Рубрика «Соціологічна служба «Дня» є одним із безумовних активів газети. За часів радянщини ми всі, замордовані нудним офіціозом, похапцем передивлялися першу сторінку, а то й взагалі починали читати газети з останньої. Але матеріали соціологічних опитувань, «просто» цифри, які на першій сторінці друкує «День», часто-густо вартісніші найкращих слiв. А часом бувають такими виразними і дошкульними, що не знаєш — сміятися чи плакати, дивлячись у те соціологічне свічадо.
КОЖЕН ВИЖИВАЄ НАОДИНЦІ
Проблема становлення громадянського суспільства в Україні сьогодні одна з найбільш дискутованих. Обговорювалася вона і на «круглому столі» «Сучасний стан громадянського суспільства в Україні: проблеми і перспективи», який відбувся у Києві. На жаль, ця тема виявилася настільки неактуальною для ЗМІ, що їхні представники — за невеликим винятком — відвідати захід не вважали за потрібне (див. «День» за 19.10.02). Скидається на те, що шановні журналісти не дуже помилилися, вважаючи, що говорити поки нема про що. Якщо представник Федерації профспілок України, назвавши своє дітище реальним сектором громадянського суспільства, повідомив, що членами профспілок на сьогодні є 16 млн. чоловік (тобто майже 33% населення країни), то соціологічне опитування, проведене Інститутом соціології НАНУ спільно з фірмою «СОЦИС» засвідчило:
84% респондентів складають ті, хто не належить ні до однієї із громадських або політичних організацій. Що, зрештою, не дивно, оскільки переважна частка опитаних взагалі не має чіткого уявлення, що таке громадянське суспільство, на яких засадах воно будується і для чого потрібне. А звідкіля люди мають про це знати? Чого не бачили — того не бачили, звиняйте...
15% громадян України нічого не знають про права і свободи, записані за ними у Конституції; 48% — уявляють собі їх частково; чверть громадян сяк-так обізнані з цим предметом, і лише один із тридцяти трьох (!) гордо заявив, що всі свої права знає. Особисто до цих кмітливих і веселих зарахувати себе не можу; більше, ніж Конституція, переконують мене демографічні довідники, а вони кричать криком. Свій безсловесний голос подають і жебраки. У той день, коли писалася ця стаття, на маршруті «Березняки—Поштова площа — Оболонь — Куренівка —Хрещатик — Лівобережна — Березняки» нарахував їх 37. То були: бабусі і дідусі — 18, молоді жінки з дітьми — 9, «афганці» — 6, «бомжі» — 4. Почав рахувати і бездомних собак, але збився... Це за умови, що Київ посідає I місце в державі за показником «рівень людського розвитку», і саме у столиці лишається один з кожних трьох доларів (чи гривень), інвестованих в Україну. («День» за 17.10.02).
Взагалi бідними себе вважають 70% опитаних українців, хоча і наш Держкомстат, і Всесвітній Банк бачать цю цифру удвічі-утричі меншою. І кому видніше, сказати важко, якщо йдеться про самооцінку. У цьому сенсі бідність подібна до кохання: той і лише той є закоханим, хто себе закоханим вважає.
У цій ситуації дивує мене інше: суб’єктивно і об’єктивно бідних українців характеризує непоказна, але незламна вітальність і витривалість, уперта і послідовна (сказати б — воляча) «енергетика».. У дискусіях про готовність чи неготовність українців захищати свої конституційні права і свободи соціологи часто говорять про терпимість: третина людності не реагує на порушення своїх інтересів. Мені здається, що доречнішим є термін байдужість. І не до самих себе, а до ідеї спротиву і боротьби із соціальним злом, боротьби — на думку громадян — наперед приреченої на поразку, а відтак не вартої зусиль. Зелена галузка гнеться, але не ламається; суха — не гнеться, але з однієї стає дві... Підмурком «терпимості — байдужості» є, вочевидь, економічна, соціальна і психологічна автономізація громадян (якщо хочете — атомізація), яка спонукає шукати розв’язання своїх проблем за межами державних регламентацій, у мікросоціальних осередках (сім’я, приятелі, співробітники). Кримінал — свідчення переходу від асоціальності до антисоціальності, але й для тих, хто перебуває «по цей бік» кримiнального кодексу (а їх більшість), Закон і Конституція є міражами. Хворий дає (бо мусить), лікар — бере (також мусить, хоча з інших причин), а до чого тут Конституція? Про неї, бідненьку, багато говорять ті, що при владі, але більшість громадян України лишається поза її проміннячком, при своїх «пікових» інтересах.
СИЛА І СЛАБКІСТЬ
Психологія «атомізації» так чи інакше мусить «прориватися» з підсвідомості, а наслідки соціологічних опитувань — прекрасний матеріал для аналізу. Із публікацій «Дня» я вибрав кілька позицій, які ілюструють те, про що йдеться. Інститут соціології НАНУ разом з фірмою «СОЦИС» запитують: «Що об’єднує людей у нашому суспільстві?» Нічого не об’єднує, вважає один із кожних 25 респондентів. Круто, але якої думки тримається решта? Об’єднують нас труднощі чи прагнення їх спільно перемагати (35% +24%) і незадоволення, переживання та страх (28% + 29% +29%). Втім, є і «луч света в темном царстве»: 28% опитаних посилаються на сімейні або дружні почуття, а 35% об’єднавчим чинником вважають «віру в краще майбутнє». Вірити нас учили довго (ось-ось виповниться 95 років). Але я в цю віру не вірю, бо про що, власне, йдеться? «Краще майбутнє» — це що: комуна чи ферма? Краще майбутнє — це кому? Краще майбутнє — це на скільки гривень за місяць? Краще майбутнє — це коли? Відповіді на ці запитання навряд чи об’єднають багатьох, радше — роз’єднають ще більше.
Простіше говорити не про віру, а про довіру (наприклад, до політиків чи до влади) і не про абстрактне майбутнє, а про конкретні плани й перспективи (наприклад, членство в ЄС чи вступ до НАТО). Математична процедура, на сутності якої я не буду зупинятися, дозволяє за матеріалами кожного опитування вирахувати три показники: індекс невизначеності (для всіх респондентів, враховуючи тих, що не дали чіткої відповіді чи в інший спосіб ухилилися від неї), індекс розбіжностей (який спирається на протилежність позицій серед тих, що чітко відповіли на запитання), індекс дезінтегрованості (який узагальнює обидва попередні). Таблиця з цими показниками сумна. Говоримо про політичну реформу, а народ дуже непевно відноситься до багатопартійності. Просимося у Європу, не маючи певності, чи нам туди хочеться. Готуємося до президентських виборів, а лідери, які могли б ефективно керувати державою, у нас чи то є (1/3 респондентів), чи то нема (1/3), чи то біс їх знає (1/3). Та що там президенти, коли й щодо голів своїх облдержадміністрацій визначитися не можемо (а точніше — не хочемо, бо вони нам «фіолетові»).
Кинутий напризволяще, позаконституційний наш народ не відчуває різниці між державою і суспільством, «виламується» із системи, розуміє лише себе і — така діалектика — процес цей є потужний саме тому, що він пасивний. Не заважайте, панове політики, народ виживає...
