Постає питання, а чим нам, українцям, цікава ця складна і суперечлива особистість, чим важливі його уроки із технології здобуття незалежності? По-перше, дуже слушний відступ. Для багатьох мільйонів українців (в першу чергу, галичан і волинян) Юзеф Пілсудський — не лише людина, вкрита романтично- історичною пеленою радянських міфів 20 — 30-х років (на кшталт – диктатор «фашистської» Польщі, вождь «білополяків»), а й лідер країни, де жили вони в дитинстві, а також їхні батьки, дідусі та бабусі... То ж Ю.Пілсудський для України ніколи не буде абстрактно-історичною фігурою типу Франсіско Франко та навіть Беніто Муссоліні.
Безумовно, цікавою є генеза шляху маршала в політиці (читайте докладний матеріал «Альтернативи Юзефа Пілсудського. «Комендант», який зійшов з поїзда «соціалізм» на станції «незалежність». — «День», № 31, 16.02.2002 р.). Але звернімо увагу на обставини входження (точніше — анексії) західно-українських земель до складу II Речі Посполитої. Після завершення Першої світової війни і перемоги в ній країн Антанти на мапі Європи за лічені тижні з’являються держави, які, на думку Франції, Великої Британії та США, повинні були вiдiгравати роль «буфера» між більшовицькою Росією і Німеччиною, що після Версалю втратила майже третину своєї території. В так званій «Малій Антанті» визначна роль відводилася Польщі, й дещо меншою мірою — Чехо-Словаччині, Королівству сербів, хорватів і словенців (майбутній Югославії) та Румунії. На карті Європи Україні не знайшлося місця. Проголошена у Львові 1 листопада 1918 року Західно-Українська республіка була приречена на поразку в боротьбі з об’єднаними силами відродженої Польщі. Підтримки було чекати не варто. І Румунія, і Чехо-Словаччина отримали свої «клаптики» української землі – Північну Буковину й Закарпаття відповідно.
Акт Злуки УНР і ЗУНР залишився на папері, а Симон Петлюра, людина непослідовна і недалекоглядна, пішов на союз із Пілсудським заради допомоги у боротьбі з більшовиками; таким чином, він знехтував інтересами ЗУНРу. Майже дев’ять місяців на Східній Галичині точилися кровопролитні бої, але у квітні 1919 року відбувся трагічний для українців злам у ситуації — армія під орудою генерала Геллера, сформована Антантою виключно для боротьби з червоними, повернула зброю проти січових стрільців. Попереду була радянсько- польська війна; невдала спроба Тухачевського «експортувати» революцію до Варшави — біля самої столиці більшовики зазнали жахливої поразки. До «Дива на Віслі» восени 1920 року доклали руки і петлюрівські полки. З підписанням Ризького мирного договору 1921 року між РРСФР та II Річчю Посполитою настала ера польського панування на Галичині і Волині.
Юзеф Пілсудський, що на деякий час буцім-то відійшов від активного політичного життя (1922 — 1925 рр.), насправді ж ретельно готував військовий переворот, використовуючи стійку відразу населення до корумпованої влади й підтримку армії (в першу чергу легіонерів).
14 травня 1926 року після триденних боїв на вулицях Варшави законний уряд капітулював. Встановлення режиму «санації» (оздоровлення), тобто фактично військово-поліційної диктатури, призводить одночасно до обмеження прав численних національних меншин, що становили до 45 % населення країни – українців, білорусів, євреїв, литовців, німців. Наголошую, єдина з цих націй, що зі зброєю в руках спробувала захищати свої права і будувати свою ж державу, то була українська (швидкоплинні бої з литовцями за Вільнюс (Вільно) чи з німецькими волонтерами в Силезії — лише епізоди).
Процес полонізації в окупованій Західній Україні, що проходив спочатку досить повільно, прискорився. Східні «креси», чи Мала Польща — то був постійний головний біль варшавського уряду. Про якусь толерантність до українців годі й казати: зазнавали шалених утисків національні школи, закривалися греко-католицькі та православнi церкви, що перетворювалися на костьоли, культурні й економічні організації в Галичині та на Волині постійно перебували під жорстоким тиском.
Така ситуація не могла не викликати спротиву: влітку й восени 1930 року по Західній Україні прокотилася ціла хвиля антипольських акцій: підпали майна польських власників (у першу чергу «осадників» – переселенців з Великої Польщі задля «покращення» демографічної ситуації), пошкоджувалися лінії зв’язку, байкотувалися дії і вказівки чиновників, товари.
Відповідь влади не забарилася. 14 вересня 1930 р. Ю.Пілсудський як голова новопризначеного уряду та міністр внутрішніх справ Польщі Ф.Славой-Складовський санкціонують масові репресії проти українців, які офіційно були названі «пацифікацією» (від латинського pacificatio — умиротворення, успокоєння). Як пише польський публіцист Ян Юзеф Ліпський, «Ігнорування національних і культурних потреб українців було шляхом у нікуди. Пацифікації, так, як вони робилися, — наша ганьба, незалежно від того, наскільки важку ситуацію створювали актами терору й саботажу українські націоналісти» («Дві батьківщини – два патріотизми»).
Як бачимо, відповідальність за дії в руслі громадянської непокори покладено було на ОУН та її бойовий підрозділ – Українську Військову Організацію, що провела цілу серію замахів на визначних діячів Республіки Польща. Відповідати повинен був увесь народ.
Для проведення каральних операцій урядом використовувалися місцева поліція, спецвідділи поліції з Великої Польщі, кавалерія. На Галичині та Волині було заарештовано чимало українських громадських і політичних діячів. Села оточувалися відділками поліції і ескадронами кавалерії – проводилися протиправні обшуки, ревізії, стягувалися контрибуції продовольством і фуражем. За півтора місяця («пацифікація» проходила до кінця листопада 1930 р.) заарештували 1739 осіб (із них 1143 віддано до суду); і це лише за офіційними даними. Знущання і фізичні розправи над селянами, учителями, священиками стали нормою. Відзначимо і такий жахливий момент, як колективна відповідальність за дії родичів і односельців...
Поляки, багато з яких жили в Галичині та на Волині вже століттями, фактично опинилися заручниками ситуації. Уже скоро вона кардинально змінилася – з початком у вересні 1939 р. Другої світової війни. Корені кривавого протистояння двох братніх слов’янських народів сягають у сиву давнину: до XVI — XVIII століть — передусім до жорсткого придушення селянсько- козацьких повстань в Україні, страшних звірств з обох боків доби Визвольної війни 1648 — 1654 років, кривавої тризни Коліївщини...
Але треба відзначити, що чесні польські історики визнавали, що ворожість українського населення мала вагомі підстави – національну і соціальну нерівність, притаманну II Річі Посполитій: «Ніколи міжвоєнна Польща не була, власне кажучи, інтегрованою країною. Завжди у ній була Польща «А» та Польща «Б» . Це стосувалося не тільки економічної політики держави, але й позиції всіх політичних сил. Усі вони ігнорували у своїй діяльності східні окраїни...» (Збігнев Залуський, «Шляхи до достовірності»).
