У зв’язку з початком Року Росії в Україні відновилися дискусії про те, а що ж, власне, Росія та Україна можуть запропонувати одна одній — у тому числі й у сфері телебачення. І тут у наявності — непаритетні відносини. Наприклад, під час Року України в Росії не відбувалося нічого такого, на підставі чого ми могли б сказати: Україна «просунула» свої інтереси. Більш того, якщо говорити про вітчизняні телевізійні канали, то багато з них і в себе «дома» не занадто завзято «розкручують» бренд «українське». Поговорити про ці проблеми «День» вирішив із Олександром РОДНЯНСЬКИМ, який працює в двох телевізійних системах. Засновник і почесний президент української телекомпанії «1+1» та одночасно генеральний директор російського каналу СТС — людина, яка не просто створила успішну справу в Україні, а й постійно підтверджує свій статус на міжнародному ринку. Свідченням тому і робота в Німеччині в першій половині 1990-х на телекомпанії «Innova Film», і нинішня «московська прописка». Проте проблеми України й українського ТБ як і раніше близькі Олександру Роднянському. Напевно, саме тому розмова з ним виявилася, як кажуть, знаковою.
СИСТЕМИ КООРДИНАТ
— Порівнюючи два середовища (російський телевізійний простір і наш), які відмінності можна було б відзначити?
— Перше, що потрібно сказати, — це два зовсім різнi простори. У відносинах Росії та України істотно небезпечною є та обставина, що ми одне одного добре розуміємо. Виникає ілюзія, що ми дуже схожі. Це — помилка. Ми багато в чому принципово відмінні. Зовсім очевидно, що в Росії, на відміну від України, існує повноцінна справжня телеіндустрія. Тобто — розвита інфраструктура, куди входять не просто кваліфікований менеджмент усіх без винятку телеканалів, але й школи підготовки кадрів. Це і величезний обсяг виробництва — драматичні серіали, гумористичні програми, шоу, суспільно-політичне мовлення. Загалом, розмаїтість видно неозброєним оком. Але найголовніша відмінність — це відчуття абсолютного епіцентру в сфері телевізійної конкуренції. Якщо в українській ситуації істотно важлива обставина — залежність від сусіднього російського ринку, то в Росії елемент конкуренції визначає, насамперед, необхідність щось самим зробити. І тому там, як і в Америці, боротьба визначається в наступних висловах: мені потрібне щось конкретне на визначений проміжок часу. Усі без винятку учасники телевізійного процесу живуть конкуренцією в одну десяту відсотка. Кожен день починається з того, що усі дивляться, як минув попередній. Тому що це — доля тих чи інших програм, професіоналів, їхній розвиток. І в цілому це характеризує надзвичайно живу, продуктивну і напружену телевізійну дію. І, звичайно, це — інший етап розвитку ТБ, коли змагання відбувається вже на рівні боротьби за конкретні цільові групи аудиторії.
Повертаючи до України, можна сказати, що індустрії як такої не склалося. Є лише фрагментарні виробничі осередки. Через зрозумілі причини, обставиною, що визначає долю українського телевізійного ринку, є прозорість його умовних телевізійних кордонів. І найближчим часом потрібно буде боротися не тільки і не стільки з програмами, зробленими в Росії, а й із російськими каналами, які вже в юридично «очищеному» вигляді поширюватимуться в Україні. І це фактор, що я не оцінюю з погляду «добре — погано». Це — система координат. На мій погляд, у цій ситуації українським каналам слід приймати якісь радикальні рішення з погляду того, як виживати і розвиватися.
— Але про які радикальні рішення може йтися, якщо сьогодні ми спостерігаємо, що українські канали все частіше відмовляються від власного продукту на користь російського. Через що ми втрачаємо і таке поняття, як національна ідентичність, яке протягом багатьох років на превелику силу прищеплювали, зокрема, зусиллями «1+1». І от якщо говорити з цього погляду про «1+1» сьогодні, то що ж бачимо — бізнесмен Роднянський переміг українського патріота Роднянського?
