Майже місяць телепростір України було наповнено спогадами про страждання українського і польського народів у період Другої світової війни. Занурення в історію приурочили до запланованого акту каяття, яким Польща і Україна хотіли відзначити події 60 річної давнини. Мабуть, уперше українські телеглядачі отримали можливість вникнути в сутність того, що відбувалося на Волині, а потім і в Галичині 1943-го і до того між українцями і поляками. І за це подяка Польщі, зовнішня і внутрішня інформаційна політика якої змусила і Україну сказати своє слово про ту трагедію, пригадати й почути своїх громадян, яким також є що сказати. Питання лише в тому, зблизило чи віддалило нас це обговорення.
Минулого тижня «Інтер» показав своє двосерійне дослідження цієї теми («Війна без переможців», автор і ведучий Ігор Чижов), а телеканал СТБ 12 липня провів телеміст «Київ—Варшава», в рамках якого було показано документальний фільм Роксолани Процьків «У пошуках Каїна». За ідеєю, телеміст мав підбити хоча б проміжні підсумки розгорнутої дискусії і наблизити наші країни до реального історичного примирення. Публічні «пошуки Каїна» дуже добре підготували глядачів до цього завдання — автори фільму максимально неупереджено постаралися відобразити ставлення сторін до цієї трагедії. Виявилося, що молоді поляки на вулицях Варшави, як і українці на вулицях Києва, практично нічого не знають (і не висловлюють особливого бажання знати) про те, що відбувалося у воєнні роки на Волині. А ті, що пережили період взаємного винищення, однаково описують «принади» доконфліктного волинського життя і жах того, що відбувалося потім. Приклади жорстокості, виявленi УПА і Армією Крайовою, одного штибу — спалювали живцем і топили в колодязях стариків, жінок і дітей і ті, і ці. (Яскравий приклад трагічності тих подій було знайдено творцями фільму «П’ята заповідь» (14 липня, «1+1»), в якому стара полька розповіла про те, як її, котра випадково вижила після вбивства всієї родини, врятувала українська жінка. Вона її не просто сховала, а взяла додому п’ятою дитиною, ростила, як свою дочку. А потім родину цієї милосердної жінки вирізали поляки.) Крові та сліз було доволі з обох сторiн, і продовжувати їх рахувати, як і шукати першого «каїна», — шлях у нікуди. Але в Польщі цими підрахунками займаються цілі інститути, а в Україні все ще соромляться з ’ясувати , чим була для країни і чому, власне, виникла численна, хоч і дуже неоднорідна, УПА.
Єдності оцінок, позицій і думок по обидвi сторони телевізійного мосту не було. «Пізнання правди — тривалий процес», — визнав польський учасник телемосту Анджей Яновськи. І все ж, усупереч цьому твердженню, від нас вимагають швидкого каяття. Проти подвійних стандартів у оцінках історичних подій висловлювалася й київська студія під час телемосту «Київ—Варшава», в якій український погляд, навіть не на події давно минулих днів, а на те, як нам, і українцям, і полякам, із цим усім жити далі, представляли перший Президент України Леонід Кравчук, історик Юрій Шаповал і політолог Микола Головатий. З їхнiх висловлювань випливає: ми хочемо, щоб волинська трагедія розглядалася в контексті історичних стосунків двох народів і передвоєнної політики, здійснюваної Польщею; ми також хочемо, щоб враховувалися всі обставини і всі діючі сторони, які сприяли розпалюванню ворожнечі, — не лише українська та польська, але і радянська, і німецька; ми за те, щоб відповідальність за дії влади та політиків не переносилася на народи, і ми вважаємо, що пошук «крайніх» у цій ситуації історично не продуктивний.
І найголовніше, ми категорично проти того інформаційного та політичного тиску, який здійснюється на Україну в зв’язку з 60-річчям волинської трагедії. Від нас же не лише зажадали попросити пробачення (за те, в чому ми самі ще не розібралися), нам нав’язали слова, якими ми маємо це зробити. «Спільний» текст заяви польського і українського парламентів надійшов до Верховної Ради в «опечатаному» вигляді, змінити в ньому хоча б слово означало «зірвати пломбу», а разом з нею і запланований процес примирення. Така технологія «зближення» викликає, щонайменше, здивування і розчарування. І усвідомлення того, що зарозуміле і презирливе ставлення до нас, «сірих і убогих», — не пил історії, а реальність і сучасність. Тож про що ми взагалі говоримо, про які розбори старих польотів, якщо одна з причин, що штовхнула українських селян на жорстокий вияв нелюбові 60 років тому — ось вона, жива і процвітає?
«Спогади повинні мати продовження. А сьогоднішнє нагромадження негативу з приводу України в Польщі — історично небезпечне», — зазначив під час телемосту Леонід Кравчук. Так, але спогади повинні мати продовження передусім тут. Почуття власної гідності не імпортується і не завозиться з гуманітарною допомогою. І чекати, що воно прийде до нас раптом і нізвідки — не менш небезпечно, з погляду тієї ж історії. «Польща — не ворог, а адвокат України на міжнародній арені», — намагався заперечувати йому маршал польського Сенату Логін Пастушек. Ну і хто нам винен, що нам нав’язують адвокатство? Доки в Польщі злиденні українці принижуються, намагаючись знайти роботу, нам навряд чи варто розраховувати на гідне та рівноправне партнерство. (Хоча ми ж не згадуємо, як у останні радянські роки каравани польських «човників» спустошували наші крамниці, вивозячи все, що можна вивезти, — від телевізорів і золота до дитячих іграшок і постільної білизни.) Хто, крім нас, винен у тому, що єдиної інформаційної політики, єдиного інформаційного простору ми за 12 років так і не створили, про життя регіонів своєї країни судимо за тоннами здобутого чи не здобутого вугілля чи зібраного цукрового буряка, а пошуки своїх «культурних особливостей» обмежили «писанками»?
Не можна звинувачувати Польщу в тому, що у неї щодо нас свої державні інтереси, які вона підтримує, формуючи відповідну зовнішню і внутрішню громадську думку.
Можна, нарешті, з усіх питань визначити і сформулювати свої, суспільно важливі інтереси. Може, нам би тоді й не присилали спільні заяви як дипломатичні ноти…
