Нещодавно вітчизняний кінематограф винагородили по-європейському. Сталося це на 53-му Берлінському кінофестивалі, де українському десятихвилинному мультфільму «Йшов трамвай №9» вручили «Срібного ведмедя» в конкурсі короткого метра. Таким чином, київський аніматор Степан Коваль став другим — після Кіри Муратової — українським режисером, який взяв найпрестижнішу і малодоступну європейську кіновершину: адже берлінські «Ведмеді» такі ж вагомі, як і канські «Пальми» чи венеціанські «Леви». Сьогодні в «Дні» Степан розповідає про себе, свій фільм і про біди української анімації.
— Як живеться з берлінським «Ведмедем»?
— Перший тиждень, звичайно, ЗМІ не давали спокою. Що трохи незвично, адже аніматори в Україні, так історично склалося, — люди, нікому не відомі. Фільми відомі, режисери — ні. Весь цей ритм — інтерв’ю, зйомки, робота, яку не кидав і не маю намір кидати, — помітно втомлює. Тепер більш-менш нормально.
— Наскільки твій «Ведмідь» важливий для національного кіно?
— Для України цей приз матиме значення, тільки якщо викличе резонанс у плані розвитку тієї ж анімації. Якщо цього не станеться, то і користі ніякої — пошуміли й забули. Сам я можу користуватися іміджем переможця для вигідних замовлень. Але якщо чоловіки в краватках і костюмах, які вирішують державні питання під куполом на Грушевського, вважатимуть за потрібне, щоб їхні діти та діти їхніх виборців виховувалися не на покемонах, то вони скористаються ситуацією, коли Україну помітили в кінематографічному світі. Якщо ж все залишиться як і раніше, країна тільки втратить: буде упущено момент, коли можна підняти нашу анімаційну школу. Раніше були метри, корифеї, які все це хоча б підтримували. Зараз же Давид Черкаський давно нічого не знімає. Євген Сивоконь тільки навчає студентів. Якщо їм потрібні умови створять, то анімаційна школа відродиться, якщо ні — нічого не буде. Якийсь дивак зняв мультик, отримав приз і все.
— Ну, з фестивалів складається враження, що анімація, на відміну від іншого нашого кіно, якось виживає.
— Так, знімається на рік два- три фільми. Майже всі помічаються на фестивалях, про них говорять. Але це фільми авторські, малобюджетні, розраховані на досвідчену фестивальну аудиторію. До масового глядача вони не доходять, на дитяче ж, масове кіно потрібні кошти, а їх немає. До речі, чому б не випустити збірник фестивальних робіт — адже за останні роки вже нагромадилося на годину класної української анімації. Але робиться вона трьома-чотирма режисерами, практично безкоштовно, на ентузіазмі. Немає можливості віддатися фільму. Адже треба ще і сім’ю годувати. Я встигав на двох роботах працювати, мене цим докоряли... Ось у такому тліючому вигляді існує школа, а в тому, який я застав, коли на студії 200 чоловік, по коридорах ходять молоді та дорослі, відбуваються худради, обговорення, суперечки, — немає. Якщо так буде далі, то анімація помре. Молоді в професію, де 120 гривень зарплати, не підуть. Вони подадуться до комп’ютерних фірм, робити дизайн ігор. Адже в Україні існує багато прекрасних образів, які втілювати й втілювати. Діти поки виростають на всяких уродцях. Я по своїй дитині суджу — він надивиться на цих роботів і ходить агресивний. Ціле агресивне покоління вже виросло. Але це питання можна вирішити тільки там, під куполом. Ми копошимося, як можемо. А загальнополітичного завдання немає.
— А чи варто взагалі чекати милостей від держави?
— Гарне питання. Я мало знайомий із законодавством інших країн, але за тими розповідями, що до мене дійшли, їхнє телебачення зацікавлене, навіть зобов’язане в такий продукт, як анімаційний фільм, вкладати копієчку. У нас такої системи немає.
— Давай поговоримо про більш приємні речі. Розкажи трохи про свій кінематографічний родовід.