— Я в таких категоріях взагалі не мислю. І я би не називав себе бізнесменом у чистому вигляді, хоча, безперечно, я відповідаю за долю бізнесу під назвою «1+1» (у ролі голови ради директорів) і бізнесу під назвою СТС (у ролі генерального директора телеканала). І я би не говорив винятково про патріотизм. Те, що ми робили на «1+1», було мотивоване значно більшою кількістю факторів. Це були (і є) фактори самореалізації для професіоналів, які працюють у компанії; це творчі і людські амбіції; це, природно, і бажання прагнути до певного успіху з погляду оптимального результату своєї діяльності. У будь- якому випадку, йдеться про розуміння того, що саме такий канал, яким був «1+1», був викликаний аудиторією і суспільною ситуацією.
Я, у принципі, погоджуюся, що українське ТБ у цілому на нинішньому етапі зазнало поразки. Ми нині розуміємо, що принцип, який природним, я би так сказав, ринковим способом переміг у цій ситуації, і призвів до поразки. Йдеться про принцип використання популярних і ефективних російських форматів. Важлива обставина: аудиторія вимагає цих серіалів, цих програм. І ця залежність виявилася згубною. Насправді, я вже неодноразово говорив про необхідність жорстких заходів із захисту інформаційного простору з погляду конкуренції. Український ринок сам по собі, у разі дотримання всіх умов роботи ринку, не витримає змагання з ринком країни, яка знаходиться сьогодні в трохи кращому становищі (у нас співвідношення фінансових обсягів ринку — один до десяти). Що стосується «1+1», то ми, безперечно, найближчим часом вживемо певних заходів, що дозволять говорити про відновлення «1+1», і відновлення в тій якості, у якій він і з’явився, — телебачення журналістського, авторського, дискусійного, суспільно значущого і соціально активного.
— Ми теж вважаємо, що українське ТБ без підтримки і продуманих кроків з боку української держави поступатиметься позиціями. І зауважена оманна близькість і карає потім телеканали. Різниця аудиторій вимагає створення свого, з допомогою сучасних інструментів, у тому числі й тих, котрі на вашому каналі вже апробовано. А чи виникало коли-небудь відчуття невідповідності аудиторії? Настільки, щоб те, що популярне в Росії, в Україні «не проходило»?
— Досвід свідчить про ситуацію для нас дуже неприємну. Практично все, що працює в Росії з погляду глядацької уваги, працює й в Україні.
— А збої бувають?
— Дуже рідко. Я за цим уважно стежив, тому що мене завжди турбує тонка межа різниці аудиторій. Я особисто знаходжу українську аудиторію багато в чому зміненою. Українська аудиторія в цілому більш ліберальна, ніж російська. Значно менше працюють табу колишнього радянського ТБ. Значно менше успадковані традиції радянського ТБ з усіма великими святами, що випливають звідси: 8 Березня, 23 лютого, 1 Травня — усе те, що в Росії безперечно є провідними телевізійними точками. Узяти, наприклад, 9 Травня. Скажімо, для «1+1» — це можливість поговорити про складність історії і запропонувати кілька поглядів на цю історію. І погляд тих, хто був в ОУН-УПА, і погляд ветеранів Радянської Армії, яка перемогла у Великій Вітчизняній війні, і навіть погляд тих, хто програв. Саме «1+1» показував у своєму ефірі той серіал, що у російському ефірі, швидше за все, не може з’явитися на каналах-лiдерах. Йдеться про британський серіал «Війна століття», у якому поруч із радянськими солдатами інтерв’ю давали і німецькі ветерани. І це дуже важко уявити собі, скажімо, на Першому каналі чи на «Росії». Це — данина традиції. У нас більш ніж природна поява серіалу «Війна. Український рахунок» з епізодами, що безперечно були би табу для багатьох російських каналів. Але з другого боку, ми значно рідше реагуємо на те, що відбувалося колись, і обговорюємо це сьогодні. От нещодавно була річниця сталінградської битви. Не було жодного російського каналу, який би на це не відгукнувся. В Україні це ніяк не прозвучало — при тому, що сталінградська битва багато в чому визначила і післявоєнну долю України. І це наша провина. Я її відчуваю дуже гостро, бачачи сьогодні цю різницю з двох позицій. Я, з одного боку, віддаю належне нашим колегам у Москві, які просто в силу своєї настроєності, спрямованості, щоденної кропіткої рутинної праці знають, що телебачення — це реальна робота, у якій немає заслуг «за вчора», є тільки необхідність, «сьогодні». А, з другого боку, бачу, що в нашому випадку ми маємо дуже часто самозаспокоєних, не амбіційних, професійно не зростаючих, не агресивних (у хорошому значенні цього слова) людей. Якщо йдеться про тих, хто чогось досяг, я це ще якось розумію (хоч не готовий прийняти), а що стосується молодих чи початківців, які нічого ще не зробили у своєму житті, я цього взагалі зрозуміти не можу.
