1996 року, в рік 900-річчя початку першого хрестового походу, група активістів із християнської добровільної організації пройшла цим маршрутом із символічною акцією, вибачаючись за несправедливості, скоєні хрестоносцями стосовно жителів цих країн. Примирення між народами і між політичними силами всередині країн дедалі більше стає прикметою сучасного життя. Як вдається його учасникам вирішувати це непросте завдання?
На початку Другої світової війни один із видатних поетів ХХ століття Уїстан Х’ю Оден написав вірша, де рефреном повторювалося: «Ми повинні любити одне одного або померти».
Правила відносин між народами не відрізняються від тих самих правил між людьми —так само не слід робити іншому, чого не хочеш собі. Але як народи люди поводяться як істоти, набагато молодші за віком. Тому так важливо, що в сучасну добу глави держав, виражаючи волю народів, звертаються до інших з проханням простити.
Об’єднана Європа починалася 1963 року, коли Шарль де Голль і Конрад Аденауер підписали Єлисейський договір, що став актом німецько-французького примирення. Без цього її не було б. Майже тоді ж, у 1965-му, польські єпископи написали німецьким листа зі словами «прощаємо і просимо вибачення». А 1970 року, на варшавському цвинтарі канцлер Віллі Брандт став на коліна на знак скорботи і пам’яті по євреям, знищеним нацистами. Так починалося німецько-польське примирення.
Відомо, що зараз, хоча і з труднощами, відбувається польсько-українське примирення, ще повільніше рухається до українсько- російського. На наших очах відбувається «зшиття» Європи.
Важливо бачити масштаб завдання. Тільки за готовності жити в єдиній Європі примирення є досяжним. Наприклад, проблему Косово можна вирішити лише у масштабах облаштування Балкан загалом, а не в межах Косово. Примирення після двох світових війн, що залишили безліч глибоких ран, можна досягнути, тільки усвідомивши їх як загальноєвропейську громадянську війну. Європа має духовні джерела, єдині для всіх країн — і громадянські війни, що спалахнули в них (найзапекліші в Росії та Іспанії) мали за основу загальноєвропейські духовні течії. «Біла» романтика зіткнулася з «червоною».
Іспанія шлях примирення пройшла. За десять кілометрів від знаменитого Ескоріалу з пантеоном іспанських королів, у гірській долині на площі 1300 гектарів розкинувся величний меморіал, споруджений на пам’ять про жертви громадянської війни. Це місце має назву «Долина полеглих». Причому будувати його почали трохи більш десяти років після її закінчення, за Франко. І створював його архітектор-емігрант.
У сімдесяті, під час мирного переходу від авторитарного до демократичного режиму, між політичними силами країни було підписано пакт Монклоа (за назвою урядового палацу), в якому вони пішли на взаємні поступки. І сама назва цього документа відтоді стала синонімом для компромісних угод, спрямованих на примирення й стабілізацію.
Наскільки вдалим був курс на національне примирення, свідчить один із хрещених батьків іспанської демократії Жискар д’Естен. У 1978 році він був у Мадриді з офіційним візитом. У кінці свого перебування президент Франції дав прощальний обід і разом з дружиною, вітаючи гостей, обходив салони. В одному з них, пише Жискар д’Естен, «я побачив, як ведуть розмову король, його сестри і старий лідер компартії Сантьяго Каррільо... вдова генерала Франко, прем’єр-міністр Адольфо Суарес і зовсім ще молодий генсек соціалістичної партії Гонсалес з дружиною. Чи можна уявити собі щось подібне у Франції?»
Колись державна політика здійснювалася через «збирання земель». Сьогодні ж йде «збирання правд». Один із політиків у зв’язку з розпадом СРСР сказав про «висаджені народи», що можна віднести до всієї Європи у ХХ столітті. Політики, які заслуговують на те, щоб їх називали політиками, відрізняються тим, що загоюють ці рани.
1984 року французький президент Франсуа Міттеран і німецький канцлер Гельмут Коль зустрілися під Верденом, де у Першу світову війну відбувалися найкровопролитніші битви, і символічно потиснули одне одному руки, — було підтверджено, що із символу братовбивчої ворожнечі це місце стало символом пам’яті. Уся Європа всіяна місцями битв або таборів, де залишилися мільйони. Єдиною вона стане, коли її карта буде вкрита позначками не масових смертей, а таких меморіалів — щоб пролита кров живила сім’я не помсти і ненависті, але скорботи й пам’яті. Навіть найжорстокіші та нелюдяні події можуть бути перетворені на нескінченне джерело пам’яті. Приклад цього — історія відносин після війни між німцями та євреями і між німцями та росіянами.
