Оксана ЛИФЕР, журналіст:
— Нам часто дорікають у тому, що яку не знімемо програму, то вона неминуче про проблеми, про горе, про труднощі. Кажуть, що хотілося б якнайбільше чого- небудь веселого, життєстверджуючого. І нам би хотілося. Увесь час хочеться зняти щось таке, що додало б оптимізму і нам, і глядачам. Але щастя, очевидно, любить тишу. Листи про те, як людина добре і щасливо живе, до нас не приходять. Пишуть ті, кому потрібна допомога, кому більше нікуди йти, ні на кого розраховувати. А листи — це один із шляхів, за якими ми шукаємо теми. Або вони самі нас знаходять. Так і виходить, що дуже похмура начебто у нас програма. Насправді вона могла б бути більш похмурою, якби ми знімали передачі за всіма тими листами, які нам пишуть. Але все ж у будь-якій, нехай найтрагічнішій історії, і самі герої, і ми намагаємося знайти вихід і світло.
Це зовсім не означає, що навколо одне горе і нещастя, на боротьбу з якими витрачаємо все життя. Навпаки, поки готуєш програму, зустрічаєш стільки незвичайних доль, стільки неймовірних історій, що іноді здається, неначе дивишся фільм, у якому багато дійових осіб і багато невигаданих справжніх героїв. Інша річ, що це життя, а не кіно. І тому чиясь розповідь про щастя і перемогу додає більше сили, а чиєсь горе настільки реальне, неначе своє. Іноді просто руки опускаються, коли людина пише або телефонує і розповідає про своє горе, а ми не можемо допомогти. Ми працюємо у телепередачі, а не в службі невідкладної допомоги. А буває, і не думаєш допомогти, а допомагаєш.
А нещодавно знімали програму про полтавську «Малену».Так ми її для себе похрестили — адже все було так схоже на нещодавно показаний на нашому каналі фільм. І героїні нашої історії навіть не приховували, що обрали свій спосіб помсти, подивившись кіно. Односельчанки обстригли волосся ненависній подрузі в ніч на Івана Купала і темпераментно спалили їх на багатті, щоб не кортіло дівчині кокетувати з чужими чоловіками та повсюди ляпати язиком. Обстригли, спалили волосся й побили вже принижену дівчину. «Малена» подала на них до суду, а вони у відповідь зробили свій хід і нам листа написали: допоможіть, безправ’я, свавілля, не винні ми. І під час зйомок сюжетів, і під час запису програми дівчата гордо трималися свого: нехай подякує, що не вбили! Не допомогли жодні аргументи про те, що століття у нас XXI, а не XVIII, і «що було б, якби вас чи вашу дочку так підстригли», що насильством вирішувати проблему не варто — воно породжує насильство у відповідь. Нічого на них не діяло. Хоч із запису програми вони поїхали трохи розгублені —ніяк не розраховували, що ми їх не зрозуміємо. А вся провина «Малени» була в тому, що молода, розлучена, красива. Не прощає у нас народ незалежність і красу. Але справжній шок у нас був, коли почали приходити листи: не тільки жінки, але й чоловіки гнівно виступали на підтримку «обвинувачених» і так само одноголосно засуджували «Малену». Щоправда, пояснити зрозуміло, в чому вона винна, ніхто не міг. «Не вбили ж», — звучав у кожному листі аргумент. Думка про те, що люди вчинили дико, навіть жорстоко, просто не виникала. Але були й інші листи: одна немолода жінка розповіла як повчання, що одного прекрасного дня її чоловік завів пасію. А вона, замість того, щоб волосся стригти та по обличчю бити, додому її запросила, душевно поговорила і довгий час ділила з нею чоловіка: якщо він її любить, отже, і я її люблю, — міркувала вона. Хотіла, щоб ми обов’язково передали нашим героїням, що головне в житті — терпіння. І таке буває. Потім юнак попросив у листі познайомити його з «Маленою», все життя, мовляв, шукав таку жінку. Вони тепер листуються і цілком задоволені одне одним.
Після цієї програми я довго не могла вирішити: сміятися мені чи плакати. А потім зрозуміла: як би ми не готувалися, яку б думку не вкладали у те, що знімаємо, в якийсь момент передача починає жити самостійно, як жива істота, і з кожним глядачем розмовляє його мовою. Таким чином, це не ми казку робимо, а ті, хто дивиться програму. Тому що головне, щоб вона породжувала думки і почуття. Це — результат.
