У столиці України відбувся концерт, якого чекали понад півтора десятиліття. Йдеться про виступ незмінного вокаліста легендарної групи Depeche Mode Девіда Гехена (David Gahan), що відбувся у Палаці спорту. Власне, якщо бути точними, то весь цей час фанати чекали Depeche Mode у повному їх складі. Але приїхав один Девід. Однак краще Гехен у Києві, ніж DM в Англії!
Знаменитий фронтмен не менш знаменитого гурту презентував свій перший сольний альбом «Paper Monsters», який він записав за допомогою свого друга, мультиінструменталіста з Нью- Йорка Нокса Чендлера. У рамках підтримки паперових «монстриків» Девід робить чималеньке світове турне. Київ був 9-им містом у списку із 46-ти концертних площадок Європи та Америки. Тур «Paper Monsters» почався 5 червня у Цюриху, а закінчиться 25 серпня у Лос-Анджелесі.
У Києві Д. Гехен разом із музикантами та техперсоналом займали цілий поверх «Прем’єр Палацу». Мегазірку неабияк охороняли — до цієї справи було залучено 18 бійців одного з московських агентств, що спеціалізується на охороні концертів. Незрозуміло лише, чому саме це агентство має ексклюзивне право на охорону всіх концертів найбільших закордонних зірок, які виступають на теренах СНД. Чим обумовлена монополія іноземної фірми на території України?
Аби краще відтворити картину перебування «голосу Depeche Mode» у Києві, вдамося до безпрограшної репортажності. О 17.15 Девід під шалені крики депешоманів зайшов через службовий вхід до Палацу. Сині джинси, сіра футболка та сентиментально-вишукана троянда у руках. Загалом один із найяскравіших поп-фронтменів був максимально скромним, без усяких дешевих понтів: на летовищі відмовився від крутого «Мерседеса», надавши перевагу звичайному мікроавтобусу, а у готелі люкса не вимагав. Під час саунд- чеку тішився на сцені як мала дитина та дивувався нескінченним ланцюгам iз міліціонерів, які окупували зал. Враження: Девід свою «роботу» сприймає як великий прикол. Щодо музики, то ще до концерту стало зрозуміло (для тих, хто раніше захоплювався DM), що вона змінилася — більше рок-н-ролу, фолку, блюзу. Чого завгодно, тільки не техно...
Прес-конференція зірки була дуже короткою, динамічною та... абсолютно нецікавою. Тисячократно повторені питання викликали апатію, а нахабство провінційних писак — обурення. Девіду на день народження — 9 травня — київські фани підготували подарунок: альбом. Усе, що запам’яталося: секс- символ? — (зі здивованим поглядом) звичайно, моя жінка! — дизайнер? — мені плювати на це... А ще ненормативне слiвце «за…ись», привезене Девідом із Москви. Отак то. Єдине нормальне запитання прозвучало по закінченнi «пресухи» від «1+1» — чи лишили б ви свій автограф на піратському компакт- дискові? Девід пояснив, що не може підтримувати злодіїв, які крадуть його працю. Таким чином мій «петрівський» компакт було врятовано від розтрощення.
19.30 — публіку перед виступом зірки світового масштабу «розігрівала» рідна «Друга ріка». Хлопці непогано попрацювали, однак натовп чекав інших. Харчишин почав із символічної «Вже не сам...», а закінчив: «Ми самі чекали цього 15 років!» Результат — півгодини слави та освистування на одній сцені із Depeche Mode. Після невеличкої перерви на сцену вийшли ВОНИ.
У цьому місці було б варто подати розлогу інформаційну довідку про історію DM, однак за браком площі на шпальтах відсилаємо всіх охочих на офіційні та зовсім неофіційні сайти Depeche Mode.
КОНЦЕРТ
Техніки Гехена довго налаштовували апаратуру — блюзова тиша перед бурею, якої дійсно чекали мінімум 15 років (відтоді, як перші записи з Польщі або ще якимось чудернацьким шляхом потрапляли в Україну і знаходили прихильників). 20.25 — на сцену виходить татуйований ідол техно-року. Вже через 10 хвилин він був повністю мокрий від поту і скинув блискучу жилетку — так викладаються на сцені одиниці. Однак нові пісні з майже невідомого альбому викликали доволі мляву реакцію. Публіка чекає старих речей і по-справжньому відривається під один із найенергійніших та перевірених часом хітів «It is a question of time». Переповнений зал у захваті, а емоціям немає меж. До речі, квитки коштували від 70 до 700 (у vip-секторі) гривень і, судячи з кількості глядачів, були повністю розпродані.
Десь на сьомій пісні Девід починає підігравати на губній гармошці — загалом тема звучить у тарантинівському стилі. Потім знову купа слинявої лірики, що запалює море запальничок. Такі роботи можна назвати паразитуванням на славі DM. У новітній ліриці більше драйву, аніж у «Somebody», але нових прихильників нею не здобудеш.
Раптом Гехен з непристойним американським акцентом зізнається українською: «Я вас кохаю!». «Піпл захавує» — реакція нагадує фінал гладіаторського бою. І одразу потому несподівано валить усіх «Try walking in my shoes». Оце справжня музика! Синусоїда емоцій знову сягає вершини. Але апогеєм, що зривав дахи в усіх присутніх, став канонічний супербойовик «Personal Jesus» (годинник: 21.15). Його грали довго — у кілька разів довше від альбомного варіанта. Зал скандує, ні! — вимагає — персонального Ісуса для кожного… Абсолютно розкішна тема. Ти зливаєшся з ритмом, зі словами, з тембром, з запахом, з емоціями…
21.22. Хлопці роблять вигляд, що більше «кіна» не буде. Знову «ми кохаємо вас». Але ж не треба при цьому дурити, бо контракт говорить про два «біси». Звучить ще одна класична річ — «I feel you». Зал істерично кричить «Девід!!!»; той приречено каже «O, shit!» і співає далі. Без перебільшення: такого Палац спорту не бачив давно! Та й чи бачив взагалі? Маю поважні сумніви щодо цього.
Хлопці знову йдуть зі сцени. Черговий «Біс!». Шквал голосів плюс тупотіння у рядах. Музиканти довго «ламаються» перед тим, як виконати дуже перероблену «Enjoy the Silence». У додаток — вінегрет різних ранніх тем, над якими виразно домінує «Just can’t get enough». 21.53 — Щасливий кінець, тобто «геппі енд». Коли всі вивалюються на вулицю, з печерських пагорбів стартує салют. Просто так....
ЛІРИЧНИЙ P.S.
Depeche Mode трохи змінилися, як змінився й світ навколо них. Вони завойовують нових прихильників, не втрачаючи армії старих «солдатів». Комусь подобається «Black Celebration» та «Songs of Faith and Devotion», хтось більше слухає «Ultra» та «Exciter». Це трошки різний депеш. Чесно кажучи, мені більше подобається з 86-го по 93- й. Там є щось таке, чого годі намагатися передати словами. Магія музики, магія тексту, магія гармонії. Йдеться навіть не про співвідносність всередині композицій, це радше увиразнення твого внутрішнього стану, відтворення настрою, помножене на оксамитову річку неймовірного Девідового голосу.
