Спроби спрогнозувати сценарії й імовірні результати президентських виборів-2004, які роблять останнім часом політологи, соціологи, журналісти, дають широкий спектр інтерпретацій можливого перебігу виборчої кампанії. Та подібна аналітика має справу або з соціологічними даними, спираючись на кандидатські рейтинги, соціологічні вимірювання електоральної поведінки, або коментарі базуються на інтуїтивних роздумах.
У пропонованій статті хотілося б відійти від традиційних поглядів на вибори і запропонувати нову «точку відліку» — розглянути вибори як поле стратегічної конкуренції кандидатів. Якщо підходити до аналізу виборів як складної системи взаємодій: між кандидатами, кандидатом і виборцями, кандидатом і коаліцією/блоком, то на кожному з цих рівнів кандидату доводиться реалізовувати певні стратегії. Ці дії кандидатів залежать від установок і поведінки кожного з претендентів, від рішень, зумовлених очікуваннями від дій інших учасників. У такому випадку на президентську виборчу кампанію можна поглянути як на стратегічне змагання. Сенс — боротьба стратегій кандидатів за вигідного суперника, сприятливий порядок денний кампанії (ідейний, інформаційний, іміджевий) і, нарешті, за вагомі козирі у грі. Якщо кандидат достатньо «набрав ваги» — ставкою може і повинна бути тільки перемога.
Як перемогти? Потрібно досягти точки електоральної рівноваги, у якій кандидат гарантовано отримує таку більшість голосів, із якою він стає переможцем. Особливість президентських виборів полягає у тому, що в результаті конкурентної боротьби можливий тільки один переможець. Дуже часто на стартових позиціях не можна виявити гарантованого переможця (крім випадків, коли є так званий безальтернативний лідер-кандидат). Частіше можна виділити лише кілька «призерів», між якими і розгорнеться основна боротьба. Саме за подібних умов невизначеності кандидатських позицій і електоральних переваг на результат із великою мірою ймовірності може вплинути стратегічний окомір кандидатів і мистецтво політичного маневрування.
ЗАГАЛЬНА РОЗСТАНОВКА СИЛ
Специфічність президентських виборів у пострадянських країнах полягає в багатомірності процесу. З одного боку, поле електоральної конкуренції може бути виміряне ідеологічно — політичні актори презентують праву, ліву, центристську ідеології, тобто існує реальна можливість формування кількох центрів тяжіння. А з другого — на практиці відбувається формування двох полюсів тяжіння — «сфери влади» й «опозиційної сфери». Між цими підпросторами політики і відбувається електоральна боротьба чи конкуренція за виборця. Пригадаємо, що 1999 року біполярна конкуренція відбувалася між лівими на чолі з лідером комуністів і кандидатом від влади — нинішнім президентом. На майбутні вибори центри тяжіння також стягуються до двох полюсів — опозиційна четвірка (В. Ющенко, Ю. Тимошенко, П. Симоненко, О. Мороз) і пропрезидентська «сфера впливу» (В. Янукович, В. Медведчук, В. Литвин, С. Тігіпко). Очевидне й те, що всередині кожної зі сфер наявна конкуренція за право бути ядром потенційної коаліції на майбутніх виборах. Ця, так би мовити, внутрішньовидова боротьба ще тільки починається, тому і кількість можливих сценаріїв виборів досить велика. І в міру наближення до виборів за умови поступового виключення учасників з обойми реальних суперників зменшуватиметься і кількість сценарних варіантів.
Важливим постає питання про порядок денний виборчої кампанії. Іншими словами, якою буде публічна дискусія між кандидатами з метою мобілізації електорату в першому і другому турах. Випробуваний у 1996 році на виборах у Росії, а потім і в Україні в 1999 р. біполярний сценарій у сучасних умовах — малорентабельний. Очевидне як зниження актуальності самого ідеолого-політичного протистояння — «реформаторського» і «ліво-консервативного», так і поява нових ідейних вимірів.
