У останній день минулого року закінчився термін прийому робіт на конкурс «Український герой», який «День» проводить спільно із видавництвом «Кальварія». За п’ять конкурсних місяців тільки до редакції нашої газети надійшло майже три десятки конкурсних робіт. Кращі з них уже публікувались у №№ 165, 171, 182, 195, 221, 236, а в найближчих випусках «Пошти «Дня» будуть надруковані роботи, що претендують на призові місця. Сьогодні вашій увазі пропонується конкурсна робота студента Криворізького педагогічного університету, лауреата премії облдержадміністрації «Обдаровані діти — надія України» — Антона Мостового.
Двобій у заповідній зоні
Булава свистонула, розтинаючи повітря у смертельному помахові. Змій ухилився — зброя пройшла вздовж броньованого тіла і зарилася в землю. Змій перекрутився і вдарив лапою згори. Та Котигорошко вже відстрибнув і заносив булаву: удар — скажене виття гайнуло лісом, лапа тварюки, пробита шипастою палицею, бездіяльно хиталася на клаптиках шкіри. Язики вогню палили землю, але не могли зашкодити Котигорошкові. Той був як вихор: заносив важку булаву, ніби легесеньку паличку, високо над головою і бив на всі боки, він крутився як муха в окропі, відбиваючи змієві голови, що кидалися на нього, вишкіривши зуби, звідусіль одночасно. Замах — удар. Замах — удар. Замах — півоберт — Котигорошко припав на коліно, пропускаючи верхом кігтяву лапу — удар. Права голова вже не ворушиться. Замах — удар. Замах — удар. Середня голова висолопила язика: прикрила очі. Замах — удар. Замах — удар. Ліва...
Немовби вогнем обпекло груди. Захопився Котигорошко — ледве встигав підставляти зброю, захищаючись. Атакувати сил не було. Змій трохи очуняв. Запалали вогнем очі єдиної вже голови, здійнялася вгору уся в Котигорошковій крові лапа, затріпотіли крила — величезне тіло нависло над землею, вигинаючись до удару. Шалений вітер буяв у лісі — змій піднявся в повітря. Хиталися дерева, немов осока, ламалися старезні дуби, та Котигорошко, прикривши долонею очі, стояв непохитно. Змій зігнувся дугою, дрібно-дрібно задріботівши крилами, на мить застиг у повітрі — і рвонув униз, намагаючись розчавити зухвальця. Останнім, що бачила єдина вже пара очей, була здоровезна булава, що наближалася занадто швидко...
Котигорошко відпочивав. Змій страшенно смердів, але нічим більше зашкодити вже не міг. Жива вода приємно лоскотала розірвану шкіру, під боком у вогняної тварюки було тепленько — чого ще бажати героєві? Хіба що булави шкода, бо витягнути її зі змієвої голови виявилось неможливо. Та то марне. Яка булава варта царівни? Котигорошко розплющив очі — до нього наближався дідуган у синьому кашкеті.
— Ти, хлопче, змія вбив? — спитав дідуган, мружачись.
— Я, батьку, — відповів, чемно підвівшись, Котигорошко.
— От і добре, — задоволено посміхнувся старий. — Ти тут посидь, а я зараз повернусь. І зник за кущами.
Котигорошко здивовано знизав плечима. Потім підійшов до нерухомих голів і, напружуючи останні сили, видрав страшенні ікла. Аж раптом залопотіли кущі. Котигорошко обернувся — то повертався старезний бородань. Та повертався не сам. Разом з ним ішли суворі молодики у зелених із зеленими ж плямами кожушках, таких самих штанях і чорних, насунутих на підборіддя, шапках. Котигорошко здивовано дивився то на них, то на свої щирі шаровари, вишиту сестрою, щоправда, трохи попсовану змієм, сорочку, коли раптом над вухом ззаду хтось гримнув незрозуміле:
— Документи!
Вояк зреагував миттєво. Пригнувся, присідаючи, подався трохи назад і, розвертаючись, збив з ніг горластого. Декілька рук вхопилося за шаровари, та Котигорошка вже було не втримати. Замелькали руки, хтось скрикнув, захрустіли кістки — лише кущі, похитуючись, вказували шлях, яким утікав вояк.
— Ловіть браконьєра! — чулося позаду. Котигорошко біг не обертаючись.
— Хапай його!
— Це наказ!
...Суддя лагідно дивився вниз. Там, на дерев’яній лаві, схлипуючи, сидів браконьєр, що вбив, мабуть, останнього змія. Ну, не останнього. Троє сиділи в зоопарку — так вони ж у неволі не плодяться. А відпусти на годинку до лісу — знов якийсь Котигорошко без документів трапиться — тоді що робити? Хитав суддя головою, дивлячись униз. Шкода було йому цього хлопця. Та закон вищий за жаль. Молоточок грюкнув об стіл. До Котигорошка долинуло незрозуміле.
— Дев’ять років!
Уранці наглядачі прийшли помилуватися руїнами в’язниці. Власне, вони прийшли на службу, та служити їм було вже ніде.
Суддя метушився, розмахував руками, ліз битися, але його ніхто не слухав — нікому не хотілося бігти навздогін.
Раптом загула земля, затрусилося повітря. Там, за лісом, в небо, свистячи й стогнучи, злетіла важезна булава.
— Таки витягнув, — раптом майнуло в судді на думці, і усмішка прикрасила поросле бородою обличчя. — Молодець, козак! Отаманом буде.