Після Другої світової війни ненависть до німців і вимоги бойкотувати їх лунали в Ізраїлі повсюдно. Авторка статті у газеті «Едіот Ахронот» стверджувала: «Ми повинні вкоренити ненависть до німців у серцях наших дітей та їхніх нащадків». Вона вимагала не імпортувати до Ізраїлю «навіть шпильки, навіть шнурка для черевик, зроблених німцями» і пропонувала: «Якщо в одній із поїздок, у поїзді або на кораблі ми зустрінемо німця, ми повинні плюнути йому в обличчя: це не можна забувати». Редактор газети «Хаарец», Гершом Шокен, запропонував ухвалити закон, який заборонив би євреям будь-який соціальний контакт з німцями, в тому числі й випадковий, наприклад, між туристами, які мешкають в одному готелі за межами Німеччини. Цей закон також мав заборонити громадянам Ізраїлю відвідувати Німеччину. За словами історика Тома Сегева, «у перші місяці існування Держави Ізраїль створювалося враження, що вона бойкотуватиме Німеччину навіки. Такою була інстинктивна політика. Більшість ізраїльтян сприймали цей бойкот як своєрідний національний обов’язок євреїв перед загиблими».
Але відносини між двома країнами зрушили з точки і, нехай знадобилися десятиріччя, дійшли примирення. Німеччина зробила великий внесок в економічний розвиток Ізраїлю і досі здійснює програми, спрямовані на підтримку євреїв, які вирішили оселитися в Німеччині. Вона просто поводиться як інша країна. Саме глава післявоєнного ізраїльського уряду Давид Бен-Гуріон пустив в обіг поняття «інша Німеччина», і всі п’ятнадцять років, доки залишався на цій посаді, він невпинно повторював, що «Німеччина Аденауера і соціал-демократів — це не Німеччина Гітлера».
Вже в роки війни потроху починалося примирення між німецьким і народами, що жили в Радянському Союзі. Місцеві жителі. за безліччю свідчень, ставилися до полонених зі співчуттям. Багато хто бачив, що це — такі ж люди, як вони самі, які не за власним бажанням опинилися тут. І безліч листів, що залишилися від загиблих німців, свідчить, що розуміння абсурдності війни було й з іншої сторони.
Ось рядки з останнього листа своїй матері загиблого у 18 років Гуго Томбрінка: «Мені страшно. Я не знаю, навіщо ми тут і що буде з нами завтра». Унтер-офіцер Вольфганг Буфф загинув у 27 років, вів щоденник: «Як би я хотів миру цій нещасній країні». Він хотів стати священиком... Юрген Бертельсманн зник безвісти, за професією вчитель малювання, писав дружині: «Дивна країна. Не ворогом би я хотів прийти до цих людей...» Нині їх «фашистськими гадами» не назвеш...
Відвідування главами держав місць пам’яті стають природною частиною візитів. Це наріжний камінь відносин: ми зробимо все, щоб таке не повторилося. Шредер і Путін під час останнього візиту німецького керівника до Росії разом прийшли на Пискарівське кладовище покласти вінок з написом «Від Президентів Росії і Німеччини». Поруч з цим — безліч повідомлень про упорядкування німецьких військових кладовищ, розкиданих по всій європейській частині колишнього Радянського Союзу, і довгий список гуманітарних акцій, що здійснює німецька сторона. Або скромне повідомлення про те, що представникам Червоного Хреста Німеччини передали сто листів німецьких військовослужбовців, які воювали в роки Другої світової із СРСР, адресованих родичам, але які не дійшли до своїх адресатів, листів рідних на фронт, знайдених у російських військових архівах — які можуть тепер дійти до їхніх сімей.
Тільки жестами державних діячів, звичайно, примирення не досягнути. Ані між націями, ані всередині країни. Воно має вирости у звичайних громадянах. Донині багато ветеранів відмовляються прийняти встановлення пам’ятників на німецьких військових кладовищах. А відвідування Путіним у березні цього року меморіалу жертв репресій у Норильську, де він поклав квіти та вшанував хвилиною мовчання пам’ять в’язнів Норильлагу — частини ГУЛАГу, пройшло практично не висвітленим пресою. Немає в Росії досі й пам’ятника жертвам громадянської війни, подібного іспанському. Отже шлях до примирення буває довгим.