Повертаючись до того, що було предметом запитання, можу сказати наступне: ми, звичайно ж, повернемося туди, де були. Якби ми вели справу тільки з погляду прагматичних інтересів, то можна було б без особливих труднощiв сполучити інтереси російської й української компаній, до яких я маю відношення, з’єднати їх у єдиний, цільний ефірний програмний продукт. Але цього ми не робитимемо. СТС буде одним каналом, «1+1» — категорично іншим, можливо, із вкрапленням окремих спеціальних проектів. Наприклад, поєднуватимемо зусилля із виробництва серіалів чи високотехнологічних ігор. Сподіваємося, що з цього виросте якийсь інший рівень якості. Але принципова відмінність полягає в тому, що «1+1» нині стане більш українським. Більш журналістським, як я уже казав. А якщо і робитимуть серіали і за Донцовою, і за Вайнером (ми сьогодні робимо — «Примножуючий сум»), то при цьому робитимуть й інше кіно — як, наприклад, дуже несподівана, на мій погляд, і дуже характерна для «1+1» екранізація «Украденого щастя» І. Франка в сучасній адаптації.
— Кажучи про російське ТБ, ви сказали, що там розвинена робота каналів із кадрами, є залучення нових сил, відповідно, є перспектива на майбутнє. І, до речі, це було і вашою характерною рисою, тому що ви першим ввели поняття «бренд». А як сьогодні складається з залученням нових облич на «1+1»? Наприклад, чи мають шанс луганський хлопець чи дівчина з Тернополя працювати на каналі «1+1»?
— Насправді, для нас це — болюча проблема. З одного боку, нам дуже потрібні нові люди. Скажімо, ми не можемо знайти для серйозного шоу, пов’язаного з культурологічним контекстом, персонаж, аналогічний Михайлу Юхимовичу Швидкому, міністру культури Російської Федерації. Нам потрібен дотепний, легкий, блискучий телевізійний персонаж. І я переконаний, що в регіонах на нас чекають певні сюрпризи. Ми не можемо ніяк намацати спосіб «витягнення» цих сюрпризів. На «1+1» «просто хлопчик» чи «просто дівчинка» з’явитися не можуть. У нас може з’явитися особистість. І нам потрібні особистості, які, крім усього іншого, вільно поводяться в ефірі і добре розмовляють українською. Цьому не навчиш. Тут потрібно тільки знайти, привести і підготувати. Навіщо лукавити? У нас не так багато взагалі цікавих людей. Бути розумною та інтелігентною людиною не означає бути ведучим. Потрібно ще бути харизматичним. Надзвичайно харизматичний, наприклад, Корчинський. Як би до нього не ставилися, він провокативний і цікавий, а це — необхідна якість телевізійного персонажа. І він — новий персонаж.
— Повернемося до того, про що ми говорили трохи раніше. Ще пару років тому наші канали (у тому числі «1+1», та й «Інтер») з гордістю говорили про те, скільки нашого телепродукту запитано «там». А на сьогоднішній день якийсь із наших телевізійних продуктів запитаний у Росії?
