Російськомовна людина, яка погано знає українську мову або ж зовсім не знає, але сприймає, порівнюючи її з російською, часто глузує з української. Мені подобаються деякі виступи Романа Карцева, його творчість у кіно, звичайно, при цьому згадується фільм «Собаче серце». Тим більше «різонув» виступ перед російською аудиторією, коли він розповідав про виставу «Кармен» за участю російських, українських та італійських артистів в Одеському оперному театрі. Звичайна в усьому світі практика, коли кожен артист веде партію своєю мовою (якщо це не спеціально підготовлена вистава), стала приводом для глузування над... ні, не італійською і не російською, але українською мовою.
Цікаве явище — спорідненість, близькість і велика схожість мов не об’єднує народи, а стає приводом для їхнього роз’єднання, що може призвести навіть до ворожнечі. Це явище досить чітко помітив і відтворив у своєму романі «Важкий пісок» Анатолій Рибаков. Він описав глузування німців над єврейською мовою ідиш, яка дуже близька до німецької. Німці вважали її не окремою мовою народу, що живе поряд, а спотвореною німецькою, сміялись і глузували з цього. Чим усе це закінчилось — ми знаємо. Цілком iмовірно, що початок таким процесам дала геббельсівська пропаганда, а простий народ був зваблений, вважаючи себе обраним. Це давало німецькій нації певні компенсаторні стимули після принизливого Версальського миру. Приблизно такі ж мотиви діють і в Росії, адже СРСР завжди розглядався як Росія, це підтримувала й іноземна пропаганда, найчастіше називаючи колишню нашу державу Росією. Саме росіяни найбільш хворобливо сприйняли розвал СРСР, а до України мають «особливі претензії», вважаючи її однією з російських губерній, свого роду Чечнею, яку «проґавили». А тому одесит Карцев, що глузує з української, або Вєрка Сердючка, мову якої сприймають на тому ж рівні, — це знахідки для російських шовіністів. Чи може справа дійти від глузування до конкретніших дій?
Згадаймо інші історичні реалії. Певні релігійні протиріччя між іудаїзмом і православ’ям у Російській імперії розглядались інтелігенцією у філософії, сприймались на науковому рівні, але, доходячи до нижчих прошарків суспільства, перетворювались на принизливі анекдоти, дрібне хуліганство та, врешті-решт, на єврейські погроми. Гумористичне сприйняття українців, найчастіше зі знаком «мінус», робить свою неквапливу справу: вже стають непоодинокими відгуки українців, що побували у Росії, про зверхнє до них ставлення. До цього процесу, думаю, що несвідомо, долучається й та російська інтелігенція, яка вважає себе абсолютно незалежною. Яскравим прикладом є виступи Володимира Познера. У передачі за участю української еліти напередодні виборів у Верховну Раду з його вуст прозвучало, що переклад «Євгенія Онєгіна» українською — це смішно. Думаю, що якби хтось із українських представників виступив на захист мови, В. Познер зрозумів би і вибачився. Але всі промовчали.
Спочатку сміються над мовою, потім над звичаями, одягом, їжею, нарешті вкорінюється думка про меншовартість нації, і це дозволяє дії щодо конкретного її представника, які не завжди збiгаються з правовими нормами. Хотілося б, щоб такий процес на початковому рівні й припинився. Інакше може йтися про відродження подій, якими перехворіла Німеччина. Чи потрібно це російському народу? Чи це ті стимули, що можуть сьогодні згуртувати росіян? Із подібними процесами треба бути дуже обережними та розважливими.
