Після появи проекту перерозподілу комітетів Верховної Ради на користь більшості остаточно визначилось, хто є власне більшістю і хто є меншістю чи опозицією. Відсутність відповідного закону не стала на заваді тому, до чого все йшло ще з квітня, коли став відомий склад парламентських фракцій. Особливість вітчизняного парламентаризму полягає в тому, що жодна фракція чи група депутатів, жодна політична сила не поспішає оголосити себе опозиційною, доки залишається хоч якийсь шанс одержати дещицю влади. В опозицію наші депутати йдуть не за політичними переконаннями чи у відповідності до проголошеного політичного курсу, а в результаті, якщо можна так сказати, природного відбору, який і визначає, хто на сьогодні сильніший, а хто є у меншості, тобто слабший. Теоретично і опозиція може бути сильною, але це тільки в тому разі, коли меншість об'єднує чітке розуміння своєї ролі і прагнення відкрито здійснити свої політичні наміри. Чому у нас це не так, і що тепер робити залишеним у меншості фракціям?
ІДЕОЛОГІЯ ВТОРИННА
Головною причиною невдачі тих сил, які поспішили оголосити себе переможцями парламентських виборів, є, на думку автора, насамперед відсутність чіткої ідеологічної бази у переважної частини фракцій-«переможниць». Вже під час виборів голови ВР і комуністи, і соціалісти, і «тимошенківці», і «нашоукраїнці» шукали собі партнерів не за ідеологічною близькістю, а за ставленням до чинної влади і особисто до глави держави. Подібне об'єднання має право на існування лише ситуативно, одномоментно. Несприйняття першої особи влади не може бути базою для політичного об'єднання, оскільки Президент є не лише особою, якій можна симпатизувати, або ні, а лідером політичних і економічних процесів, що проходять у країні. Це протиріччя чітко виявилось ще у минулому складі ВР, коли сили, які підтримували прем'єра Ющенка, вимагали відставки Президента. Тобто курс, на їхню думку, був вірний, а той, хто стояв на чолі, — навпаки. Саме ця двозначність, а якщо простіше — нещирість і призвели врешті до розпаду утвореної у 2000 році більшості і до відставки Ющенка з посади прем'єра. Посилання на «змову олігархів» залишимо для симпатиків відставлених від влади політиків. «Принциповість» нинішніх опозиціонерів особливо яскраво проявилась на прикладі соціалістів, які дружно проголосували у 2000 роци за затвердження наступного прем'єра, відповівши у своє виправдання щось малозрозуміле.
Шанс утворити в новому складі ВР постійно діючу стабільну більшість був досить реальним, зважаючи на близькість ідеології засновників «Нашої України» і сил, що склали нині провладну «дев'ятку». Перешкодою була лише особа лідера. Оскільки «НУ» не бачила жодного лідера, окрім Віктора Ющенка, а той оголосив про несприйняття окремих парламентських сил, співпраця стала неможливою. І замість природного альянсу правих та центристів утворилася «четвірка», яка була просто приречена на розпад. Особливо яскраво це виявилось під час спроби підняти народ на акції протесту у вересні цього року. Ющенко і Симоненко були схожі на союзників не більше, ніж риба і молоко, які, заради спокою в шлунку, слід вживати окремо. Походивши для проформи центром столиці у різні сторони, лідери «четвірки» остаточно підтвердили розпад свого союзу, якого, власне, і не було.
ОСТАННІЙ ШАНС
Саме в цей момент було втрачено останню можливість залучити найчисельнішу парламентську фракцію до реальної участі у розподілі влади. Проте Віктор Ющенко залишився вірним собі, не пішовши на об'єднання ні з лівими, ні з більшістю, яка була як раз у стадії формування. На що розраховував лідер «НУ», визначити непросто. Більшість на чолі з ним самим на той час остаточно перейшла до низки фантастичних проектів, а в чому був сенс пасивного очікування невдачі «конструкторів більшості», невідомо. Так і не дочекавшись чітко визначеної позиції свого лідера, складові частини «Нашої України» все більш активно почали виробляти позицію власну, а окремі депутати, втомившись очікувати, піддалися на «агітацію» і почали по одному залишати Ющенка. Характерно, що прізвища можливих «зрадників» в лавах «НУ» можна було назвати ще до виборів, ознайомившись із партійним списком блоку. Йдучи під знамена Ющенка, «несподівані» для виборців союзники цілком логічно розраховували на прихід до влади, а не на роль організаторів акцій протесту. Коли ж з табору «Нашої України» почали зненацька лунати погрози вдатися до «акцій непокори», інакше, як порожнім звуком, це не виглядало. Старшими по «непокорі» у нас є інші політичні діячі.
