Тетяна йшла йому назустріч, а Владислав — пересувався, бо не мав обох ніг...
— Коли вони вирішили взяти шлюб, я Тетяні зразу сказала: дивись, на що йдеш. А вона: «Хіба ви не хочете мене за невістку?..» Образилася», — мовить згорьована Ганна Станіславівна, мати Владиславова. По- материнськи кладе руку на невістчине плече.
Тетяна говорить, що і батьки, і знайомі не були у захваті, почувши, що йде за нього: «Мене брат Коля підтримав».
Молоде подружжя згадує про недавнє своє весілля. Всі танцювали, крім молодих, винуватців торжества. Показують фотографії з весілля: щаслива всміхнена пара. Чоловік і його дружина не соромляться своїх почуттів, може, й сильніших, надійніших, ніж оті, що єднають інші пари. Владислав виявляє вдячність Тетяні, що покохала його таким, яким став чотири роки тому. Коли ж був, як усі, на нього заглядалися найвродливіші дівчата. А вона? «Серцю не накажеш», — пояснює.
Ну а серце... Воно в кожного — своє. Велике чи мале. Призначене для високого чи такого собі. Відкрите чи засунене на всі засувки. Мужнє чи якесь ніяке. З вірою чи без неї...
Щодня молоде подружжя виходить на прогулянку до центру міста. Не так, як ото всі. Владислав — попереду, Тетяна — за ним. Штовхає візка. «Зразу тяжко було через залізничні колії переїжджати. Та нічого, я вже навчилася», — тихо мовить Тетяна.
На залізничній колії Владислав став інвалідом. Був тихий і лагідний серпневий вечір 1998 року. Ніщо не віщувало лиха. Літні канікули добігали кінця. Студент Держакадемії будівництва і архітектури Владислав Іваськевич вже мав квиток у кишені, аби їхати до Одеси продовжувати навчання. Йшов до бабусі — з вулиці Гагаріна на Смотрицьку...
— Не пам’ятаю, що було потім. На третій день отямився на лікарняному ліжку, — згадує він про той чорний- пречорний для нього вечір.
Пам’ятає, що намагався підвестися, стати... Не було на що стати... З вулиці до лікарняного вікна долинали голоси — діти йшли до школи...
Не знайде слів, аби сказати про пережите почуття втрати. Іноді Владиславові сниться, що він іде або грає у футбол... Як усі...
— Лікарі давали лише один відсоток, що він виживе. В нас була надія лише на Бога й на людей. Викликали консультантів з Хмельницького. Вони довго радилися, вирішили, що треба ще й руку відтяти. Бо виникла загроза гангрени, — розповідає Ганна Станіславівна.
Коли це скоїлося, в неї «було лише півсотні гривень, аби дати йому на дорогу до Одеси». Мало хто залишився глухим і байдужим до чужого лиха: «На ринку люди гроші збирали, щоб ліки для нашого сина купити». Коли вже його виписали з лікарні додому, переступив поріг хати один поважний чоловік. «Назвався Миколою Володимировичем з Хмельницького, залишив гроші на протези. Сказав лише, щоб, коли я буду одружуватися, запросив його на весілля», — Владислав ніколи не забуде про той візит шляхетної людини.
Потім місцева преса писала, що хлопцеві, який потрапив під потяг, не хотілося жити на цьому білому світі, буцімто геть занепав духом. Неправду писала. «Я був і залишаюсь оптимістом «по життю», — говорить Владислав і знову зупиняє сповнений почуттів погляд ясних очей на своїй Тетяні.
Очі — в очі.
Отож, коли лікар, ховаючи від пацієнта свої очі, тихо мовив, що «доведеться й руку», Владислав відповів: «Життя дорожче».
— Лише раз зронив сльозу. Коли почув, що з Уралу повертається додому його брат Віталій, наш старший син, — згадує Владиславова мати.
Від ніг майже нічого не залишилося. Одначе було вирішено, що він таки стане на протези і танцюватиме на своєму весіллі. Рідні й близькі наче у воду дивилися. Напитавши дорогу до Ковеля на Волині, де залізнична лікарня і спільне українсько-німецьке виробництво протезів при ній, напитали, як вважають, сімейне щастя для хлопця.
Тоді ж воно, щастя, було таке далеке, як ото журавель у небі.
