Нині наша державна еліта активно долучилася до кампанії зі вступу України в НАТО. Важко знайти день, коли б ця тема не озвучувалася в засобах масової інформації, у виступах державних діячів різного рангу. І слід зазначити: зроблено багато. Україна вже співпрацює з НАТО у 20 напрямках, зокрема й у військових. З 1994 року українські Збройні сили беруть участь у спільних з НАТО заходах, що збагачує знанням і досвідом наших військових. Зміцнюється й договірно-правовий зв’язок України з НАТО, особисті контакти військових. У нас частими гостями бувають вищі чини НАТО. Діє програма «Партнерство заради миру». У травні 2002 р. відбулося засідання Ради національної безпеки і оборони, яка схвалила вступ України в НАТО. Це далеко не повний перелік спільних політичних і військових заходів, які свідчать про велику зацікавленість України в НАТО і НАТО в Україні.
У керівних колах Альянсу вважають, що і штаб-квартира НАТО, і всі держави-члени цього союзу підтверджують свої зобов’язання розширювати й поглиблювати свої відносини з Україною. Більше того, НАТО готове прийняти Україну в свої лави хоч зараз. Єдиним гальмом є відсталість української економіки та фінансування української армії.
НАТО зацікавлене, передусім, в українських воїнах, які мають хорошу репутацію, і їхня військова майстерність може бути запитана вже в недалекому майбутньому. Наприклад, Польща ще не встигла як слід освоїтися в НАТО, а вже на вимогу Aльянсу сформувала батальйон для дій у Афганістані. Подібні підрозділи створюються в країнах-кандидатах в НАТО: в Прибалтиці та Болгарії. Приваблює НАТО й територія України, звідки можна більш дієво впливати на закавказькі держави, а так само на середньоазіатські республіки.
Ну а чого чекає від вступу в НАТО Україна? Після 11 вересня 2001 року НАТО майже автоматично стало головною міжнародною антитерористичною організацією. Однак обидві головні функції НАТО — забезпечення загальної безпеки та антитерористична — не актуальні для сучасної України. Дійсно, всі сусіди України є миролюбними державами, не мають територіальних претензій до нашої країни й не загрожують нашій безпеці. Це, звичайно, не означає, що ми не повинні зміцнювати наші Збройні сили. Але й шукати захисту нашої безпеки у інших країн, і у НАТО зокрема, немає потреби.
Щодо тероризму, то й тут не слід поспішати з категоричними висновками. З одного боку, тероризм набув глобального характеру й несе загальну загрозу всім демократичним країнам. З другого боку, сучасний тероризм індивідуальний, носить чітко спрямований характер. Наприклад, міжнародна терористична організація «Аль-Каїда» своїм головним ворогом оголосила США. Чеченські терористи діють у Росії, а палестинські — в Ізраїлі. «Свої» терористичні організації є в Індонезії, Іспанії, Північній Ірландії, в деяких латиноамериканських країнах. В Україні «своїх» терористів немає. Але це не означає, що на території нашої країни не може бути терористичних актів. Слід звернути увагу на дві деталі: по-перше, теракти непередбачувані й тут ніяке НАТО не допоможе, по-друге, НАТО бореться не з окремими терактами, а з країнами, звідки походять і можуть походити терористичні акти: Афганістан, Ірак, Північна Корея й інші.
Але незважаючи на все це, ми вступаємо в НАТО. Що ж ми отримаємо? Тут головними є престижні аспекти, імідж країни. Україна увійде в число 27 (а може, й більше) передових держав Європи та Північної Америки й, нарешті, припиняться розмови, що нас не помічають, нас не знають і т. ін. Наш прапор майорітиме в Брюсселі перед входом до штаб-квартири НАТО, а також на всіх самітах і інших спільних заходах. Президент України засідатиме на самітах НАТО, а міністр оборони — в комітеті військового планування. Сотні наших генералів і офіцерів працюватимуть у численних комітетах і штабах Aльянсу. Офіцери українських Збройних сил отримають можливість навчатися у військово- навчальних закладах НАТО, вивчати передову військову науку й військове мистецтво. За використання наших полігонів (а вони дуже подобаються натовцям) та інших об’єктів Україна отримуватиме гроші.
Але разом із цим вступ України в НАТО має й мінуси.
Насамперед, це необхідність різко збільшити фінансування українських Збройних cил. (У країнах НАТО на потреби армії виділяється 2-3% від ВВП, який багаторазово більший за наш). Але чи реально це в наших економічних умовах? Де їх взяти, додаткові мільярди гривень? Кому зменшити: на освіту чи науку, шахтарям чи чиновникам?
У НАТО існує таке поняття, як уніфікація бойової техніки та зброї. З національного залишається лише особиста зброя. Решта — за єдиними стандартами. Це означає, що Україні доведеться відмовитися від виробництва власних танків, бронетранспортерів, гармат, мінометів тощо. А це, у свою чергу, призведе до закриття або переобладнання військових виробництв. І це теж обійдеться в круглу суму для українського платника податків. Чекати ж, що західні виробники зброї та бойової техніки дозволять Україні виробляти частину уніфікованої зброї на наших підприємствах, звичайно ж, нереально.
Більша частина національних військ передається під командування НАТО. Це означає, що командування НАТО контролює, інспектує й може використати їх на власний розсуд. Але такий стан справ може спричинити негативну реакцію особистого складу.
Не можна забувати й того, що за радянських часів НАТО вважалося агресивним блоком, спрямованим проти наших країн і національно-визвольного руху. І ця ідея проходила червоною ниткою через всю радянську пропаганду. Ось чому понад 60% наших людей поки не схвалюють вступ України в НАТО.
Але незважаючи на ці проблеми Україні доведеться вступати в НАТО — таким є історичний перебіг розвитку сучасного світу, такими є вимоги загальної глобалізації. Але вступати в НАТО слід не сьогодні й навіть не через чотири роки (така цифра неофіційно вже називалася в натовській штаб- квартирі), а лише тоді, коли Україна стане в ряд рівноправних демократичних держав з розвиненою економікою і їй буде під силу зробити свій внесок у НАТО, коли значна кількість громадян України підтримуватиме цей вступ.