На владному полюсі домінантною темою є політична реформа, причому безліч варіантів вирішення проблеми конституційних змін не в останню чергу буде перешкодою на шляху можливості об’єднання навколо єдиного кандидата. Дилема опозиції полягає у невизначеності власної опозиційності. Звідси і внутрішня конкуренція, і лідерське протистояння, і смутність стратегії. Якщо для В. Ющенка опозиційність — це така собі демократична платформа, то для його колег по четвірці — це і протест проти «партії влади», і проти «системи розподілу», в якому виконавча влада має більш реальний вплив на політику. Крім цього, в опозиційному таборі природа лідерського протистояння певною мірою криється в диференціації на перспективних кандидатів — В. Ющенка і Ю. Тимошенко, і безперспективних — О. Мороза, П. Симоненка. Усі вони розуміють подібний розподіл ролей у виборчій кампанії і, відповідно, розмір свого політичного прибутку на виході.
ЧИННИК ЮЩЕНКА
Участь В. Ющенка як лідера рейтингу в президентській кампанії буде одним зі стимулів у визначенні стратегії інших кандидатів. Але і Ющенку щодо своєї власної стратегії також доведеться виявити майстерність маневрування як з опозиціонерами, так і з владою.
Високий рейтинг довіри аж ніяк не є запорукою позитивного і достатнього для перемоги результату. Саме розрив між рейтингом довіри і кандидатським рейтингом дає Ющенку всі підстави прораховувати свою стратегію не на один, а на два тури. Сьогодні неясне позиціонування Ющенка як кандидата можна пояснити тим, що ще не вирішений сценарій президентської кампанії в опозиційному таборі. Реальність шансів самостійного забігу П. Симоненка залишає відкритим питання, кого підтримуватимуть Ю. Тимошенко й О. Мороз. Очевидно, що, підтримавши Ющенка, вони тим самим дають йому гарантію виходу до другого туру, але одночасно знижують шанси П. Симоненка на другий тур. В. Ющенко в результаті отримує невигідну для нього у другому турі кандидатуру від влади. Навпаки, у разі ставки Ю. Тимошенко й О. Мороза на кандидатуру П. Симоненка знизяться кількісно шанси В. Ющенка, і другий тур між Симоненком і Ющенком, що вигідний для останнього, може бути заблокований за адекватних маневрів з боку «партії влади». Іншими словами, є невелика, але реальна можливість для Ющенка не потрапити до другого туру. Тоді можливий повтор сценарію 1999 року.
І, повертаючись до питання про позиціонування Ющенка, окреслимо деякі можливі варіанти маневрів. Ющенко кандидатську гру будуватиме на іміджі центрового кандидата, інтегрального представника демократичних сил. Подібна позиція теоретично дає гарантії на вихід до другого туру і підвищує шанси на остаточну перемогу. Ідеологічне поле для маневрів, окреслене від лівого до правого центру, дає Ющенку знаряддя боротьби як на лівому фланзі, так і в центрі. Іншими словами, стратегія полягає у закріпленні свого місця в центрі і тактичному зміщенні ліворуч або праворуч залежно від суперника. До речі, на подібній позиції стояв Л. Кучма на виборах 1999 року і він як кандидат її вміло використав. Ще одна риса стратегії Ющенка — прагнення створити широку демократичну надпартійну коаліцію без прив’язки до ідеологічних компонентів.
Ющенко також прагне реалізувати стратегію на створення іміджу кандидата-консолідатора нації і виступити об’єднуючою фігурою Заходу і Сходу України. Але проблемою може стати його «права» ідентичність, унаслідок чого він не зможе відіграти роль центрового кандидата. Якщо у другому турі його опонентом буде кандидат пропрезидентського табору, то головна небезпека полягатиме в його виштовхуванні з центру праворуч, і тоді шанси Ющенка на перемогу будуть меншими.
ЧИННИК ЯНУКОВИЧА
На позиції у пропрезидентському таборі, якщо пильніше поглянути, впливають безліч чинників: рейтинг В. Ющенка, ослаблення патронату Л. Кучми, взаємовідносини між донецькою, дніпропетровською і київською фінансово-промисловими групами, нарешті, політична реформа як політичний заповіт Л. Кучми. Парадокс ситуації у тому, що вирішення цих проблем уже стало насущною необхідністю, а до президентських виборів влада не «виростила» впливового лідера. Цілком логічними у цій ситуації виглядають пропозиції про консолідованого, єдиного кандидата. Хоч би хто був цим кандидатом, він представлятиме і спиратиметься передусім на адміністративні верстви, а його слабким місцем залишаться нерозкручена публічність і «будівництво» електоральної бази.
