Війна в Іраку і «навколовоєнні» події дали поштовх не лише до дискусій по деяких аспектах зовнішньополітичного курсу України, але й до певного перегляду та оцінки правил і принципів нашої внутрішньої політики. Зокрема тих, що стосуються поняття «національні інтереси». Стаття В. Піховшека в «Українській правді», яку ми подаємо з невеликими скороченнями, — спроба автора застерегти тих, хто, вибираючи між державними та власними політичними інтересами, віддає перевагу останнім.
Мені вже якось доводилося посилатися на цитату з класика американського технотриллера Тома Кленсі — досвідчений фахівець-гідроакустик може «вирахувати» наявність підводного човна за відсутності у воді природного шуму, наприклад, звуків планктону. В цьому сенсі відсутність позиції більшості українських політиків щодо війни в Іраку є більш ніж показовою. Вкотре вже доводиться відзначати, що багатьом нашим професійним політикам реальну політику замінює позиціонування.
Позиціонуватися — означає спочатку дивитися, як тебе сприймуть — у Штатах, Росії, всередині країни, кум, спікер, президент — а потім — і залежно від сприйняття себе — обґрунтовувати позицію. Що насправді означає — «з’їхати» з неї, використовуючи максимально неконкретні висловлювання.
Останній за часом приклад — Юрій Костенко на сайті «Нашої України»: «Я уверен, что война закончится, и присутствие Украины в этом чрезвычайно важном процессе незамеченным не останется. Причем не только с точки зрения энергоносителей, хотя это сегодня наиболее острая проблема. Я думаю, что участие Украины в антииракской операции со всех точек зрения очень перспективно для национальной политики».
Нічого дивного, що саме тому національний інтерес в Україні постійно програє особистому політичному інтересу. Національне бачення — що важливо для країни — баченню власних політичних перспектив. Це відбувається з такою винятковою регулярністю, що неминуче приходиш до висновку: українська політика будується за принципом — не воювати зі стереотипами українського народу, позитивними чи негативними, а спиратися на них. Що не може не турбувати, оскільки це досить огидний підхід.
Соціологічні опитування фіксують: український народ— проти, безумовно, проти війни. Хто б і як із соціологів, із якими б чинниками це не пов’язував — зрозуміло, що виконавча та законодавча влади, що хочуть бути популярними чи зберегти наявний відсоток популярності, не можуть це не враховувати.
Але враховувати — це півсправи. Інша половина — ставити питання: а чи має рацію народ, ставлячись так до цієї війни — в ці дні, виходячи з цих подій, виходячи з наявного зараз обсягу інформації?
Я розумію, що багатьом політикам саме така постановка питання буде здаватися відверто провокаційною і навіть десь огидною. Але — народ також буває неправим. Наприклад, німецький народ, який голосував за Гітлера. Наприклад, іракський народ, який б’ється проти коаліції, — захищаючи свою землю, він водночас захищає Саддама.
Обов’язок справді відповідального політика, політика, відповідального перед українським народом, політика, що любить свій український народ, — сказати йому правду — в чому полягає, власне, український національний інтерес? Можливо, трохи втратити при цьому у популярності, але сказати. Бо тільки таким чином українську націю можна навчити, що світ вже треба сприймати по-іншому. Бо тільки таким чином відповідальний політик не буде спиратися у своїй політиці на негативні стереотипи українського народу (більш-менш властиві йому, як і іншим народам), а буде протистояти їм. Формуючи новий світогляд нації на старі проблеми.
Ця правда полягає в тому, що Україна не може діяти інакше, ніж діє зараз. І справа тут не тільки у майбутніх нафтових контрактах. І не в дипломатичній метушні: є ми членом коаліції, чи ним не є. Наш батальйон перебуває там — і це головне, що знаємо ми, що знають про нас у Вашингтоні, та у Москві. Тому що в цьому і полягає український національний інтерес.
З аналогічною Кучмі проблемою зіткнувся Кваснєвський. Більшість польського суспільства — проти війни. Польський спецназ бере іракські нафтові платформи. Кваснєвський діє як відповідальний перед своєю країною політик: він іде всупереч громадській думці, він шукає противагу російсько-німецькому союзу у вигляді Сполучених Штатів.
