Впродовж більшої частини нової історії франко-німецький антагонізм, так звана «традиційна ворожнеча» між цими країнами, не давав спокою Європі та всьому світу. У своїй знаменитій промові, виголошеній 1946 року в Цюріхському університеті, Уїнстон Черчилль підкреслив, що «першим кроком до відновлення сім’ї європейських держав має стати співпраця між Францією та Німеччиною». Саме примирення цих двох країн під керівництвом таких людей, як генерал Шарль де Голль і Конрад Аденауер, стало основою для дивовижних післявоєнних успіхів Європи.
Останньою віхою в історії франко-німецької співпраці був Маастрихтський договір, укладений 1991 року. Возз’єднана Німеччина пожертвувала тоді своєю улюбленою валютою — дойч-маркою — заради подальшої європейської інтеграції, а також для того, щоб розвіяти побоювання Франції, котра вважала, що Німеччина прагне до встановлення гегемонії німецької валюти на Європейському континенті.
Однак легендарні тандеми минулого, такі, як де Голль та Аденауер, Валері Жискар д’Естен і Гельмут Шмідт, Франсуа Міттеран і Гельмут Коль, не знайшли продовження в нинішніх лідерах двох держав. І це не тільки є проблемою особистих взаємовідносин Жака Ширака та Герхарда Шредера. Справжньою причиною охолодження у відносинах між керованими ними країнами та поновлення національного суперництва є возз’єднання Німеччини, що порушило двосторонню рівновагу.
До 1990 року Франція або, швидше, більшість її політиків таємно поділяли погляд, висловлений у славнозвісному визнанні лауреата Нобелівської премії Франсуа Моріака: «Моя любов до Німеччини така велика, що я радий, що їх стало дві» («J’aime tellement l’Allemagne que je prйfиre qu’il y en ait deux.»). Поділ Німеччини створив відносний демографічний паритет між Францією та ФРН. Об’єднана ж Німеччина, котра нараховує близько 80 мільйонів чоловік, значно перевагає за чисельністю населення Франції, що становить тільки 60 мільйонів.
Більш того, намагання обох країн компенсувати слабкості в одних галузях перевагою в других підтримувало відчуття рівноваги між ними. Наприклад, в той час як західнонімецька економіка була набагато сильніше, ніж французька, Франція була ядерною державою і постійним членом Ради Безпеки ООН, який має право вето.
Німеччина давно відмовилася від володіння ядерною зброєю і навряд чи стане постійним членом Ради Безпеки в найближчому майбутньому. Однак, з погляду Франції, розширення ЄС на схід підвищує значущість Німеччини та посилює її вплив. Майбутнє Європи як співтовариства 27 держав (або 28 з Туреччиною, але без Албанії та країн колишньої Югославії) сильно відрізнятиметься від «Європи шести» часів Аденауера і де Голля. Географічне положення Берліна в Європі майбутнього виглядає більш центральним, ніж нині, у той час, як Париж опиняється на периферії.
Якщо у відносинах з урядом Франції канцлери Німеччини завжди поводилися стримано і обережно, то Шредер виявив наполегливість та агресивність, а саміт Ради ЄС у грудні 2000 року в Ніцці взагалі відкинув франко-німецькі відносини на сорок років назад. Ширак тоді наполягав на абсолютній рівності між Німеччиною та Францією під час розподілу голосів у Раді міністрів ЄС, цілком ігноруючи різницю в чисельності населення двох країн. Шредер, мабуть, не усвідомив повною мірою величезного символічного значення, яке його партнер надавав цьому питанню.
Що важливіше, зустріч у Ніцці показала, які розбіжності мають Франція та Німеччина у своїх уявленнях про європейську інтеграцію. В той час як Франція віддає перевагу міжурядовому підходу, Німеччина виявляє готовність передати велику частку національного суверенітету урядові у Брюсселі.
Сьогодні Франція та Німеччина, як старе буркотливе подружжя, намагаються використати річницю свого «весілля» як привід для відродження партнерських відносин. Ширак і Шредер вже одного разу показали на практиці, що це означає, коли внесли спільну пропозицію про обрання двох президентів ЄС: президента Ради Європи, якого обирають глави уряду, і президента Європейської комісії, якого обирає Європейський парламент. Цей компроміс є не що інше, як спроба знайти квадратуру кола шляхом поєднання двох різних підходів до питання структури ЄС.
Уряди обох країн, здається, переконані, що політика, заснована на зустрічах керівників цих держав (тепер вже включно зі спільними засіданнями кабінетів міністрів), допоможе подолати кризу у відносинах між ними. Проте, складається враження, що розмах ювілейних торжеств у Версалі — набагато більш помпезних, ніж скромна церемонія підписання Єлисейського договору 40 років тому — буде зворотно пропорційний їх політичному значенню.
Справжня проблема полягає в тому, що відродження франко-німецького альянсу має відбутися в контексті загальноєвропейських цілей та завдань, не дозволяючи жодній зі сторін виходити виключно зі своїх національних інтересів. На жаль, існують тривожні ознаки того, що саме це зараз і відбувається.
Наприклад, Франція, як і раніше, опирається проведенню грунтовної реформи Спільної сільськогосподарської політики ЄС (ССС), яка приносить їй більше вигоди, ніж будь-якій іншій країні ЄС. Минулої осені Німеччина, на чию частку припадають найбільші внески до бюджету Євросоюзу, пішла на компроміс, погодившись на продовження ССС ще на десять років. Унаслідок цього рішення прямі виплати фермерам у нинішніх країнах-кандидатах після їхнього вступу до ЄС в 2004 році становитимуть тільки 25% від норми, встановленої для нинішніх держав-членів, і тільки з 2013 року нові країни-члени ЄС отримуватимуть 100% належних їм виплат з фінансового механізму ССС.
Німеччина, у свою чергу, набагато охочіше підписує угоди про розширене співробітництво в галузі оборони між державами Європи, ніж виконує їх. Наприклад, Німеччина відмовилася повністю виконати взяті на себе зобов’язання щодо закупівлі військово-транспортних літаків Airbus.
І що найголовніше, політична рішучість, необхідна для проведення довгоочікуваних перетворень системи соціального забезпечення та ринку праці, слабка в обох країнах. І це не тільки внутрішнє питання. Як країни, винятково важливі для європейського економічного й фінансового союзу, Франція та Німеччина несуть особливу відповідальність за здоров’я європейської економіки та стабільність її валюти.
У Франції та Німеччини попереду пишні святкування у Версалі. Але урочистості закінчаться, і доведеться приймати складні рішення. Часу для ностальгії більше немає.
Проект Синдикат для «Дня»
Міхаель МЕРТЕС — колишній радник з питань зовнішньої політики Гельмута Коля, нині є партнером і співробітником «Dimap consult» — комерційного дослідницького центру, що має офіси у Бонні та Берліні.