— Якщо відповідати формально, то можна сказати, що такі-то наші програми безперервно йдуть у російському ефірі («1+1» цим точно може похвалитися). Не в цьому річ. Проблема в наступному: якщо все те, що добре йде в Росії, добре йде i в Україні, то все те, що добре йде в Україні, зовсім не обов’язково може успішно йти в Росії. Це — принципова різниця. Більш того, бажання того самого «1+1» більшою мірою українізуватися і повернутися у площину живої дискусійної журналістики, природно, означає для нас розуміння того фактора, що саме ця журналістика не є привабливою для російського ринку. І ми не ставимо перед собою завдання завойовувати російський ринок такими програмами. Проблема полягає в тому, що ми маємо намір робити українське ТБ і процвітати повинні на українському ринку. Ми повинні опинитися на рівні потреб, насамперед, української аудиторії. А як буде на це реагувати російська аудиторія — питання десяте.
— Проте ставки російського істеблішменту стосовно України цілком визначено. А Україна в цій ситуації навіть не піднімає планку настільки, щоб говорити про те, як нас може почути світ, наші сусіди, що ми можемо пропонувати. Не з погляду примітивного обміну. Якщо вдивитися в історію, українці дуже часто мали — й інтелектуально, і постановками складних проблем — вплив. І впливати ми повинні. Але з допомогою чого? Москва, як і раніше, залишається великим «пилососом», що витягає інтелект із усіх прилеглих територій, а українці поки не створили середовища для того, щоб можна було конкурувати...
— У Москві ніхто з погляду «руськості» чи «російськості» на все це не дивиться. Це імперська ідея множинності використовуваних культур. І в цьому — причина успіху. І ніхто не сперечається на тему, як багато українців у сучасному російському медіа- чи шоу-бізнесі. Усі прекрасно розуміють, що вони є. Але дивляться на це з іншого погляду: це — природній процес. І з погляду самоствердження мати успіх Україна може простим і природнім для будь-якої країни світу способом: ствердженням кількох дуже успішних «брендів», про що я вже говорив. Узяти, приміром, ту обставину, що Росія виграла Кубок Девіса. Чи що група «Тату» зайняла перше місце в хіт-парадах Великої Британії, де, на мою думку, неангломовні групи ніколи взагалі не перемагали. Чи ту обставину, що «Альфа-група» минулого тижня продала «Брітіш Петроліум» 50% акцій Тюменської нафтової компанії. Навіть цих трьох подій вистачить для PR-а країни. І тому наявність у нас, скажімо, «Океану Ельзи» і Слави Вакарчука як принципово україномовного бренда, при цьому успішного в Росії, — це вже багато. Це набагато більше, ніж будь-які наші розмови на цю тему.
— Розмови потрібні ще й для того, щоб розуміти, чи можуть підтримати подібні проекти. Крім Вакарчука існує ще багато людей, просто їх ніде побачити. Такі речі слід конструювати...
— Мені здається, що ця проблема існує й у Росії. І це — від нашої вічної зацикленості на негативізмі. Наприклад, у Росії хедлайном новин протягом двох місяців є замерзаючі люди. А як бути з тією обставиною, що російський програміст Дмитро Скляров, обвинувачений у хакерстві, виграв в Америці суд проти Сполучених Штатів? І маленька компанія з Петербурга отримала подяку ФБР за необхідність перебудувати всю систему програмного захисту. І це не було хэдлайном! Загальна пострадянська проблема — неможливість побачити у себе принципово важливі позитивні речі. Тому, звичайно ж, успіх українського виконавця, підприємця, компанії тощо викликає дуже часто дурну, заздрiсну і недоброзичливу реакцію.
Я взагалі противник зіставлень із російською реальністю. Порівнювати слід рівні обставини. Ми знаходимося не в рівних . Ми не успадкували величезну технічну базу. Ми не успадкували традицію діяльності. Ми не успадкували, у кінцевому рахунку, феєричне культурне середовище Москви, яке створювали близько трьох сотень років усі без винятку. Змагатися з Москвою — як Філадельфії змагатися з Нью-Йорком. Неможливо.