Можна пригадати і про нетерпимість, якою супроводжувалися візити Папи Римського Івана Павла II, що відбувалися останніми роками, до православних країн — від Греції до України. Хоча саме він виступив із безпрецедентними акціями покаяння за скоєні католицькою церквою несправедливості: від нещодавніх, як недостатня участь католиків у захисті євреїв від нацистської програми знищення — до минулих століть: за жорстокість інквізиції, насильство місіонерів стосовно індіанців, Варфоломіївську ніч, хрестові походи; за несправедливості, скоєні стосовно інших конфесій, в тому числі православних; за дискримінацію стосовно жінок і національних меншин. За його діяльної участі реабілітовано Галілея, Бруно, Савонаролу, Гуса і Лютера.
Річ, звичайно, не в окремих актах: у всіх подібних випадках церква відступала від своєї суті, від духу любові — і тепер повертається до своїх джерел.
Папа Римський — безумовно, видатна особистість. І в цьому вся справа. На примирення здатна тільки особистість. Як казав архієпископ Десмонд Туту, голова Комісії справедливості та примирення в ПАР: «Наші лідери зуміли піти на непопулярні компроміси, навіть проти своїх переконань, оскільки їм вистачило мудрості зрозуміти, що тільки так можна все ж таки досягнути миру. Де Клерк виявив багато мужності, проводячи свої реформи, але, крім того, він мав не мстивого і непоступливого партнера, а майже святого у своїй великодушності Нельсона Манделу. Білі не бажали поступатися ані п’яддю, а визвольний рух наполягав на тому, щоб ледь не всі вони пройшли через процеси, аналогічні нюрнберзькому. Обидва лідери не прислухалися до їхніх вимог.
Хто міг заперечити Нельсону Манделі, коли він, після двадцяти семи років в’язниці, сказав: «Давайте пробачимо їх». І він, і де Клерк бачили у противникові людину, бачили її біль. І якщо цього немає, будь-який мирний процес приречений на провал».
Примирення — довга напружена праця. Комісія з примирення у Таджикистані, де за чотири роки громадянська війна забрала 150 тисяч життів, а країна як ціле перестала існувати, — збиралася 33 рази, перш ніж вдалося досягнути угоди. На перших зустрічах представники сторін не хотіли навіть жити під дахом одного готелю. Але наполегливість у прагненні досягнення мети дала свій результат. При-мирення — це як при- землення, наближення до миру — який передусім є станом гармонії. Маленькими кроками, кожний з яких дається непросто.
Але чи є альтернатива? Тільки нескінченні жертви, як в Руанді, де за чотири місяці одна народність вирізала вісімсот тисяч іншої (як завжди, здебільшого мирних жителів). При цьому війні властиво розповзатися на сусідні країни, як і сталося в 90-ті роки в Африці після руандійського геноциду. Те, що відбувається там, почали називати африканською світовою війною. До подібних конфліктів неминуче опиняються втягнутими підлітки та діти, які коять найжорстокіші злочини: часто вони просто не встигають засвоїти найперші моральні засади, як це відбувається в мирному житті, і їх не стримує абсолютно ніщо. Як сказав один із учасників Комісії з примирення у Сьєрра-Леоне, вони потребують реабілітації, а не покарання.
У чому ж суть примирення? У тому, що люди починають розмовляти один з одним. І розмовляючи, поступово можуть розглянути обличчя людини за маскою. Адже щоб убити людину — треба спочатку перестати бачити в ній людину.
Кожен народ має прислів’я і приказки — те, що ми називаємо народною мудрістю. І говорить вона у різних народів про одне, неначе складена однією людиною. Тому, хто любить свій народ — протиприродно вбивати людину з іншого народу, яка любить свій. Бо люблять вони одне.
Ворожнеча починається з того, що люди не знають одне одного — а не знають, тому що не говорять. Примирення — це повернення до розмови.
Вчені знаходять ритуал примирення у найпримітивніших народів. У дворічних дітей, з їх «мирись, мирись, мирись и больше не дерись». Навіть у тварин. Це дуже древнє мистецтво, яким необхідно володіти.
Американські індіанці подарували людству знамениті образи закопаної сокири війни та люльки миру. Ми повинні закопати сокиру війни і закурити люльку миру — або померти.
