Шановна редакціє!
До кого вже я тільки не зверталась, намагаючись привернути увагу, що в столиці постійно, з року в рік, не виконується «Закон про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», зокрема п.18 статті 13. Через це моя сім’я з чотирьох осіб, займаючи однокімнатну квартиру житловою площею всього 16,2 кв. м, очікує поліпшення житла вже дев’ятий рік замість двох «гарантованих» законом. На свої листи отримую відписки з посиланнями на «Розпорядження про розподіл загальної площі житла». Мені кажуть: «Надо ждать». Та ще й пояснюють: житлоплощі для забезпечення інвалідів немає через розпродаж житла.
Хіба не аморально віддавати на продаж житло, яке держава давно вже заборгувала інвалідам Великої Вітчизняної війни і яке вже сплачено кров’ю на фронтах і роками самовідданої праці? Хіба не аморально ставити в одну чергу інших пільговиків разом з тими, кому не лишилося ані здоров’я, ані віку чекати?
Мій чоловік — теж інвалід війни другої групи — так і не дочекався житла, помер. Мені вже 80 років. Чи дочекаюся я один раз у житті того житла, що гарантує мені закон, чи тільки безплатної труни? Бо як можна дбати про здоров’я, коли старенькі інваліди, хворі на всі мислимі серцево-судинні та інші хвороби — в одній кімнаті з новонародженим!
Де, питається, інвалід може отримати пільгову позику (п.19 статті 13 «ветеранського» закону)? Хто робить нам отой безплатний капітальний ремонт (п.8 ст.13)? Хіба не вимагають з нас плату і в нотаріальних конторах, і в юридичних консультаціях (ст.22)? І де вже там інвалідові війни отримати квартиру протягом двох років (п.18 ст.13) коли, наприклад, номер моєї черги залишався одним і тим самим протягом цілих п’яти років! Скільки ж я маю прожити, щоб один раз у житті скористатися своїм законним правом — 150 років? Чи, може, 200?
Де ж вони, оті «синівська вдячність та пошана», про які так щиро запевняють нас державні мужі у своїх привітаннях з нагоди свята Перемоги? І чи знайдете ви тепер «безкорисливе служіння Вітчизні» в тої молоді, яка бачить таке ставлення до нас, ветеранів?
Вибачайте за, можливо, надмірну емоційність.
ВІД РЕДАКЦІЇ: Друкуючи цього листа, ми хочемо запитати посадовців Київської міськадміністрації: чи варто витрачати державні гроші на монументальне будівництво, якщо тисячі ветеранів війни ще й досі живуть в умовах, подібних до тих, про які написала наша читачка? Тож сподіваємося, що вони не тільки дадуть відповідь на її лист, але й перейдуть від декларацій до конкретних справ, щоб ветерани ВВВ нарешті отримали те, що їм належить за законом.