Але, з іншого боку, є ж принципові позиції, які можна для себе перевести в переваги. Є успішні молоді підприємці, у багатьох людей є бажання досягти успіху (і досягають же). От на ці речі варто звертати увагу. Але, на жаль, у нас, напевно, зовсім інша парадигма сприйняття дійсності. Я взагалі вважаю, що між українськими мас-медіа й українським суспільством існує дивовижна дистанція. Тому що мас-медіа увесь час говорять про те, що це суспільство не цікавить. Упевнений: конкретного українського глядача мало цікавлять політичні конфлікти. Люди хочуть знати, як досягти успіху, як жити щасливо, як бути здоровими. І в сьогоднішній Україні, слід сказати собі чесно, незважаючи на всю можливу незадоволеність, ці проблеми можуть вирішуватися більшою мірою, ніж це було в Радянському Союзі, наприклад, 15 років тому.
«ВІСІМ З ПОЛОВИНОЮ» І «ДВАНАДЦЯТЬ ІЗ ЧВЕРТЮ»
— А чи можливі сьогодні на українському ТБ успішні документальні проекти, подібні, наприклад, до «Намедни»?
— Про необхідність їхньої появи ми говоримо постійно. Але «Намедни» згадувати всує безглуздо, тому що «Намедни» — глибоко авторський проект надзвичайно талановитого Парфьонова. І не можна говорити: давайте зробимо проект, подібний до проекту «Російська імперія». Це так само, як сказати: давайте зробимо «Вісім з половиною» Фелліні, тільки назвемо це «Дванадцять із чвертю». Парфьонов — талановитий, ми такого не зробимо. Але запропонувати нову парадигму можна. Узяти, наприклад, ту обставину, що в нас на ТБ, при наявності шести-семи каналів, — зовсім однакові новини. Я маю на увазі — у єдиній парадигмі (якість відрізняється). Я не можу зрозуміти, чому канали, котрі займають четверте, п’яте, шосте місця, роблять точно такі самі новини, як лідери («Інтер», «1+1») і державний канал УТ 1. Навіщо? Який сенс робити це каналу, котрий вибудовує свою програмну політику не на загальній аудиторії? От там, можливо, нові погляди і повинні бути представлені.
Що стосується нас, то фірмовим стилем ТСН усе-таки завжди були не політичні сюжети, а соціальні, так звані «лайфи». От це ми робимо дуже добре. І це і є життя країни Україна. Що з цього випливає? Ми повинні, звичайно, побачити життя зовсім по-новому, якщо претендуємо на участь у побудові нового суспільства. Тому що певним чином ТБ — спосіб моделювання майбутнього.
Я узагалі вважаю, що ТБ — спосіб відкрити для себе власний простір життя. Інакше як уявити собі різні світи, що знаходяться поруч із тобою на одній вулиці: певні покоління, певні соціальні групи демонструють зовсім нову етику. Тобто — нові правила взаємин. І тільки ТБ може дозволити це відкрити.
— Що стосується моделювання, то тут можна говорити і про деякі політичні схеми. Існує думка, що телевізор багато в чому «зробив» Володимира Путіна. А Україна в цьому відношенні якось намагається сьогодні свою лінію вiдшукати? І чи позначиться це якось на планах «1+1»?
— «1+1» — частина того, що називають сучасною дійсністю. І діятиме (не треба себе обманювати) у фарватері нинішнього українського політичного вектора. Наш канал сам по собі не пропонуватиме ані яких політичних рішень, ані способів ставлення до них. Я взагалі не вважаю це сферою діяльності каналу. Вічна дискусія навколо ЗМІ зводиться до того, що від журналістів чи від ЗМІ вимагають того, що повинні пропонувати політики. А ми насправді діємо в рамках відпущених нам Богом і обставинами можливостей. І не треба вимагати неможливого. Слава Богу, що розвиваються приватні ЗМІ (іноді вдало, іноді невдало), розвиваються в країні, якої ще 15 років тому взагалі не існувало в природі. Я щоразу про це кажу, тому що весь час з’являються якісь люди, якi читали у своєму житті, можливо, три книжки (з яких дві — підручники) і при цьому намагаються пояснювати, як потрібно робити ТБ.
