Камерний формат виставки не повинен вводити в оману. Розмаїття робіт художників помітне далеко за рамками експозиції. Річ не тільки у мультижанровості, в тому, що обидва живописці малюють і натюрморти, і портрети, оголених моделей і композиції на міфологічні теми. Просто сама манера кожного з учасників виставки — ніби поєднання багатьох манер відразу. Одна робота — явно постімпресіоністська, друга майстерно імітує наївну поетику, третя викликає у пам’яті світлий образ Поля Сезанна з його «аналітичним» мазком...
По суті, виставка робіт Шликова і Резниченка обертається справжньою подорожжю стилями і художніми контекстами, світом уже опрацьованих, освоєних ідей. Немов гортаєш мистецтвознавчий довідник, або, скоріше, старий милий шкільний підручник з ілюстраціями, або проходиш погожого святкового дня Андріївським узвозом... Такий вихід за межі сьогодні зустрінеш нечасто, але це лише говорить про відірваність київського артистичного співтовариства від глобальних процесів. Йдеться про всеохоплююче явище постмодернізму, який давно й успішно розробляється у світі. Полістилістична подорож, що наполегливо і цілеспрямовано здійснюється Шликовим і Резниченком — і є постмодерн у чистому вигляді, з його недотриманням традиційних законів і, знову ж, виходом за певні рамки. У цьому Сергій і Геннадій надзвичайно близькі іншим відомим постмодерністам — таким, як наш земляк Олег Кулик, або ж поет і художник Олександр Бренер.
Така нині тиха хода постмодерну — через невеликі яскраві полотна на білих стінах. Але, очевидно, у консервативному Києві поки що інакше й бути не може...