— Тоді набирався перший курс у Євгена Сивоконя. Як тільки я почув про це, відразу подався туди. Не доробив навіть диплом з архітектури, де навчався.
— Але чому саме анімація?
— Воно дуже давно жило у мені. Я зростав на мультфільмах. У дитинстві не було телевізора, я ходив до товариша. Ми обговорювали кожний новий мультфільм. Розмовляли анімаційними фразами, вбирали вислови, слівця, які чули в мультиках. «Пластилінова ворона», «Мурашка» Назарова для нас були подіями, щодо Вінні-Пуха і Чебурашки — взагалі живий цитатник. Навіть із 15 до 20 років у нашому колі ми цікавилися цим. Потім з’явилися дівчата і мультфільми, але спочатку були мультфільми. Вже навчаючись на архітектурі, я робив спроби знімати якісь сюжети. Просто на столі, в гуртожитку, 8- мм кінокамерою. Сумнівався вже потім, на безгрошів’ї — мої-то колеги-архітектори нормально існували… Але вистачило духу продовжувати вибраний шлях.
— І за що ти любиш анімацію? в 2001 році, оскільки не було розроблено механізм перерахування, ніхто не знав, хто указ повинен виконувати. За три роки, поки ці 100000 гривень зморщилися до 20000 доларів, розібралися.
— Розкажи про роботу над фільмом. Скільки кілограмів пластиліну пішло?
— 300. Його робили на нашому заводі із західних компонентів, за імпортною технологією. Це були великі пластилінові блоки. Оскільки все відбувалося зимою, то їх просто стругали і плавили. У нас була пічка для цього, сморід стояв жахливий, дихати неможливо. Пластиліном вся студія обліплена. Мене лаяли за це жахливо.
— Довго працювали?
— Ми мали півроку, щоб зняти кіно. За 8 місяців усе встигли. Причому останні місяці працювали безкоштовно, група трималася на ентузіазмі. Істеричний стан був у всіх. Мало того, що терміни стислі, так і з пластиліном ніхто до того не працював. Все методом проб і помилок робилося, багато браку. Доводилося брати на себе відповідальність, говорити — це брак, у кошик. Уяви собі: тиждень зйомок — у кошик. У кінці ми вже могли хвилину за тиждень робити. Не маючи ні часу, ні грошей, робили швидко і якісно. городи радують. Але хотів би, щоб фільм був трохи іншим. Того, чого прагнув, я досяг на 80%. Причому є і проколи чисто технологічні, режисерські. Коли переглядаю зараз — дещо коробить. Я знаю, що ось тут має бути зовсім по-іншому. Дивитися просто не можу. Ні, наступну картину в таких умовах знімати не візьмуся. По-перше, здоров’я жаль, тому що на ногах двосторонній бронхіт переходив, по- друге, фільм повинен бути якіснішим і за картинкою, і за режисурою, і за анімацією. «Трамвай» — далеко не шедевр. Зрозумілий, смішний, в Європі оцінили, але це не вершина того, що можна зробити в даній техніці. На жаль, це лише те, що можна було зробити в наших умовах.
— Зараз що плануєш?
— Є дві ідейки, одна мальована, одна лялькова. Остання, під робочою назвою «Хочеться бути твердим», народилася ще під час виробництва «Трамвая», в ній також пластиліновий персонаж. Якщо все буде вдало, запущу її у виробництво, якщо ні — продовжу робити мальований фільм. Він легкий у виконанні, там прості персонажі. Ось і всі мої потенційні можливості. А головна мрія — зняти повний метр і прокрутити, як це і має бути, в прокаті, з рекламою, повернути частину коштів. Хтось інший подивиться на цю справу і також спробує.
— Ти великий оптиміст.
— Це не оптимізм, просто хочеться, щоб так було. Є ж передумови, ось — Україна засвітилася в Берліні. Тепер все залежить від розумних чоловіків під куполом. Або з’явиться людина, яка запитає: скільки тобі потрібно для щастя? І я швидко порахую і скажу, скільки (сміється).
— Розмовляючи з тобою, я переконуюся у вірності одного давнього спостереження — що всі аніматори схожі на власних мультяшних персонажів, навіть на дітей.