Але ми розуміємо, що є різниця між новинами й авторськими передачами. Авторська програма суб’єктивна за визначенням, тому що там є ім’я автора. І вона претендує не на висвітлення факту, а на ставлення до цього факту. І авторські програми «1+1» робив, робить і робитиме.
Що стосується Росії, то історія російського ТБ була надзвичайно багатою. І життя цього самого російського ТБ за часів Єльцина характеризувалося тим, що велика мильна опера російської політики захоплювала усіх без винятку. Від неї втомилася аудиторія, тому що стежити нескінченно за пригодами політичних персонажів стомливо. І прийшла визначена стабільність. У вигляді президента РФ, який влаштував телеіндустрію як фактор стабільності. Телеіндустрія почала розвиватися. Сьогодні в російській телеіндустрії уявити собі розмови, як в Україні, на політичні теми неможливо. Зустрічаючись із найсерйознішими російськими менеджерами, ми говоримо про серіали, про те, як зробити шоу тощо.
— Так, але там був струс НТВ...
— Струс НТВ багато в чому був пов'язаний з тим, що НТВ претендувало на роль телевізійного уряду. Люди, які стояли за НТВ, твердо знали і намагалися запропонувати суспільству, кого призначити прем'єр-міністром, віце-прем'єр- міністром тощо. ТБ займало нехарактерну для себе позицію. З цього погляду, усі пожали те, що посіяли. І це природно. А «1+1» не хоче цього пожинати і не хоче цього сіяти. Ми не хочемо ні призначати, ні навіть обговорювати призначення. Я вважаю, що для нашої аудиторії важливо одержувати інформацію про те, що відбувається, бажано, об'ємну, з різними поглядами, але без власних коментарів, тому що виникає запитання: а судді хто? Це не означає, що ми маємо намір бути поза політикою. Ми інтегровані в український суспільно-політичний контекст і як ЗМІ висвітлюватимемо все те, що відбуватиметься.
— Ви згадали, що «1+1» спробує повернутися до формату авторського ТБ...
— Скажімо так, воно стане авторським більшою мірою...
— Проте тоді, коли ви переїжджали в Росію, одне з ваших інтерв’ю, що з’явилися в пресі, називалося так: «Я хочу робити серйозне кіно і несерйозне телебачення». Як це узгоджується з вашим баченням «1+1» сьогодні?
— Те, що я хочу, залишається непорушним. Але «1+1» живе своїм життям, незалежним від того, чого я хочу. «1+1» є усталеним брендом. Його не можна зрушити у бік несерйозного ТБ, хоч ми і намагалися кілька разів стати несерйозними. А от СТС не може бути ТБ, що стосується політичних контекстів. Не тому, що хтось чогось боїться. Просто велика частина аудиторії СТС не сприймає політику як важливу частину власного існування. Збільшилася частина аудиторії, яка стабілізувала свої життєві обставини і чекає від ТБ не вказівного перста, не дидактики, не риторики, не менторства, а можливості співбесіди, діалогу. От таке ТБ запитане значно більше. А отже, буде «1+1», з одного боку, як діалогове ТБ і дискусійне, з цілком серйозними темами та СТС — зовсім однозначно антидепресивне й абсолютно комфортне. гроші. Але тут ніхто не знайде розуміння.
Я взагалі вважаю, що вимагати гроші від держави на кіно (якщо йдеться про орієнтований на глядача кінематограф) — смішно. З іншого боку, якщо йдеться про кінематограф артовий чи дебютний, то хто, власне, як не держава, його підтримає? Але, знову ж, хто визначить, що є «музейним» кіно й артовим?
