У «Дні» за 4 квітня ми надрукували матеріал Віри Агеєвої «Інтелектуалка чи класна дама?», присвячений проблемам викладання літератури в наших школах, маючи намір ним розпочати дискусію про рівень шкільного викладання в цілому. Але чого ми не могли передбачити, так це широкого й емоційного резонансу. Що, з одного боку, не може нас не радувати. З другого, свідчить: проблема дійсно існує й потребує найширшого обговорення.
Сьогодні ми знайомимо вас із першим відгуком і сподіваємося дізнатися і вашу думку — по суті. Чекаємо на ваші листи за адресою: 04212, Київ-212, вул. Маршала Тимошенка, 2л, e-mail: [email protected]
Поділяючи турботу редакції про стан освіти взагалі і літературної зокрема та пафос статті Віри Агеєвої, хотів би звернути увагу на кілька моментів, які, на мою думку, допомогли б зосередити розпочату дискусію, як і закликає редакція, на сутнісних моментах. Гадаю, ці замітки допомогли б висловитися не стільки педагогам, скільки представникам Міністерства освіти і науки: саме від їхніх світоглядних, а не політичних чи державницьких позицій залежить стан шкільної освіти.
Насамперед хотів би відзначити, що природний консерватизм шкільної освіти може розглядатися також і як запорука її виживання при різних соціально-економічних умовах: як не крути, а вчитися треба. Тільки цей консерватизм має торкатися більше формальних, ніж змістовних характеристик освіти.
А от чому та як учити й учитися, і де потім застосовувати свої знання, вирішувати в кожних нових умовах треба також по-новому. І не тільки тим, хто навчає чи навчається, а й тим, хто організовує процес їхньої взаємодії: державним та муніципальним чиновникам від освіти.
Образ людини із середньою освітою, закладений в часи розвиненого соціалізму, не відповідає тому, який вимальовується із потреб сьогодення. А люди, які мали б організовувати випуск учнів, котрі відповідають цим потребам, працюють, мов той зброяр, що в нього з будь-яких деталей все одно автомат Калашнікова виходить. Система шкільної освіти і державне замовлення школі та стандарти знання залишилися тими ж самими (хронологічні таблиці на початку III тисячоліття!). Бо й ті люди, які мали б формувати нове державне замовлення, знаходяться в полоні старих теоретичних, методологічних та практичних навичок. Ім’я яким — етатизм, тобто і покладання усіх надій на Державу, і вирішення усіх проблем із допомогою державної влади. (Відсутність у суспільстві дискусії щодо розробленої Інститутом літератури ім. Т.Г.Шевченка НАНУ шкільної програми з літератури і представленої недавно газетою «Освіта» нової освітньої концепції, розробленої Міністерством освіти, — яскравий показник його неготовності до дискусій щодо стану речей в середній школі. А мовчання самих освітян можна пояснити задавненою хворобою того ж самого етатизму: мовляв, ми люди маленькі: скажуть з державних установ — Академій та Міністерств — будемо виконувати). Але ж держава — це конкретні люди, із певною освітою і відповідними механізмами влади.
«Одна з найскладніших теоретичних проблем, яку треба враховувати при формуванні шкільних курсів літератури, — це проблема канону», — каже Віра Агеєва. Можливо, для літературознавців воно і так, але, як видно із наведеного нею ж прикладу, для працівників міносвітівської системи це зовсім не проблема. «На хвилі патріотичної екзальтації початку 90 х канон спробували змінити.При цьому, здається, керувалися усе тими ж принципами «патріотичного виховання»: тільки радянський патріотизм швиденько змінили на український», — пише Віра Агеєва, не вказуючи конкретно на тих, хто ж керував зміною канону. Але для нашої дискусії саме це і є чи не найважливішим: як знання науковців, співробітників державного інституту — академічного Інституту літератури, Академії педагогічних наук, педагогічного інституту, університету — через орган державної влади — Міністерство освіти — попадає до державної ж школи, тобто до вчителів і через них — до школярів?
