На сторінках «Дня» від 20 лютого 2003 р. вміщено відповідь міністра освіти та науки В.Кременя на запитання кореспондента газети щодо становища та перспектив розвитку освіти в Україні. На мою думку, відповідь міністра є певною мірою окресленням програми реформування освіти на найближчі часи і не може не зацікавити нас, освітян.
Оскільки я працюю у вищій школі вже понад тридцять п’ять років, то дозволю і собі висловити деякі міркування з проблем стану та перспектив розвитку вищої школи. За останнє десятиріччя рівень знань випускників середньої школи має тенденцію до зниження. Протягом багатьох років наша кафедра проводила анонімне тестування студентів першого курсу на виявлення їх рівня знань з історії України, адже з цієї дисципліни в школі вони складають іспит. Результати цих тестувань важко, а вірніше, неможливо якось проаналізувати. М.Задорнов і М.Жванецький просто не потрібні. Тому розумію і поділяю стурбованість міністра, тим більше, що середня освіта в часи колишнього Радянського Союзу, попри ряд суттєвих недоліків, мала і загальновизнані здобутки, які не слід повністю відкидати нам і сьогодні.
Матеріальна база середньої школи, рівень заробітної плати вчителя, умови його праці є одними із першочергових завдань реформування школи. Не менш важливим є завдання змінити ставлення до навчання, як учнів, так і батьків. На жаль, більшість із них не вважають отримання хорошої освіти запорукою для майбутнього матеріального статку та соціальної захищеності. Ми маємо досить незначний відсоток тих дітей, які дійсно прагнуть отримати знання, ще менше тих, хто йде в науку. Але ж високоосвічена молодь — це інтелект нації, її майбутнє.
Взявши у Західної Європи тенденцію до комп’ютеризації і індивідуалізації освіти, насамперед вищої, ми мало врахували, що далеко не в кожній сім’ї є персональний комп’ютер і живучість закладеної ще в школі пасивності студентів в оволодінні знаннями. Окрім того, матеріальний рівень ВНЗ і міра комп’ютеризації навчального процесу у всіх ВНЗ не однакова та майже у всіх ще недостатня. Але цей процес розпочався і має тенденцію до поліпшення ситуації. Дещо складніше з індивідуалізацією навчального процесу. Вона відбувається, в основному, за рахунок часу викладача, а не зміни в самій системі вищої освіти. Про яку індивідуалізацію навчання можна вести мову, коли в академгрупах по 25—30, а то і більше студентів, коли навантаження викладача становить 900 годин аудиторного часу. Оскільки я викладач історії України в технічному ВНЗ, дозволю собі зупинитись на цих проблемах з огляду дисципліни, яку викладаю, та її статусу в технічному ВНЗ в цілому. Загальновідомо, що людей як народ об’єднує історична пам’ять. Саме спотворення цієї пам’яті, фальсифікація рідної історії була супутником українців в усі віки їх бездержавності. На сьогодні ми вже понад десятиліття живемо у власному домі. За цей час наша історична наука зробила великий крок уперед по дослідженню, відтворенню із небуття та очищенню від фальсифікації сторінок історії України. Минули часи, коли ми зачитувались О.Субтельним. На ґрунті цих досягнень створена низка підручників з рідної історії для студентів, рекомендованих Міносвіти. Здавалося б, наступили часи, коли наша молодь може отримати ґрунтовні знання з історії свого народу, своєї землі. Адже без цього неможлива любов до своєї Батьківщини, почуття патріотизму, поваги до себе як народу.
Історію України вивчають на першому курсі, в першому семестрі. Як уже згадувалось, результати тестування дають сумну картину їх знань з рідної історії. Цьому є і об’єктивне пояснення, їм не могли привити любов та інтерес до рідної історії батьки, які здобували освіту ще за радянських часів, та й у школі вони вивчали рідну історію фрагментами, багато років і не мають цілісного уявлення про історичне минуле. Тому основне навантаження лягає на вищу освіту.