— Я вчилася у медучилищі на акушерку. Якраз була в отій лікарні на практиці, коли Владислав приїхав. Нашу першу зустріч запам’ятала в усіх подробицях. Кудись ішла з подругою переходом поміж корпусами. А він сидів у своєму візку там, у переході, й розгадував кросворди. Такий симпатичний... Ми з подругою зупинилися біля нього, перекинулися словом чи двома, — розповідає Тетяна.
І тут, як написав би автор сентиментального роману, поміж ними, Тетяною і Владиславом, пробігла іскра, з якої розгорілося полум’я.
Зустрілися вперше і вдруге там, у Ковелі, та й роз’їхалися. Тетяна закінчила навчання, поїхала за направленням на роботу до сільського ФАПу, а Владислав, повернувшись до свого Волочиська, вчився ходити на протезах. «Залишилися від отих зустрічей враження і адреса моєї Тетяни», — мовить Владислав.
«Листувалися зо три роки, по телефону розмовляли», — згадує Тетяна. Молода пара пам’ятає зміст отих листів і телефонних розмов: про те про се інформували одне одного. Тобто про почуття свої — жодного слова, навіть натяку не було. Чи, може, тоді почуттів і не було?
Переглянулися. Нічого не відповіли. Владислав писав, що вже навчився однією-єдиною рукою «взувати» протези, стає потроху... Ще там, у Ковелі, виникло питання: чи можна зробити протези на такі короткі культі? Зробили з надією, що цей хлопець виявить неабияку силу духу й таки навчиться знову ходити. Лише він знає про те навчання — аж в очах темно було серед білого ясного дня. Тільки від того, що ставав на ті пластмасові «ноги», намагався робити перші непевні кроки — наче у прірву, під потяг...
— Спонсори подарували комп’ютера, і Владислав припав до цієї техніки. До нього йдуть студенти, він виконує різні замовлення, — мати наче виправдує сина за те, що той ще не залишив свого візка.
— Буде ходити, — Тетяна киває на куток, де протези. — Він же мені пообіцяв!
Уявляє, як чоловікові неймовірно тяжко виконувати обіцянку, та стоїть на своєму непохитно. Іноді вдає, що сердиться. Тетяна згадує, що у ході спілкування на відстані їй і на думку не спадало, що це закінчиться шлюбом. Одначе в якійсь із телефонних розмов, коли Владислав запросив її у гості, в неї виникло непереборне бажання пристати на пропозицію. Самій, як вона тоді вважала, було якось ніяково прибути: «Подруга погодилася зі мною їхати до Волочиська».
— Побули десь із тиждень та й поїхали. А невдовзі Таня сама приїхала. На другий день я повернулася з роботи, почула від них, що вже вирішили, — говорить про той передшлюбний період Владиславова мати.
— Він мене переконав, що сімейне життя — то не так уже й погано, — продовжує Тетяна. Вона поділила це переконання свого чоловіка і прийняла Владислава таким, яким він став після того лиха. Запевняє, що вже не помічає його каліцтва, як, наприклад, не помічаєш повітря, яким дихаєш, неба над головою, коли прямо, а не вгору дивишся. Немає чого дивитися вгору, коли треба самій робити те, що у дружній сім’ї удвох роблять; коли треба йти на прогулянку, штовхаючи візка поперед себе.
Усвідомлення того, що Тетяна на долю не ремствує, не дорікає, що «молодість згубив», змушує Владислава ставати на протези й робити нові й нові кроки — аж до повного запаморочення. Він сподівається, що його візьмуть на роботу комп’ютерником, що працевлаштується медсестрою і Тетяна. Міський голова Волочиська Іван Рибачук заявив: «Не буду міським головою, якщо не допоможу обом на роботу влаштуватися». До речі, у Волочиську — високий рівень безробіття.
— Владислав буде ходити! — Тетяна вже не нагадує чоловікові про його обіцянку. Розповідає, що і він, і вона шанують футбол. Одначе тут вони не знаходять повного взаєморозуміння. «Я вболіваю за «Динамо», а він — за «Шахтаря». Він слухає Пономарьова «Ти моя», а вона схиляється до крутих хітів. «У мене — все навпаки», — вважає молода дружина. Мовляв, у цьому і є вона, єдність протилежностей. Через різні погляди на одне й те ж питання іноді у сім’ї спалахують суперечки. Та, як кажуть у народі, милі сваряться — краще миряться. І — йдуть. Попереду — далека дорога...