За радянських часів втаємничені завжди залишали цей механізм закритим для всіх учасників процесу: академічний учений, викладач вищої школи і шкільний учитель мали працювати, не замислюючись, як і для чого діятиме весь механізм. Здавалося б, в умовах політичної незалежності від якоїсь однієї партії можна було б усі роки незалежності державної вести постійну дискусію про те, чим має бути наповнена голова людини, котра увійде в життя нової України. Однак, як виявилося, етатизм — важка хвороба. Про це свідчить і наведений Вірою Агеєвою приклад про вивчення «Прапороносців» О.Гончара в сучасній школі. Однак, боюся, справа тут в не в тому, що, як пише авторка, «вчителькам мало платять, і їм лінь читати нові книжки», а в тому, що ці гноблені державою вчительки знаходяться в умовах підтриманої нею ж задавненої ідеології літератури. Літературоцентризм, який за часів радянської влади пестувався як «спосіб внесення ідеологічної свідомості в маси», і досі залишається як для освітянських чиновників, так і для шкільних вчителів регулюючим їхню діяльність міфом. Він же і розпочату дискусію може завести на манівці обговорення конкретного набору шкільного літературного канону.
Щоб цього не сталося, варто, на мою думку, звернути увагу на такі моменти. Література може розглядатися принаймні з трьох головних позицій:
— як вид художньої творчості (відібрані спеціалістами твори, котрі відповідають високим вимогам «творчості за законами краси», що їх необхідно прочитати, щоб бути освіченою людиною);
— як вид художнього сприйняття (сприйняття різноманітними верствами читачів усього, що вважається авторами і видавцями літературою, незалежно від того, якого соціального статусу набуває читач внаслідок читання);
— як соціальний інститут (автори, їхні твори, премії, звання; видавництва, тиражі, гонорари авторів; літературно-художні періодичні видання та їхні співробітники; бібліотеки, поліграфічне виробництво, продаж книжок та підготовка спеціалістів для них; наука, освіта — вища і середня — про літературу, тощо)
Традиційно викладання літератури в школі орієнтується на літературу як вид художньої творчості. Це призводить, наприклад, до того, що школярі із величезним запізненням, якщо взагалі дізнаються, узнають, що на гонорари письменника (Горького) можна утримувати маленьку політичну партію (зокрема, більшовиків). А отже і спонукаючим моментом до «творчості» може бути прагнення заробити, а не сприяти одухотворенню людства. Внаслідок цілком ідеалістичного підходу до літературно-художньої творчості для учня втрачається її сенс: «Він творив, а я тут при чому?», — питають найдопитливіші. Вивчення за шкільною програмою творів, котрі не стали і за наявного ставлення до літератури не можуть стати смисложиттєвими регуляторами особистого життя школяра, і призводить до того, що, як вірно відзначила Віра Агеєва, учні виходять «зі школи з твердою певністю, що українську літературу придумано лише для того, аби мучити читачів».
Отже, першим і найголовнішим завданням дискусії, на мою думку, мало б стати обговорення статусу літератури і її ідеології в наших суспільстві і державі. Ламентації деяких «старших» письменників, а також критиків, що їх обслуговували, про те, що їхні твори не видають і на них не звертають уваги, — свідчення зміни не тільки соціального статусу літератури, а й статусу художньої інтелігенції (технічна може хоч розбігтися по інших країнах, а художня годиться — тільки де родиться). Вона втратила свої позиції і тримається з останніх сил. Усвідомити свою роль в нових умовах їй не дає виплеканий нею ж самою міф про саму себе.
Цей же міф не дає методистам усіх рівнів не тільки впливати на згаданий Вірою Агеєвою «канон», а й змінити методику вивчення представників цього канону. Табу, накладене творцями міфу про значення літературно-художньої творчості на перевірку його життєздатності через дані сприйняття її результатів читацькою свідомістю, має бути скинуте. Класичні (з точки зору літературознавців) твори не мають відміняти в шкільному викладанні книжки, «зачитані до дір». А як при вивченні літератури в школі показати народ, котрий щойно — за десять років українізації — навчився читати, а вже на 1937 втратив майже 500 своїх письменників, як народ, котрий не зламався і породив нових геніїв? Почитайте в газеті «Освіта» програму тижня книги (див. № 12 від 12 — 19 березня 2003 р.), і ви побачите, що Радянський Союз не помер. Він живе в нашій освітянській системі.
