Хочу подякувати «Дню» за те, що звели в одному номері (від 9 січня 2003 р.) два матеріали. Маю на увазі «Корупція і війна в Росії» Володимира Войновича і «Писати про Дніпропетровськ стало нецікаво. І письменник Володимир Чередниченко придивляється до Донецька». Хотіли ви того чи ні, але удача — на вашому боці, тому що на шпальтах з’явилися по-справжньому протилежні погляди на призначення сучасного письменника.
У діалозі Вадима Рижкова з автором 18 книг, «більшість із яких присвячені діяльності української правлячої ділової еліти» — банкірів і підприємців, мерів і губернаторів, міністрів і президентів, — відчувається, що і журналіст, і його співбесідник домовилися: словосполучення «політична кон’юнктура» в їх редакції матиме лише позитивне забарвлення. Відкараскуючись від жахливого сьогодення і недавнього минулого (на відміну від реалій, які називає Володимир Войнович), Чередниченко пишається актуальністю «живого» матеріалу. Правий він у тому, що його твори оцінять через роки. Зараз, коли Україна ще не до кінця збагнула «велич трудового внеску» деяких «достойників» у розбудову пограбованої ними держави, твори Чередниченка поки що актуальні. Інша річ — хто їх читатиме...
Цілком зрозуміло, що причина появи великих накладів книжок «На контролі у міністра» та інших дуже нагадує за мотивами видання талановитих творів ще одного дніпропетровця — Л. Брежнєва. Чи згадують тепер хоча б словом «незабутні» документальні витвори генсека — «Цілину», «Малу землю», «Відродження»? Лише як приклад перекручування фактів, аби вкласти у прокрустове ложе псевдоісторії диво-особистість «нашего дорогого» Леоніда Ілліча Брежнєва.
Занурювання в матеріал, тобто слідкування за пресою — за словами самого В. Чередниченка — допомагає автору шукати штрихи до портретів його героїв. А ще він «намагався бути присутнім при важливих подіях», які, на його думку, говорять багато про що (?).
Закриваючи очі на страйки шахтарів, транспортників, злидні мешканців міст і сіл з багатьох регіонів країни, В. Чередниченко осуджує справжнє письменство за невміння пристосовуватися. На відміну від В. Чередниченка, більшість членів Cпілки не стукають у високі кабінети за «вспомоществованієм», бо мають справжню гідність. І головне — віру в те, що їхні твори знайдуть свого читача не серед губернаторів і мерів, а серед звичайного люду.
Про талант Володимира Войновича говорять його твори. Пригоди Чонкіна — то справжній реалізм у надзвичайних обставинах, над такими сторінками сплячка не поборе розумного читача. Говорячи у «Дні» про російську дійсність, Володимир Войнович вдало виводить універсальну формулу сучасного життя на теренах колишнього СРСР: «Викорінювання корупції може залишити державу без підданих, але подальший її розгул загрожує тим, що піддані залишаться без держави». Мудро? Безперечно. Чому відомий російський письменник ріже правду-матку про «успіхи» свого президента і його оточення у справі боротьби з корупцією, а невідомий у країні-сусідці В. Чередниченко збирається писати хвалебні оди керівнику чужої держави?
За можливості передайте, будь ласка, пану Войновичу щиру подяку за його творчість. Войновичівський слід не заросте на землі осотом забуття.
З повагою
ВІД РЕДАКЦІЇ: Звичайно, кожний з читачів має свою думку про твори того чи іншого письменника. Що стосується творчості В. Чередниченка, то це, скоріше, казус, який є породженням нашого часу. Але якщо його твори видаються, то це означає, що вони також мають свого читача. У той же час Чередниченко правий у тому, що письменникам треба проявляти ініціативу, а не сидіти склавши руки та очікувати, коли їм запропонують опублікуватися. Бо радянські часи, коли держава все вирішувала, але й підтримувала письменників, уже минули.