Стосовно кінематографа все слід робити всерйоз. Нині ж конкуренція зовсім інша. Поява серіалів в ефірі, причому дедалі кращої якості, привела до того, що вимоги до кінематографа виросли: як художні, так і технологічні.
Чи взяти, приміром, закордонне кіно. Того ж «Володаря кiлець», який зроблено на зовсім неймовірному рівні технологічної якості. Ви довго розповідатимете: ну, та це ж Голлівуд. Хоч це — не Голлівуд. І створив цей фільм новозеландець, який усе зняв у Новій Зеландії і відкрив для більшості живучих на Землі людей існування цієї країни. І туди сьогодні відбувається туристичне паломництво — так би мовити, на «місця бойової слави», де знімався фільм. І його дивляться сьогодні на тому самому екрані, що й наше кіно. Так само, як і фільм «Часи» (або «Времена», як його називають) про Вірджинію Вульф чи фільм «Чикаго», який зробив режисер-дебютант. А хто сказав, що вимоги до дебютів інші? Що аудиторія дивиться «Чикаго» одними очима, а твій фільм — іншими? Можна, звичайно, запинаючись і не знаючи жодної з мов, із гордістю говорити, що твій фільм поза конкурсом показували на Берлінському ся в системі існування зовсім неукраїнських засобів масової комунікації.
Робота в кіно означає щоденний іспит. Хочете його складати — будь ласка. Покажіть якісний сценарій, переконайте. Не потрібно розповідати, що хтось не розуміє. Ті, хто не розуміє, вам дають гроші і забезпечують життя, — отже, розуміють. За визначенням — розуміють. І говоріть, будь ласка, з ними однією мовою. А не хочете говорити — не претендуйте. А коли ви знімаєте, будьте ласкаві відповідати технологічним нормам, тому що інакше ви не можете називатися професіоналами. А технологічні норми передбачають вміння заздалегідь побудувати візуальну картинку. Чомусь Нікіта Михалков, будучи монархом російського кінематографа, малює все по картинці і до кожного кадрику пише зауваження. І робить це тому, що це — абетка професіоналізму. А попросіть у людей, котрі запускають українські фільми, показати вам так звані «сторіборди». Їх нема у більшості випадків. От що слід обговорювати.
— А якби, наприклад, вам сказали: приходьте, формуйте в Україні політику в сфері кіно, ТБ?
— Ні. Я вважаю, що тільки приватний бізнес, окремі компанії можуть змінити ситуацію. Зовсім очевидно, що зіштовхуючись з державною політикою, зіштовхуєшся з нестерпною кількістю факторів, що впливають на дію. Тобто, слід враховувати інтереси, біографії, політичні диспозиції. А коли ти у справі, за яку відповідаєш, то враховуєш тільки одне: інтерес глядачів, для яких ти це робиш. Адже я не кажу
КВИТОК НА ПОЗАКОНКУРСНИЙ ПОКАЗ
— А якщо говорити про «серйозне кіно»... Нещодавня дискусія на «1+1» про долю українського кінематографа показала, що ця тема як і раніше залишається для вас однією із значущих...
