Генералів усюди висміюють за те, що вони хочуть вести нові війни тим самим способом, яким вони вели останню війну. Військові лідери у Росії, — а за «походженням» це більшість еліти її зовнішньої політики — застряли у подібній «колії». І генералам, і дипломатам важко вийти за межі мислення «холодної війни». Така реакційна позиція перешкоджає зусиллям президента Путіна вести країну в новому напрямі.
У всьому світі Володимира Путіна вважають сильною людиною, чиє слово священне. Але навряд чи це так. В іракській кризі і міністр закордонних справ Ігор Іванов, і міністр оборони Сергій Іванов висловили свої думки, цілком протилежні думці Путіна. Такі розбіжності спостерігаються регулярно.
Кремлівські спостерігачі, чиє мислення також не виходить за межі «холодної війни» , вважають за краще вірити у те, що президент Путін та його міністри грають у гру «хороший поліцейський/поганий поліцейський», у якій у всьому, що стосується Заходу, Путін — хороший, а всі інші — погані. Якщо це так, то це дивна гра з перекрученими результатами. Для проведення будь-якої зовнішньої політики необхідні чіткі цілі. Але те, що сталося під час іракської війни, свідчить, що зовнішня політика Росії не керувалася жодною реальною практичною метою — наприклад, забезпечення виплати іракських боргів чи переслідування інтересів Росії у доступі до іракської нафти. Натомість Кремль піддав ризику свої насилу завойовані теплі відносини зі Сполученими Штатами без якої-небудь зрозумілої причини.
Не є таємницею, що російським дипломатам і військовим лідерам не сподобався рішучий крок Путіна назустріч Заходу після того, як почалася війна проти терору. І міністерство іноземних справ, i міністерство оборони хотіли розпочати затяжну боротьбу через вихід Америки з Договору по ПРО й розширення НАТО. Вони були дуже розчаровані, коли Путін заявив, що він не хоче жодної «істерії» у цих питаннях.
Але без твердої підтримки цих двох міністерств Путін не може встановити новий курс своєї зовнішньої політики. Іншими словами, його плани на проведення переорієнтації російських військових, щоб протистояти найбільш імовірним загрозам XXI століття, поки що під питанням.
Міністр оборони Сергій Іванов навіть не намагається приховувати свій скептицизм про необхідність такої переорієнтації. «На мою думку, — говорить він, — усе ще передчасно говорити про певний сенс змін пріоритетів російської оборони, а також функцій і завдань її збройних сил у зв’язку із загрозою міжнародного тероризму». Підкреслюючи свій реальний порядок денний, він додає, що, «не потрібно жодного радикального перегляду фундаментальних принципів, які керують діями збройних сил».
І все ж було б поверхневим говорити, що антагонізм, спрямований проти нового курсу Путіна, виникає просто з прихильності до стереотипів «холодної війни» . Звичайно, російські генерали з готовністю вірять найбільш параноїдним поясненням американських мотивів (особливо тепер, коли американська зовнішня політика здається настільки пихатою). Але стереотипи можуть виживати так довго і бути настільки впливовими тільки тією мірою, якою вони служать реальним інтересам реальних людей і організацій.
Інтерес, який відстоює військова і дипломатична еліта Росії, це те, що я називаю «парадигмою конфронтації», у межах якої роль — і бюджети! — міністерства іноземних справ і міністерства оборони Росії отримують пріоритет у державній скарбниці. Сьогодні, проте, президент Путін визнає, що економіка визначить майбутнє Росії, і таким чином міністерства «влади» повинні зайняти останні місця в процесі модернізації і розвитку Росії.
Щоб аргументувати свою позицію, російські генерали і дипломати дотримуються думки, що країна залишається в облозі ворогів, і найголовнішими з них є Сполучені Штати та НАТО. Високопоставлені дипломати розуміють, що їхнє мислення вимагає одного виду дипломатії, і що для проведення зовнішньої політики, зосередженої на розумінні економічного потенціалу Росії, потрібен інший. Так конфронтація із Заходом (навіть всього лише словесна) є прихованою формою захисту своїх робочих місць іншими засобами.
Військове начальство поводиться таким чином, по суті, з тієї самої причини. Вони стверджують, що Росії потрібна велика постійна армія, щоб захищати країну в будь-якій потенційній війні. Справді, цього року на щорічному засіданні Академії військових наук командири армії і військові теоретики намагалися довести, що майбутнім джерелом конфлікту буде бажання Америки контролювати багаті на нафту регіони всього світу.
Генерал-лейтенант Олександр Рукшин, керівник головного оперативного управління Генерального штабу російської армії, говорив про необхідність модернізації командних і контрольних систем при підготовці до такої війни. Він скаржився, що в наявнiй системi обмежені можливості проти американської точної зброї. Адмірал Віктор Кравченко, начальник штабу ВМС, доводив, що головною загрозою Росії є Військово-морський флот Сполучених Штатів.
Справді, тільки тривалість величезної глобальної загрози може виправдати існування збройних сил Росії у такому розмірі: 1,2 мільйона осіб персоналу, а також діюча (глибоко зневажувана простими росіянами) система воїнської повинності і багато мільйонів у запасі. Російські генерали наполягають на збереженні воїнської повинності, щоб у разі необхідності можна було вести великомасштабну війну.
Як і пострадянські консерватори, російські генерали і дипломати у своїй масі нічого не дізналися і нічого не забули. Вони продовжують думати так, як вони завжди думали. Тому, що в їхніх прямих особистих інтересах робити все, що вони можуть для збереження мілітаризованої держави декадентської ери.
Олександр ГОЛЬЦ, військовий аналітик, співробітник Центру міжнародної безпеки і співпраці Стенфордського університету.
