, закололи списом. Деверу, проникши до спальні, вбив полководця алебардою. Смерть той прийняв мужньо. Володіння Валленштейна імператор незабаром роздав змовникам. «Так закінчив Валленштейн у п’ятдесят років своє сповнене слави, незвичайне життя. Піднесений честолюбством і честолюбством повалений у прах, попри всі свої недоліки велика й дивовижна людина, він був би гідний захоплення і недосяжно великий, якби дотримувався міри... Страх був його чарівним жезлом; не знаючи міри ані в покараннях, ані в нагородах, він умів тримати завзяття своїх підлеглих у невпинному напруженні; й такою покорою, яку виявляли йому, не може похвалитися жоден полководець середніх і нових віків» (Ф. Шиллер. «Тридцятилітня війна»).
Фрідріх Шиллер у пролозі до своєї драматичної трилогії «Валленштейн» слушно писав: «Його образ коливається в історії, спотворений пристрастю та ненавистю партій». Слід зазначити — попри те, що в написанні своєї фундаментальної праці «Тридцятилітня війна» видатний німецький письменник та історик користувався здебільшого творами запеклих ворогів Валленштейна — австрійських істориків та єзуїтів — все ж таки ми там знаходимо таку характеристику полководця: «Силою вільного духу та проникливістю думки він піднісся над релігійними забобонами тих часів, і єзуїти не могли пробачити йому того, що він наскрізь розумів їхню систему і бачив у папі лише римського єпископа».
В оцінці значення Валленштейна як полководця історики часто висловлюють діаметрально протилежні думки. Хтось вбачає в ньому військового генія, інші — честолюбного, безпринципного воєначальника, який перемагав лише завдяки багатству та чисельній перевазі його армій у битвах. Але все ж таки важко погодитися з подібним поглядом. Генералісимус прагнув здійснити найглибші політичні перетворення в Німеччині; він не був релігійним фанатиком і бажав, хоч і наприкінці життя, знайти компроміс у боротьбі непримиренних партій. Альбрехт фон Валленштейн в історії ХVII століття був постаттю загальноєвропейського масштабу.
