Невдовзі (30 березня) виповниться 30 років як у 1973 році в еміграції, в канадському Монреалі, померла 89-річна людина, яка в 20—30-х роках ХХ ст. заклала підмурівок якісно нового різновиду українського націоналізму — «інтегрального» (що розглядає всі без винятку явища суспільного життя лише через призму національних інтересів). Дмитро Іванович Донцов, громадсько-політичний діяч, публіцист, журналіст, літературознавець — постать надзвичайно супе речлива, овіяна міфами, але водночас і дуже цілісна. Саме походження його з південного сходу України (місто Мелітополь у північній Таврії) заперечує тезу про викл ючно галицько-волинську природу такого явища як націоналізм. Донбас, Таврія, Слобожанщина дали чимало відомих діячів національно-визвольного руху першої половини ХХ століття, «східняки» в Українській Повстанській армії не були таким собі екзотичним явищем (читайте «День» № 24 від 8.02.03 р., с. 6). Уродженці Лівобережжя серед відомої когорти правозахисників в Україні 70—80-х рр. минулого століття відігравали чи не визначальну роль.
Мабуть, саме місто Мелітополь, що неподалік Азовського моря, з його строкатою поліфонією національних культур і конфесій, а відтак і просякнуте настроями відкритості, стало каталізатором майбутніх різнобічних талантів Дмитра Донцова. По-перше, відзначимо такий важливий факт — рід Донцових (Донців чи то Донців-Захаржевських) походив зі Слобожанщини, то ж розмови про «провокативність», «деструктивність» дій «чужинця» на українському грунті не мають підстав. У листі до Євгена Маланюка в 1931 р. сам Д.Донцов писав про свою родину, до речі, вельми заможну: «Таврійська, цебто мішана, дід до кінця життя не навчився по- російськи, мати називалася Франциска (Франя), тітка — Поліна, їх вітчим був німець- колоніст; оповідала мати, що прабабка моя була італійка; ...українця з мене зробили: Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко».
Сама біографія Дмитра Донцова читається як прецікавий романічний твір. Він у 12 років залишився без батьків. Завдяки дідові закінчив у Мелітополі реальне училище, навчався у Царськосельському училищі та на юридичному факультеті Санкт-Петербурзького університету. В столиці Російської імперії Д.Донцов брав активну участь у житті української студентської громади, став членом УСДРП, 1905 року — в самий розпал Першої революції його було заарештовано й перевезено до Лук’янівської тюрми в Київ. 1908 року Д.Донцов емігрував до Галичини, що входила до складу Австро-Угорської імперії. Саме там розпочався шлях його еволюції — від марксизму до націоналізму: «Актуальним не є гасло самостійності — мріяли ж колись наші українці про самостійну Україну в злуці з Росією. Актуальним, більш реальним, більш конкретним — скоріше, здійсненним! — є гасло відірвання від Росії, зірвання всякої злуки з нею — політичний сепаратизм». Від даної тези мислитель не відійшов ні на крок протягом усього життя.
1913 року, виступаючи на II Всестудентському з’їзді у Львові у доповіді «Сучасне політичне положення нації і наші завдання» Д. Донцов окреслив програму побудови незалежної Української держави. Згодом, вже з початком Першої світової війни (1914-1918), коли українці опинилися по різні боки фронту в складі австро-угорського і російського війська, він очолив Союз визволення України (СВУ). В ці часи загального безладу, в умовах постійного тиску різних ворожих українській справі сил, Д.Донцов писав: «Найбільше гнітять тих, хто найменше вимагає».
Донцова на той час бiльше цікавили ідеологічні, ніж державотворчі питання. Під терміном «національна ідея» він розумів щось таке, що перебуває поза часом і простором, а саме: «Передаванні з покоління в покоління погляди на світове завдання нації та її роллю поміж іншими народами, погляди, які є загальним добром нації, котрим вона живе і з утратою котрих вона гине».