ШОУ ДЛЯ ПРОФЕСІОНАЛІВ
Збагнувши, що з Ющенком у них нічого не вийде, решта фракцій меншості не мала іншого вибору, окрім демонстрації народної підтримки себе і ненависті того ж народу до «злочинного режиму». Однак, попри всю винахідливість організаторів протестних акцій, вигадувати щораз новий привід для «повстання» ставало все важче. Якщо із словесною еквілібристикою все було гаразд, то реально в хоч який успіх «акцій» вірило все менше не народних мас (їх мало хто запитував), а спонсорів, які мають все це оплачувати. Дійшло до того, що один із друкованих рупорів «непримиренних» відкритим текстом зізнався, що «народним масам» для повстання, не вистачило добових, які мали виплатити бізнесмени із блоку Ющенка. Соціалісти та «тимошенківці» вимушені були і далі йти тим самим малоперспективним шляхом, тобто підтримувати видимість зростання масового протесту. Взявши з собою готового останнім часом на все лідера комуністів, вони оголосили про дату чергового «наступу на режим», який має відбутися 9 березня. Зростаючі інтервали між протестними діями радикалів разом із неухильним скороченням їхніх парламентських лав наочно свідчать про кризу взятого курсу. Не здивуюсь, коли у наступні три місяці частина «непримиренних» побачить, що «режим» не такий вже й страшний і буде шукати хоч якого місця при владі. Ясно, що такої розкоші, як посада голови бюджетного комітету для Турчинова, для «тимошенківців» вже не буде, а соціалістів легше зваблювати по одному, що показало затвердження Януковича прем'єром. Для організації «протестів» опозиціонери залишать лише стійких професіоналів, які без мегафона і не на вулиці вже якось і не сприймаються.
ЧИ БУТИ ОПОЗИЦІЇ?
З цим, як не дивно, є величезні проблеми. Добровільно залишитись без влади, аби безкорисливо готувати альтернативні законопроекти, яких все одно ніхто не ухвалить, бажаючих не так багато. Це можна робити, враховуючи близьку перспективу, якої із затвердженням прем'єра і організаційним оформленням більшості найближчим часом немає. І це є відчутним негативом, оскільки справжня опозиція, готова аж до наступних виборів послідовно критикувати владу, готуючи плацдарм для наступної перемоги, є невід'ємною частиною нормальної демократії. До такої опозиції не виштовхують із міністерських чи комітетських крісел, до неї йдуть свідомо, сповідуючи чітку і зрозумілу широким верствам населення ідеологію. Чи може навколо Ющенка зiбратися така опозицiя? Однак знаючи, хто оточує лідера «Нашої України», не так важко передбачити, що думають ці люди не про політичне позиціонування чи напрацювання альтернативних шляхів реформ, а про толокнечу навколо лідера в розрахунку на майбутні дивіденди. Штовхатися, щоправда, стає все легше і легше. Бо дивіденди сьогодні одержують не навколо Ющенка. А бажаючих жертвувати перспективами власної кар'єри або бізнесу стає все менше, як для амбіцій головного нашоукраїнця.
Що ж стосується останніх заяв Віктора Ющенка, згідно яких фракція «Наша Україна» «розглядає» ідею формування «демократичної» парламентської опозиції разом із фракціями Соцпартії і БЮТ (за словами В. Ющенка, «питання конфігурації та глибини цього процесу» обговорюватиметься на засіданні фракції сьогодні, 12 грудня), то вони, з огляду на історію стосунків лідера «НУ» з цими політичними силами, також скидаються швидше на «струс повітря». А якщо додати до цього пошуки «верхівкою» «Нашої України» спільної мови із керівництвом нового уряду, що ведуться, вочевидь, паралельно із переговорами з лідерами БЮТ та СПУ, то виявиться, що «надія опозиції» перебуває в звичному для нього стані — стані невизначеності. От і вся «конфігурація».
ЦИТАТА «Дня»
«Навіть незважаючи на те, чи буде врешті-решт відібрано в опозиції легальні важелі владного впливу — посади голів комітетів — вже зрозуміло: маргіналізована режимом українська опозиція взірця 2000 — 2002-го значною мірою вичерпала й дискредитувала себе.
Вичерпала — бо так і не змогла запропонувати нічого, окрім повторення тих самих театралізованих масових акцій, які з часом (попри окремі сплески) ставали дедалі менш масовими.
Дискредитувала — бо кожен із лідерів «четвірки» несе особисту відповідальність за проведення до парламенту в сумі майже трьох десятків перекинчиків, які докорінно змінили розстановку сил на користь пропрезидентської більшості.
А так просто було передбачити, як поведуть себе в критичний момент великі бізнесовці. Чи вельми контроверсійні Толочко з Правденком. Чи зовсім однозначні Потебенько із Щербанем. Але лідери перебували в засліпленні від власної величі й непомильності».