За циркуляром Мінвузу на історію України відводиться 108 годин. Це не багато, це недостатньо для ґрунтовного вивчення цієї дисципліни. Але справа у тім, що ми не маємо і цих 108 годин. Адже з них на аудиторні заняття відводиться лише половина, а то й третина годин. На практиці ми маємо лише дев’ять лекцій і вісімнадцять семінарських занять, тобто 54 години. Скажіть, будь ласка, цього досить, щоб викласти і забезпечити достатній рівень вивчення дисципліни? Таким підходом програмуються поверхові знання студентів з досить складних і суперечливих періодів рідної історії. Не слід забувати, що історія не стоїть на місці, вона продовжується. Потрібен час на аналіз і осмислення сьогодення. А коли і за рахунок чого? Окрім того, ми відчуваємо гостру нестачу мап, таблиць, діаграм, діафільмів, касет з навчальним матеріалом, що б дало змогу інтенсифікувати навчальний процес.
Наступний курс, який читає кафедра, — «Історія української та зарубіжної культури». Цей курс замінив курс культурології, що було цілком виправдано з урахуванням того, що він може читатись на базі вже набутих знань з історії культури як власного народу, так і народів світу. Це було оптимальне рішення, оскільки школа таких знань не дає. Цей курс вже читається років вісім, і, безперечно, впливає на загальний культурний рівень майбутньої національної інтелігенції.
Але. Зараз підготували нові стандарти, за якими знову з’являється курс «Культурологія», а «Історія української та зарубіжної культури» зникає. Чому і на підставі чого, не зрозуміло. Для чого замінювати конкретні знання з найвидатніших досягнень культури народів світу, в тому числі і нашого народу? Культурологія доречна в гуманітарних і, можливо, не лише гуманітарних вузах, але мала б вивчатись на старших курсах і на базі вивченої студентами історії культури. У відомого гумориста Козьми Пруткова є таке висловлювання: нове — це давно забуте старе.
Ці зміни не зможуть не відбитися на викладанні курсу «Історія України». Якщо впровадиться культурологія, ми змушені будемо повернути питання історії української культури до цього курсу. Це призведе до ще більшого скорочення курсу історії України. Реально ми матимемо не 54 години, а годин 36—40. То де ж плодитися безбатьківщині, як не у нас? Це довженкове запитання стає сьогодні дуже актуальним.
Виникає питання. Що є важливішим для організаторів і керівників вищої освіти України: щоб студенти мали змогу одержати знання з історії рідного народу чи запис у додатку до диплому про прослуханий курс культурології? А як з програмою гуманітаризації освіти, з виховним аспектом в навчальному процесі? Адже якщо не на історії народу, його культурі, культурі інших народів, то ще на чому можемо сьогодні виховувати почуття патріотизму, любові до рідної землі, свого народу, кінець-кінцем, просто людей того рівня загальної культури, який передбачується дипломом про вищу освіту?
З урахуванням цього моя пропозиція зводиться до наступного:
— з метою підвищення рівня загальної освіти та культури студентства, виховання почуття патріотизму, любові до рідної історії ввести загальний курс історії і культури України в обсязі 108 аудиторних годин, вивчаючи його протягом навчального року з заліком у першому семестрі та іспитом у другому;
— ввести окремий курс історії зарубіжної культури в обсязі 54 аудиторні години і вивчати його протягом семестру з наступним іспитом.
Ці питання не виникли у мене сьогодні, як і мої пропозиції. Я їх неодноразово піднімав на сторінках газет, на наукових конференціях. Мене підтримують мої колеги по вищій школі. Тому вважаю можливим звернутись через вашу газету до Міністерства освіти і науки України, його керівника з пропозицією про скликання наради істориків ВНЗ та наукових установ, з можливим залученням вчителів середньої школи, громадських організацій, розглянути ці питання і прийняти виважені рішення.