Зрозуміло, що у випадку із викладанням літератури в школі мова має йти в першу чергу про літературу як соціальний інститут. І розглядатися він має з двох точок зору: по-перше, чому держава підтримувала, підтримує і буде підтримувати викладання літератури в школі; по-друге, що має знати про цей соціальний інститут школяр. Не беруся відповідати на обидва питання зараз, оскільки дискусія тільки починається.
Зауважу тільки: навіть залишаючись межах класової теорії при аналізі суспільства (а більшість чиновників різного рангу ніякої іншої теорії не знали, не знають і вже не знатимуть), можна прийти до висновку, що разом зі зміною змісту терміна «пролетаріат» має змінитися і ставлення до «пролетарської» літератури. Пролетаріатом сьогодні в розвинених країнах є не шахтарі і металурги, докери і водії, а працівники рекреаційного бізнесу (обслуговуючий персонал). А в них — дух не рвав і не рватиме тіло до бою. Та ж сама доля очікує й Україну (якщо її транзитний та туристичний статуси будуть відповідним чином підтримані державою). Отже, шкільна програма з літератури для нового пролетаріату має містити твори, в яких соціальний протест не призводить до громадянських воєн? Адже, як показали події в Іраку, війна — це смерть не тільки мирних жителів, а й туристичної галузі кількох сусідніх країн, а з нею і занепад всієї їхньої економіки.
І вади шкільної програми, гадаю, не в перевантаженості, а в тому, чи треба цю програму виконувати в режимі, який задається міністерськими методистами? Взагалі, цікаво було б почути роздуми цих людей про те, що вони вважають літературою для себе, для своїх дітей, для вчителів, для їхніх учнів. Можливо, тут би ми знайшли відповідь на питання, чому видатні здобутки представників Київської світоглядно-антропологічної школи — співробітників Інституту філософії НАНУ — так і не знайшли не те що втілення, а хоча б трохи примітного відбитку в діяльності освітянської системи. Брак світоглядної єдності (а не партійно-політичного «єдіномислія») в усіх ланках, які мають забезпечувати діяльність механізму шкільної і післяшкільної освіти, одна з найглибших вад сьогоднішнього суспільства і держави. І ніхто інший, як члени цього співтовариства — освітянської системи, можуть змінити стан справ.
Чиновництво, основа держави як соціального інституту, це — також інтелігенція, і на ньому, як колись на творчій інтелігенції, лежить така ж само історична відповідальність за духовний стан народу. Більшовицький міф про царських чиновників, який внаслідок діяльності чиновників більшовицьких переріс у цілком обгрунтований міф радянської інтелігенції про чиновника радянського, також має бути порушений. Самими чиновниками. Оскільки держава, яку вони представляють, — це не мета, а засіб. Засіб зробити усіх дітей нашого народу не тільки письменними, а й «чительними». Щоб вони мали можливість трактувати колишніх і сучасних українських письменників з позицій сучасних українських філософів!
Треба поставитися до художньої літератури, яка буде викладатися в школі, як до екзистенціалізму в дії, як до смисложиттєвої духовної практики, а не як до вправи з декодування мнимих, здебільшого вигаданих кимось величин. Я можу погодитися із Вірою Агеєвою, що «література нікого не навчила розв’язувати суспільно-політичні проблеми», а от із тим, що «вона може навчити лише одного — розуміти красу», погодитися не можу.
Бо ця безособистісна краса — чи не найбільший ворог шкільної програми. Література, якщо вона створена за законами краси, може навчити і навчає не якійсь незбагненній богонатхненній красі, а красі гідного людського буття серед людей. Вона є олюдненням людини за її власним бажанням — бо не під примусом я витрачаю частину свого життя на читання якоїсь книжки. Не можу не навести тут слова Цветана Тодорова із книги «Людина, яка втратила батьківщину»: «Место прежних боговдохновенных истин должны занять не красота, но универсальная мораль, рожденный в диалоге консенсус, любовь к отдельной личности». Тому-то й лозунг Федора Достоєвського «краса врятує світ» треба розуміти не в більшовицьких традиціях, що прийде добра тьотя Краса і врятує нас усіх (тобто нагодує, одягне і дасть де спати), а так, як воно має мислитися сьогодні та, гадаю, мислилося ним самим: тільки твоя особиста духовна і душевна краса, виплекана тобою самим за власним бажанням відповідно до найкращих взірців, почерпнутих в першу чергу із художньої літератури, є запорукою спасіння цілого світу.
