Ця боротьба не обмежується стратегіями розвитку, а зачіпає самі засади ісламу. «Народ Ірану, — як, подейкують, полюбляв говорити покійний Аятолла Хомейні, — не здійснював ісламську революцію для того, щоб знизити ціни на кавуни». За такою логікою, капіталізм та іслам несумісні. Але чи так це?
Відповісти на це запитання нам допоможе історія. Промислова революція почалася в центральній частині Великої Британії та в лісах Бельгії — районах, багатих на вугілля, водні канали, якими на баржах перевозили вугілля, та вмілих майстрів, які створювали парові двигуни, що працювали на вугіллі. Наявність вугілля, водних каналів та вправних майстрів послугувало основою для створення, впровадження та використання автоматичних прядильних машин, ткацьких верстатів і залізничних локомотивів, які були першими зразками сучасного машинобудування.
Парова тяга, фабрики, ринки для промислової продукції та промислове виробництво швидко поширилися на країни Північно-Західної Європи та їхні колонії. До кінця ХIХ століття Турін, Відень, Прага, Вроцлав, Ессен, Париж, Лілль, Льєж, Ліон і Барселона в континентальній Європі, більша частина Великої Британії та Сполучених Штатів, деякі частини Канади та Ірландії, а також Мельбурн, Буенос-Айрес, Йоганнесбург і, звичайно ж, Токіо були центрами сучасної промисловості.
За їх межами, однак, вогні промислової революції ледь жевріли, а то й не спалахували взагалі. Впродовж двох століть далекоглядні османські візирі говорили про необхідність підстьобнути економічний та технологічний розвиток Туреччини, добре пам’ятаючи, що 1453 року військам султана Мехмета II вдалося захопити Константинополь тільки тому, що вони мали найпередовішу і найпотужнішу артилерію в світі.
На початку ХIХ століття в Єгипті Мехмет-Алі, вивчивши світове співвідношення військових сил та економічних можливостей, дійшов висновку, що Єгипет має стати індустріальною державою, і зробити це слід швидко. Він боявся, що, якщо народ Єгипту не освоїть сучасні промислові технології та не досягне рівня економічного розвитку, котрий дозволив би країні мати сучасну армію, яка б відповідала вимогам нової індустріальної епохи, його нащадки стануть простими маріонетками в руках британських і французьких намісників. Однак індустріалізація Єгипту так і не відбулася, і правнуки Мехмета-Алі справді виявилися маріонетками в руках англійців і французів.
Сьогодні 70 мільйонів громадян Єгипту живуть набагато краще, ніж їхні попередники, які вирощували бавовну й зерно та за часів правління Мехмета-Алі сплачували високі податки. Однак розрив між країнами арабського Близького Сходу та Західної Європи у продуктивності (не пов’язаної з нафтовидобутком), технологічному розвитку та рівні життя сьогодні більший, ніж ще сто років тому, і набагато більший, ніж на світанку промислової доби.
Повільні темпи економічного розвитку ісламського світу багато в чому були зумовлені свідомим вибором його правителів. Пророк Мухаммед був купцем, а головним заняттям курайшитів — правлячого племені Мекки за життя Пророка — була караванна торгівля між Аравією та «родючим Півмісяцем». Однак близькість між правителями, купцями й ремісниками ісламського світу, які зробили Каїр, Дамаск, Багдад і Самарканд перлинами міської цивілізації пізнього середньовіччя, давно пішла в небуття.
Індустріалізація означає нововведення і зміни. Якщо можновладці побоюються, що зміни можуть призвести до неприємних для них наслідків, вони постійно їм перешкоджатимуть, що правителі Близького Сходу і робили впродовж багатьох століть.
Повільний і непослідовний розвиток країн ісламського світу можна частково пояснити і блокуванням іншими країнами сприятливих для них економічних можливостей. Хіба економічне становище Пакистану не було б набагато кращим сьогодні, якщо б він мав можливість експортувати більше своїх текстильних виробів до багатих промислових країн? Хіба не було б благородним і важливим жестом з боку США скасувати квоту на імпорт пакистанських текстильних виробів у рамках угоди з міжнародної торгівлі текстилем MFA (Multi-Fiber Agreement) — як вдячність за допомогу, надану урядом Пакистану під час воєнної операції США проти баз «Аль-Каїди» в Афганістані?
Поза сумнівами, було б. Хіба не були б перспективи економічного розвитку Марокко, Алжиру та Тунісу більш багатообіцяючими, якби уряди європейських країн дозволили громадянам ЄС купувати більше північноафриканських апельсинів? Звичайно, були б.
Ще однією важливою причиною повільних темпів економічного розвитку в ісламському світі є типова проблема поганого менеджменту. «Захист прав власності та забезпечення виконання контрактів», кажуть західні економісти. Однак і права власності, і контракти наражаються на небезпеку на багатьох рівнях. Їм загрожують бродячі бандити, місцева знать і, найбільше, урядові чиновники, які використовують своє службове становище для незаконного отримання додаткових прибутків. Простіше кажучи, слабка держава не може забезпечити виконання контрактів і дотримання прав власності, тоді як, щоб забезпечити і те, й інше, держава має контролювати своїх власних бюрократів.
Однак найважливіша причина, через яку ісламський світ значно відстав в економічному розвитку навіть від країн Латинської Америки та Південно-Східної Азії, полягає в освіті. Навряд чи можна сподіватися на стабільне економічне зростання у країнах, де система освіти щонайменше на одне, а, можливо, і на цілих три покоління відстає від інших регіонів за своїм ставленням до забезпечення письменності населення, і де система вищої освіти здебільшого ігнорує навички та дисципліни, необхідні для опанування складними технологіями.
Зрештою, блокування експортних можливостей, слабкі урядові інститути та високий рівень корупції — це проблеми, які існують у всьому світі. Навіть політичні та релігійні лідери, вороже налаштовані до змін та індустріалізації, — явище досить поширене. Однак порівнюючи моделі економічного розвитку в різних країнах світу, ми отримуємо дедалі більше доказів того, що високий рівень освіти населення і наявність численного класу людей, які мають промислово- технічні знання та навички, є основними ресурсами, котрі визначають, чи зможе країна вирватися з лабетів відсталості та бідності.
Дж. Бредфорд ДеЛонг — професор економіки Каліфорнійського університету в Берклі, колишній помічник міністра фінансів США.