Чого хочемо ми? Щоб наша хата була — як завжди — скраю? Так, але тоді і інші хати будуть скраю. Щоб, хай би там що не робилося, аби нас не стосувалося? Але так вже не буде. Щоб наші військові не постраждали? Так, без сумніву. Хоча не будемо забувати: це не Афганістан, куди посилали вчорашніх школярів. В Кувейті люди, які добровільно обрали своєю професією почесний обов’язок виконувати накази. Військові, які — прямо кажучи — у мирний час отримують платню за більший ризик бути вбитими, більший — ніж цивільні. Професіонали, навчені сучасній війні, — принаймні, так ми хочемо думати про них, якщо не збираємося знову сісти ще в один український стереотип — меншовартості.
Сергій Терьохін, автор практично єдиної статті (на «Українській правді») українського політика про іракський конфлікт (ці мої слова — аби уникнути звинувачень, що я знову «луплю» тільки представників опозиції), пише: «...парламентом гуляла... теза: «геополітична вісь Німеччина-Франція-Росія-Китай має бути протиставлена осі Америка — країни Піренеїв, Італія, Південна Європа та нові члени Європейського співтовариства». Політичний аналіз наслідків такого штучного поділу призводить до штучних висновків, внаслідок яких Україна стає сателітом або зовсім абсорбується країнами першої осі, які згодом поділятимуть сфери свого геополітичного впливу в Європі. При приєднанні до другої осі Україна мала би примарну можливість залишитися незалежною юридично та економічно, й протягом декількох поколінь утвердитися як монокультурна та єдиномовна держава, із законодавчою повагою до національних меншин».
Якщо вибір є саме таким, в чому я не впевнений, то може добродій Терьохін пояснить, чому вибір першого — «Україна стає сателітом або зовсім абсорбується країнами першої осі» ліпший від вибору другого — «Україна мала би примарну можливість залишитися незалежною юридично та економічно»? Чим «абсорбція» ліпша за «можливість», нехай і «примарну»? Сам Терьохін голосував за абсорбцію.
З ким ми, Україно? Тільки не треба сором’язливо втікати від питання: мовляв, ми з Україною — це відсутність відповіді на питання.
Терьохін виділяє кілька «було би цікаво». «Було би цікаво, якби США оголосили відкритий тендер із розробки та продажу концесій чи свердловин Іраку.., було би цікаво, якби США за рахунок витрат свого військового бюджету надали допомогу репресованим курдам.., Було би цікаво, якби США гарантували незмінність території Йорданського королівства та Лівану.., було би цікаво, якби США забезпечили реальне створення палестинської автономії під цивільним наглядом та управлінням і сприяли демократизації держави Ізраїль».
Було би цікаво, якби у світі панувала абсолютна справедливість, було б цікаво, якби абсолютну справедливість встановлював особисто пан Терьохін, було би цікаво, якби розуміння абсолютної справедливості паном Терьохіним поділяла б абсолютна кількість землян. Але ми живемо в реальному світі...
Так, я вважаю, що режим Саддама є огидним, і що з ним треба щось робити. Так, я проти війни, особливо проти того, як американці у неї увійшли: непродумано, налаштувавши проти себе всіх і вся. Ця самодостатня нація не вперше орієнтується тільки на себе...
Помилка американців — не у війні, а в технології входження у війну. Було потрібно більше розказати про Саддама, більше нагадати світу вже призабуте, більше працювати в ООН, можливо, і перенести час початку бойових дій, аби інспектори ООН ще більше попрацювали.
Що ж, чим більша нація, тим більші помилки вона робить. Втім, я не військовий і не дипломат, і моя думка не може бути експертною.
Але ми — надто невелика нація, аби робити надто великі помилки. Може, це і добре.
Ми не маємо британського Олдермастоуна, де виробляють їхню ядерну зброю, ми не французи, які можуть дозволити собі, як ядерна держава, займати окрему позицію.
Ми не росіяни, для яких ядерна дубинка є подарунком долі — якщо згадати економічні можливості Росії, і, наприклад, Японії. Але ми — і не країна Мілошевича, де бомбардували албанців, ми — і не країна Хусейна, де травили газами курдів та іранців. Ми — невелика нація, зі своїми помилками, і — зі своїми інтересами, які крім нас, серйозно кажучи, нікого по-справжньому не цікавлять.
Тому ми маємо визначатися: з ким ми, з Америкою — чи з іншими. Наразі журналісти мають ставити питання, політики — відповідати. Формуючи своїми відповідями і думку нації.