Може, тому під час Визвольних змагань 1917—1921 рр. Донцов так і не зміг надовго «прихилитися» до якоїсь сили, тим більше очолити її. Він був чужий і режиму «українського Наполеона» Павла Скоропадського (підтримавши, спочатку переворот 29 квітня 1918 р. і очоливши Українську Телеграфічну Агенцію, Д.Донцов еволюціонував у запеклого ворога Гетьманату, що пішов на союз з неіснуючою монархістською Росією), і Українській Народній Республіці, де соціалісти мали незаперечну перевагу над «самостійниками». Симон Петлюра, який також наближався за своїми поглядами до тодішнього Д.Донцова (в першу чергу як прихильник твердої влади) так і не зміг зупинити анархо-соціалістичний безлад в Україні. То ж, як видно, інтегральний націоналізм став відповіддю на невдачу Української революції; «український націоналізм був по суті спробою пояснити, чому втрачено українську державність і як належить відвоювати її».
У січні 1919 року Д.Донцов назавжди, як виявилося, залишив Київ. Попереду було постійне життя на еміграції — в II Речі Посполитій (у Львові), в Німеччині, Чехо- Словаччині, Франції; а з 1947 року мислитель оселився в Канаді, де викладав українську літературу в Монреальському університеті.
Європа після Першої світової війни приголомшила Д.Донцова зневірою, занепадом, розчаруванням: «Світ стає заординарний. Товариство — гешефтярі, християн мало. До цієї публіки пристосовуються тепер і мистецтво, і театр, і преса, і все життя»... Виклик Д.Донцова цій ситуації спирався на культ боротьби, самопожертви, національного героїзму, в літературі – на творчість «неоромантиків». В грунтовних своїх працях «Підстави нашої політики» (1921) та «Націоналізм» (1926) мислитель визначив такі чинники, що допоможуть нації перемогти – ірраціоналізм, романтизм, замість пацифізму — ідея боротьби, експансії, насильства, замість скептицизму, браку віри та безхарактерності — фанатична віра в свою правду, національну винятковість; замість лібералізму та анархізму — інтереси нації понад усе. Ось характерні слова Донцова: «Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди немає. Життя признає її тому, хто викажеться більшою силою моральною і фізичною, ту силу можемо ми здобути лиш тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією. Перед кожною нацією є дилема: або перемогти, або загинути». Мимоволі виникають певні асоціації. Відомий канадський історик українського походження Орест Субтельний у грунтовній книзі «Україна. Історія» писав: «Останній (український інтегральний націоналізм. — С.М. ) куди ближче стояв до таких праворадикальних рухів східноєвропейських аграрних суспільств, як «Залізна гвардія» в Румунії, «Усташі» в Хорватії, «Стріла і хрест» в Угорщині та аналогічних рухів у Словаччині та Польщі. Врешті-решт український інтегральний націоналізм мав незалежне походження, і його коріння містилося у власному суспільстві». До слів О.Субтельного, з яким можна погодитися лише частково, лише додам, що всі перераховані праворадикальні рухи під час Другої світової війни займали абсолютно чітку пронацистську позицію — це є неспростовний факт. Але не треба забувати, що українці були бездержавною нацією, а в Європі 30-х років ХХ століття тоталітарні режими складали абсолютну більшість (за винятком лише Англії, Франції, Швейцарії, Чехо-Словаччини, країн Бенілюксу і Скандинавії без Фінляндії).
Ідеї Дмитра Донцова мали величезний вплив на молодь у міжвоєнний час (особливо у 30-і рр.) і стали світоглядною основою для виникнення (у 1929 р.) і зростання впливу Організації Українських Націоналістів (ОУН). До речі, її членом він так ніколи і не був. Дистанціювання, позиція «над сутичкою» була органічним станом душі для великого українця, націоналіста зі Сходу — Дмитра Донцова.
