Зате рано-вранці й пізно увечері телевізори працюють на повну потужність. Ті, хто любить вставати під бадьорий «Підйом!» (Новий канал) минулого тижня раділи «монополізму» Андрія Даманського, що залишився тимчасово без напарниці. Ранкові години «під Даманського» не такі галасливі й набагато приємніші. А ось інтерактив у «Доброго ранку, Україно» (УТ-1) 6 червня, у наше професійне свято — День журналіста, дещо здивував. Виявляється, більшість тих, хто зателефонував цього ранку у студію, впевнені, що займатися журналістикою насамперед «вигідно», а тільки потім «цікаво» і «небезпечно». Думаю, не в одній редакції випили за те, щоб так і було. Принаймні у нашій — точно.
З усього побаченого протягом телетижня найсильніше враження залишила остання частина документальної стрічки «Війна. Український рахунок» Сергія Буковського («1+1»). Хоч і «Спецрепортер» («Новий канал»), котрий розповідав про старовинні замки України, які збереглися, в основному, у західних її регіонах, й інформаційна стрічка про поточні львівські події після візиту туди бригади Ольги Колінько, дали можливість глядачам побачити своєрідність території, возз’єднаної з Україною тільки у 1939-му. Але побачити і зрозуміти — різні речі. А говорити про єдність нації без розуміння наших схожостей і відмінностей — даремно гаяти час. Чи хочемо ми зрозуміти один одного? Чи можемо? Впевнена, у різних регіонах країни цей фільм дивились дуже по-різному, а на півдні, та, напевно, і на сході, багатьма вiн сприймався просто болісно. Говорю про це, виходячи з особистого досвіду — років п’ять тому спроба нашої газети розповісти жителям південного Миколаєва про те, що відбувалося на Львівщині після приєднання, як і чому «осовєтчування» тих земель мало такі наслідки і сформувало таке ставлення до радянської влади у людей, що там проживають, викликало незвичайно бурхливу реакцію. Тоді обурення ветеранів «наклепом на радянську дійсність» вилилося у колективне обговорення і засудження автора, що закінчилося листом до міськради з вимогою заборонити таким журналістам займатися журналістикою. Саме бажання вникнути у суть того, що відбувалося, сприймалося однозначно негативно. А страх правди — батько брехні. І нехай Макаров, як медіатор обговорення фільму, явно не був настільки ж масштабним і багатогранним, як запропонована ним тема, сам проект, який дав можливість учасникам тих подій почути один одного, а нам — почути і зрозуміти обидві сторони, розділені колись протилежними ідеологіями, війною та кров’ю, став тим кроком до розуміння і примирення, який давно вже час було зробити. На жаль, реальні свідки і дійові особи визвольного руху у Західній Україні йдуть від нас — підпілля й репресії, що прийшли після ліквідації «бандформувань», підкосили їхнє здоров’я, хоча сила духу й віра у незалежне майбутнє країни допомогли їм вижити і на лісоповалах. Залишаються ще старі підручники та ідеологічно вивірені книжки, випущені колись багатотисячними тиражами, в яких все однозначно й однобоко. А підчищена і причесана однобокість завжди роз’єднує.
Для когось «Український рахунок» напевно став потрясінням — виявляється, не всім незалежність України звалилася на голову несподівано і неждано. Вона була вистраждана і викохана у мріях тими, хто не хотів жити «у приймах» у своїй країні, не хотів миритися з несвободою, не хотів кріпацтва своїм дітям. Чи задоволені ті, що вижили у тій боротьбі, тим, за що боролися? Ні. Вони, за свідченням одного з героїв документальної стрічки — колишнього чекіста, «боролись і вмирали за свою ідею так, що ми хотіли, щоб наші бійці воювали так само». А тепер народжена і їхнiми муками держава соромиться визнати ту боротьбу подвигом, гідним поваги і шани. Адже не продуктових пайків вони чекають, не ювілейних медалей, а просто хочуть бачити свою країну вільною і щасливою, хочуть устигнути надивитись на неї, ситу, багату. Хіба всі ми, хто стирав зуби в ідеологічних баталіях, не хочемо того ж?
Хочеться сподіватися, що зібрані у документальному фільмі «Війна. Український рахунок» свідчення — тільки початок узагальнення і легалізації колись забороненої інформації. Ще є що сказати, і потрібно поспішати.