— Не знаю… Вони всі різні люди. Вони рано старіють, тому що, напевно, живуть образами. Є така властивість — людина мислить образами, як дитина. Цей дійсно дитячий світогляд і об’єднує їх.
— Взагалі, здається, анімація стає серйозним, загальновизнаним жанром — Оскар має дві номінації, мультфільм «Віднесені привидами» отримав «золото» в тому ж Берліні…
— Це не мій вислів, що весь кінематограф — окремий випадок анімації. Мені вдалося послухати лекцію Пітера Грінуея, він сказав, що кіно — вигадане, як вигадані кіноапарат чи екран. Але кінематографом може бути щось абсолютно інше. Просто ми ще технологічно не досягли такого рівня розвитку. Це мене вразило. Зрозуміло, що кіно — це емоція, яка входить у глядача. Але яким способом він її отримав і як буде її отримувати — запитання. Зараз є екран і проектор, а що далі? Ніхто не знає. А анімація — поза розвитком технологій. Сама по собі. Тому що це образ, народжений всередині, вміщений в якесь середовище, зав’язаний із сюжетом. Так що настання анімації закономірне — у неї більше можливостей.
— Ну, щодо технологій не знаю — адже є комп’ютер...
— Насправді комп’ютер не поліпшує, а погіршує образ. Помилка пропадає, як говорить Юрій Норштейн. Чим і відрізняється ручний мультиплікат від комп’ютерного — в ручному завжди є помилка, яка природна для аніматора і підкуповує глядача. Саме завдяки помилці кіно викликає емоцію. Тому й анімація завжди буде не те щоб головною, але займати особливу нішу, з якої її не вибити. Образ живе в кожній людині. А якщо людина стає режисером, вона отримує можливість свої фантазії та образи втілити прямо. Глядач їх бачить і розуміє, що і в ньому живе щось схоже.
— Все ж, яке кіно ти хочеш робити?
— Наївне, дитяче, добре. Те, яке можна дивитися, на якому можна виховувати.
— Чи є хобі у аніматора Коваля?
— Минулого літа він відкрив у собі радість катання на велосипеді по вихідних. Не займався спортом років десять, нерухливий спосіб життя довів організм до такого стану, що просто треба займатися. Раз на місяць дозволяю собі пограти в більярд із друзями. Люблю робити з дерева різні маленькі шафи, стільчики, полички. Коли нічого робити чи не хочеться нічого робити — починаю пиляти дерев’яшку, щось до чогось прибивати. Невимовне задоволення.
— Напевно, за те, що можна виразити свою думку так, як хочеться, гостріше, людяніше, аніж в архітектурі, на емоційному, навіть підсвідомому рівні.
— Тобто фільми — продовження твоїх фантазій.
— Можливо. Хоча не вважаю свої фантазії геніальними, але будь-який їх політ можна втілити практично. В ігровому кіно ступінь свободи менша.
— Як виник задум «Йшов трамвай №9»?
— Нам задали в інституті писати сценарій. Це одна з таких маленьких заміточок, яку колись приніс, отримав за неї оцінку і відклав у папочку з ідеями. Потім, коли виникла необхідність подавати свої сценарії в міністерство на здобуття гранта Президента, дістав. Так мій сценарій і отримав грант. У 1999 році вийшов указ, а гроші на студію від Мінкультури надійшли тільки Звичайно, енергії, та й здоров’я, багато в цю картину лягло.
— А про що, власне, сам «Трамвай»?
— Основною ідеєю було показати шматочок життя. Трамвай вибраний як місце, де зустрічаються люди. Я підслухав багато розмов у трамваях ще до того. А перший поштовх прийшов в електричці між Дніпропетровськом і Новомоськовськом, де почув одну розмову. Всю цю мозаїку історій захотілося об’єднати в одне, так, щоб вийшло відображення нашої дійсності. Про те і фільм. Без особливих претензій на суцільний сюжет, просто шматочок життя. Деякі моменти довелося додумати, десь щось загострити, підкреслити.
— Але ти задоволений результатом?
— Ні. Я знаю, як має бути, і бачу, що вийшло. Звичайно, на