— Я хотів послухати, як формулюють серйозні завдання серйозні колеги. І знову зіштовхнувся з необхідністю обговорювати, правильно чи неправильно дали грошей на той чи інший проект. Я не хочу брати участь у таких обговореннях. Я вважаю, що доля кінематографа залежить від талантів і енергії конкретних людей. Так історично склалося. І нехай усі з ранку до вечора говорять: потрібен кінематограф, він від цього не з’явиться. Звичайно, можна розробити національну програму, можна сперечатися, чи правильно розподіляються фестивалі (де показують ще пару тисяч фільмів) і як підтвердження демонструвати квиток на сеанс позаконкурсного показу. Велика заслуга! А днями «Срібного ведмедя» отримала дебютна короткометражка Степана Коваля, що я вважаю величезною перемогою. Але розмов на цю тему в кінематографічному співтоваристві не буде — це не важливо. Важливо, на що дали чи не дали грошей. Важливо сказати базові ритуальні слова: «авторське», «я так бачу», «мистецтво». І при цьому підперти свою позицію висловленнями надзвичайно розумної та стомленої від сучасних медійних комунікацій людини. Вона втомилася, тому що зрозуміло: масова культура перемогла. Але ми ж не обговорюємо це питання в цілому. Вона перемогла. І ми сьогодні говоримо про те, як українській масовій культурі виявитися гідною за якістю і вмонтуватися в цю загальну систему. Інакше ми опинимопро те, що обов’язково потрібно робити для мільйонів. Ніхто і не вимагає від українського кінематографіста зробити «Володаря кiлець». Але просто «Володар кiлець» мене потрясає тим, що його творець у якийсь момент зважився побудувати таке «спорудження». Це ж Вавілонська вежа! І зважився на це у Новій Зеландії. Це з амбіцій народжується. Але вони повинні бути. А крім того, повинен бути професіоналізм. Потрібна якісна ідея, глибоке внутрішнє бачення і бажання все це реалізувати. Не слід ніколи пояснювати все тим, що ти живеш в Україні, у тебе немає грошей, кіностудія Довженка практично не працює, виплати затримують. Це для кого розмова? Ти або робиш, або не робиш. І якщо робиш, то перетворюєш дійсність.
ЧУТКИ І ШАНСИ
— Трошки чуток. Ми вже говорили про «надзвичайно талановитого Парфьонова», про НТВ. А як би ви прокоментували інформацію про те, що переговори з Леонідом Парфьоновим веде у тому числі й СТС, а також те, що Олександра Роднянського розглядають як кандидата на посаду генерального директора НТВ?
— Кандидатуру на посаду головного менеджера НТВ шукали, скажімо так, шляхом громадського обговорення. У рамках цього громадського пошуку, тобто в статтях, у висловлюваннях журналістів, залучених до телевізійного процесу людей, у тому числі й великих телевізійних начальників та професіоналів, звучало і моє прізвище. Мені ніхто не робив пропозицiї. Але найголовніше — я ніколи б її і не прийняв. Я цілком задоволений своєю нинішньою позицією. І очевидно, що СТС дуже динамічно розвивається, має всі шанси перетворитися на несподіваний, дуже, скажімо так, своєчасний телеканал зі своїм обличчям. На відміну від НТВ, що, на мій погляд, уже пережило пік свого розвитку.
А що стосується Парфьонова, то я зробив йому пропозицiю, як і він свого часу запропонував мені перейти на НТВ (колись саме він і був одним із тих, хто говорив про необхідність моєї появи на НТВ). Він мою пропозицію розглядає. Буду радий, якщо він її прийме.
— Наприкінці — традиційне запитання. Ми багато говорили про нинішній стан української телеіндустрії (якщо можна все-таки застосувати тут термін «телеіндустрія»). А які тенденції, перспективи, зважаючи на те, що українське ТБ може стати неукраїнським, про що ви говорили спочатку?
— Як ринок воно безперечно розвиватиметься. Природно, будуть окремі компанії, що належать українським учасникам телевізійного процесу і взагалі бізнес-простору. Безперечно, там будуть свої команди журналістів. А от наскільки воно виявиться самостійним, якщо бажаєте — українським, наскільки воно буде захищене з базового погляду — інше запитання. Бізнес-логіка, прагматична логіка веде у бік того, що телеканали повинні підкоритися очевидній ринковій тенденції, що полягає в ефективності використання вже готового програмного продукту, що роблять наші колеги. І це — природна спокуса, яку перебороти дуже складно. А протиставити цій спокусі можна тільки дуже якісне, спрямоване власне виробництво. Це мало хто вміє. Тому сьогодні висока, якщо не найбільша, відповідальність лежить на тих, хто визначає долю і стратегію розвитку українських телеканалів. Хоча і не менеджмент цих каналів створив нинішню ситуацію.
