Чому вчителі так часто потрапляють у безглузде становище? Принаймні з ними це трапляється набагато частіше, аніж із представниками будь-якої іншої професії. Це питання не дає мені спокою з того самого дня, як одна знайома розповіла про те, що директор школи поставив її одинадцятирічного сина на коліна. І не одного його, а всіх хлопчиків класу за те, що ті доволі сильно пустували на перерві й утворили кучу-малу. На жаль, іншого способу зупинити дітей, що розбушувалися, керівник школи не вигадав, та й вигадувати було ніколи — поряд було вікно. Страх, що «клубок» дітей може зараз стукнутися об скло й дістати травми, вимагав негайно вирішити проблему. Цей випадок сколихнув громадську думку й поділив учителів школи та мешканців селища на два протилежні табори. Одні, і їх була більшість, гаряче відстоювали «метод» виховання, застосований директором, інші — відкрито чи мовчки засуджували такий підхід. Діти, які були улюбленим класом директора школи, на педагога не образилися, хіба що дивувалися щодо незвичності форми покарання.
Поки я намагалася осмислити подію, в очі впало газетне опитування досить відомих людей про те, як сьогоднішні «зірки» знущалися зі своїх шкільних учителів у дитинстві. Вони пишалися тим, що були здатні на зухвалі жарти, які порушують загальноприйняті норми поведінки. Чомусь, навіть ставши дорослими, вони не поспівчували колишнім учителям, з яких часом так зло жартували, а вчитель у цьому міні-інтерв’ю представлявся якоюсь схемою, начисто позбавленою людських рис. Солідні дорослі люди, як і раніше, сприймали свого колишнього педагога як іграшку для своїх забав. Невже тоді їм так бракувало іграшок? А може, просто в такій формі вони відвойовували своє право бути звичайними дітьми? Право на дитинство?
Ті, кого поставили навколішки, мабуть також дуже хотіли пограти, і їм було важко «поводитися добре», оскільки в такому віці організм вимагає фізичної активності. Однак існують навчальні плани, шкільні порядки, приписи смирно сидіти за партою під час уроку та спокійно поводитися на перерві. Можливо, що після завершення реформування середньої школи дитячі потреби задовольнятимуться, а вчитель і учень, нарешті, перестануть воювати один із одним. Чула, що в деяких школах прийнято проводити фізкультпаузи на уроках і жваві ігри на перервах. Таким чином природне бажання дитини трохи розім’ятися в безпечних формах задовольняється старшими, а не розглядається, як прагнення дітей виразити їм непокору.
Взагалі питання підкорення правилам — дуже проблематичне питання. Хіба можна дітям, та, мабуть, і дорослим, дозволити все, що їм лишень заманеться? Психологи твердять, що можна, якщо людина готова взяти відповідальність за наслідки свого вибору на себе. А в нас багатьма все ще прийнято з ранніх років дітей «дресирувати» на виконання наказів, а не надавати їм цю свободу вибору, при цьому навчаючи поважати себе і навколишніх і думати про наслідки прийняття свого рішення. Насильство над особистістю — основний механізм виховного впливу за радянських часів, коли «прокрустове ложе» радянського зразка намагалося робити всіх людей однаковими, починаючи зі шкільних років. Минуло десять років незалежності, а шаблони попередньої доби поки що не стерто, принаймні там, де дітей карають замість того, щоб допомагати їм пристосуватися до життя добрими порадами.
Я не знаю, який же урок винесуть із того, що трапилося, покарані за зайву жвавість діти? Чи зрозуміють, що стояти навколішки принизливо навіть для дитини? Що проблеми вирішуються не силою, а усуненням причин їх виникнення? У чому вони бачитимуть критерії доброї поведінки? А якщо вони сприймуть обов’язковість покарання за відхід від норми і як норму — покарання приниженням?
Сказати, що таким людям не місце в школі, — проблему не вирішити. Адже така реакція педагога з 20-річним стажем не виникла на рівному місці, цей вчинок також має своє коріння. Чи не ставить наше суспільство сьогодні в якомусь розумінні «навколішки» самих педагогів? Відомо, що насильство породжує насильство, а психологи твердять, що людина, яка працює з людьми, обов’язково має бути щасливою, інакше людям її буде складно зрозуміти. Чи є щасливим сьогодні вчитель? І чи маємо ми право вимагати від нього доброго настрою і здатності розуміти чужі проблеми, коли на його власні «робочі» питання держава заплющує очі? Чи може людина, що дозволяє не поважати свої власні права, виховати вільну особистість? І чи повинен учитель виступати в ролі арбітра? У нас здавна склалося уявлення про хорошого вчителя, як про суворого й вимогливого суддю, який любить дітей і жертвує власним благополуччям заради щасливого майбутнього своїх вихованців. Чи є цьому розумінню альтернатива?
До речі, поки я працювала над матеріалом, мені знову зателефонували й сказали, що в тій же школі молоденька вчителька на своєму уроці за невиконане завдання поставила учня перед класом навколішки, з книжкою в руках...
