Журналіст газети "Киевские Ведомости" Михайло Марків на цьогорічному фотоконкурсі "Дня" за фото "Картопля і демократія" отримав спеціальний приз від наших партнерів -- турфірми "Артекс 94" подорож за маршрутом Париж - Брюсель - Амстердам - Берлін. Сьогодні пропонуємо вам його фотозвіт.
Це була легка та приємна подорож. Щодня — нові враження. І одна спільна риса для всіх столиць, де побував. У Берліні, Брюсселі, Амстердамі, Варшаві чи Парижі я не зустрічав непривітних чи озлоблених людей. Бомжі та поліцейські, дрібні клерки чи охорона у Луврі — всі просто напрочуд привітні.
Особливі враження? Я не думав, що в Парижі так багато темношкірих! Це не є негативним враженням — радше позитивним. Дуже часто можна було побачити змішані парочки. Він чорний, вона — біла або навпаки. Мабуть, за такою кількістю змішаних шлюбів — майбутнє. Можливо, декому сумно це констатувати, проте усі сотворені за образом та подобою...
У Луврі, де зібрано багато чого, можна фотографувати все і всюди. Звісно, що найбільші натовпи — біля Венери та Джоконди. Кажуть, що біля них і крадуть найбільше гаманців та дрібних речей.
Мимоволі згадуєш деякі київські виставкові зали, де пострадянські бабці довго питатимуть у фотокора, хто дав йому право фотографувати на виставці, хоча знімати не часто є що...
Одягаються тут дуже витримано і скромно, цінуючи природню красу і намагаючись її шанувати. Кажуть, що українські жінки найвродливіші у світі. А хто з українських чоловіків це перевіряв? За тисячі «європейських» кілометрів, які «намотав» наш автобус, я чомусь не бачив жінок, які б тяжко працювали чи стояли з лопатою на будівництві чергового автобану...
У Берліні усі дерева біля доріг... пронумеровані. Це значить, за станом здоров’я кожного з них стежать спеціальні служби. А ведмедиків! Взагалі, таке враження, що кожний другий житель Берліна — ведмідь. Вони — усюди. При вході у банки чи великі магазини. У парках і на вулицях. Стоячи на голові чи просто так. Є і український ведмедик з жовтим тризубом на животику — на ведмежій Алеї миру, де ведмедики усіх країн взялися за руки. Усі такі різнокольорові й симпатичні, що можна і закохатися.
Амстердам. У цьому місті свій до свого — на своєму велосипеді. Велосипеди — на вигляд не дуже привабливі (це щоб не крали, а як украдуть — щоб не шкодувати). Велосипедів тут стільки, що місцева поліція не приймає заяв про крадіжку двоколісного друга. Просто коли поспішаєш, можна взяти й чужий, якщо він не дуже міцно прив’язаний.
Ціни? Практично — один рівень з київськими. Я мовчу про їхні ліберальні зарплати. Щоб нормально жити, у європейських країнах не треба вести підозрілий для правоохоронних органів спосіб життя чи бути простим нардепом. Достатньо володіти певним фахом та любити свою роботу.
Повертаючись потягом із Варшави до Києва, ми їхали у вагоні-ресторані, де було чотири купе. Далі — стандартний набір. Ввічливі польські митники — і наші, один з дуж-ж-же червоною пикою і блатним гумором. Дивлячись на мою сонну дружину і її закордонний паспорт, запитав, чого вона не в окулярах, як на фотографії (це о другій годині ночі). На що моя дружина, мабуть, крізь сон, відповіла: «Я ще жива...» Наші сусіди по купе ледь не попадали з полиць од сміху. А червонопикий усміхнувся і пішов — на нього вже давно чекали у вагоні-ресторані, де за дві години до кордону завбачливо почали смажити рибу. Ще довго до нас долинав сміх, і матюки, і запах смаженої риби. Спасибі, рідні та дорогенькі, що хоч не співали...
Цілий рік до чергової відпустки ми житимемо в надії поїхати куди-небудь на великому білому автобусі. До ведмедиків і міста велосипедів, до голубів у Брюсселі та голубів у парку Тюільрі, які так апетитно їли мій «хрум», що аж повилазили на голову. Я був щасливий, як дитина. Чого і вам усім бажаю.