Поки що президентська коаліція — у планах, заявах і намірах. Визначеність усіх плюсів єдиного кандидата, хороших його шансів як у спарингу з Симоненком, так і з Ющенком не прискорює створення коаліції. Слід відзначити, що одним із правил виграшної коаліції вважається, по-перше, її своєчасне створення, а, по-друге, — учасники коаліції повинні заздалегідь визначити розподіл коаліційного прибутку на виході. Для пропрезидентського табору існує небезпека, що буде надано час на внутрішню конкуренцію з метою виявлення достойної фігури і тим самим втрачено час на побудову коаліції. Саме подібний дарвінізм несе ризик програшу кандидата від «партії влади».
На сьогодні впливовою фігурою в таборі «партії влади» можна назвати прем’єр-міністра В. Януковича. І справді, приріст його політичного капіталу впродовж останнього часу — партійний майданчик в особі Партії Регіонів, прийняття парламентом програми КМ, об’єднання фракцій «Регіони України» і «Європейський вибір» — свідчить про реальність кандидатства на майбутніх виборах. Водночас відсутність реального виборчого плацдарму робить цю фігуру вразливою.
ІМОВІРНІ СЦЕНАРІЇ
Наведемо ймовірні сценарії, які, природно, умовні і більше віддзеркалюють розстановку політичних сил на даний момент. Візьмемо як початкові кілька умов:
1. У президентських виборах, імовірно, буде два тури;
2. У сценаріях розглядаються реальні кандидати — В. Ющенко, П. Симоненко і єдиний кандидат від «партії влади» — «Кандидат+»;
3. Вигідним суперником у другому турі як для В. Ющенка, так і для «Кандидата+» буде П. Симоненко;
4. У разі виходу до другого туру «Кандидата+» та Ющенка результат виборів невизначений і тому позначимо його як 50/50.
Сценарій 1. У першому сценарії за умови участі самостійно у виборчому забігу В. Ющенка, П. Симоненка і «Кандидата+» основною проблемою є пониження шансів П. Симоненка на вихід до другого туру. Це можливе за умови появи нового лівого кандидата, який би зміг «відтіснити» лідера комуністів на третю позицію в першому турі. У другому турі, в умовах конкуренції Ющенка і Кандидата+, для першого важливо максимально об’єднати навколо себе опозиційні сили, а для останнього — зібрати антиющенківську коаліцію, зокрема й за рахунок роздроблених лівих сил. Результат — 50/50.
Сценарій 2. Другий сценарій базується на тому, що вихід до другого туру опозиційних кандидатів можливий у тому випадку, якщо опозиція вигідно розподілить між собою електоральну підтримку з метою максимального пониження шансів «Кандидата+» на другий тур. Така можливість існуватиме у випадку, коли В. Ющенка підтримає Ю. Тимошенко і деякі правоцентристські сили, а П. Симоненка — О. Мороз та інші ліві. У цьому випадку шанси на перемогу в Ющенка досить високі.
Сценарій 3. У третьому сценарії не передбачається вихід Ющенка до другого туру. Це можливе за рахунок дроблення його платформи підтримки, відсікання правоцентристських сил, мобілізації тих, хто вагається, з боку «партії влади». При виході до другого туру Симоненка і «Кандидата+», шанси останнього на перемогу однозначні.
Сценарій 4. У четвертому сценарії приймається умова, що Ющенка підтримують партнери по опозиції — О. Мороз і Ю. Тимошенко (Ющенко+2). Тоді В. Ющенко виступає інтегральним, нелівим кандидатом від опозиції. І до другого туру вийдуть Ющенко+2 і «Кандидат+». Тут шанси Ющенка в спарингу з кандидатом влади більші, ніж у першому сценарії, але гарантій перемоги не дасть ніхто.
Як видно із запропонованих сценаріїв, ситуація з виявленням лідера в президентському забігу невизначена — неясний як сценарій виборів, так і можливий лідер, незважаючи на високий рейтинг Ющенка. Це якраз і має стимулювати стратегічну поведінку кандидатів. Час ще є.
