Усупереч всьому, «День» читаю щодня, хоч і не належу до гільдії високоосвічених «розсудливих» — простий трудівник-пенсіонер, який вніс чималий внесок за п’ятдесят чесних років праці, за що й отримав винагороду в 142 гривні.
Навіть нехай я з того ж «стада баранів», але часом стає образливо, що ані уроки історії, ані зовнішнє ставлення у своїй Батьківщині — Україні, нічому «писак» і політтехнологів так і не навчили.
Читаючи відгуки політичної професури щодо мітингу 16 вересня на території всієї України, не можна не помітити однобокості їхніх висловлювань. Дивуєшся — де та в якій країні вони навчилися маніпулювати думкою громадськості? Той же Погребинський, Бондаренко, Несенюк та їм подібні на сьогодні — це, грубо кажучи, політичні єзуїти. Невже їм зовсім не видно, у якому болоті ми знаходимося, а те, що така маса людей вийшла на вулицю, їм ні про що не говорить?
Так, я сам був на мітингу 16 вересня, я бачив, як пліч-о-пліч стояли комуністи, націоналісти і демократи, я зрозумів, що вони стають однодумцями, і мене як простого смертного це радує. Але чому ж про це мовчите ви, чому так ганьбите? Виходить так, що громадськість уже дозріла, а ви — ні.
Тоді дозвольте поставити вам «запитання «Дня»: «Чи потрібна нам така преса, яка танцює в одному ритмі зі збанкрутілою владою?»
Думаю, що йдемо ми справді запланованим шляхом. Рано чи пізно, але так буде, народна маса вже прокинулася, вийшла з того тунелю, з тієї темряви, в яку її насильно загнали. Через такі речі пройшла Східна Європа, пройдемо й ми, і чим раніше, тим краще. Вирішити спокійно все у Верховній Раді неможливо, ви самі чудово розумієте чому, тому допоможе вулиця. Так, допоможе це «стадо баранів» — що поробиш, такі ми є.
А тому 80% розсудливого населення України сьогодні сприймає як подвиг дії наших поводирів зі здійснення революційних перетворень. Народ втомився вже від свавілля, але все повинно відбуватися мирним шляхом, а не по-варварськи, коли серед ночі «розбирають» наметове містечко. А ще більше неприпустимо брехати, що на мітингу були присутні 27 тисяч — це взагалі блюзнірство, ми самі бачили, скільки було народу і скільки киян вітали це дійство. Головне, що на мітингу були присутні і фермери, і вчителі, і лікарі, і шахтарі, коротше, — все прогресивне суспільство, дуже багато було й пишучої братії, багато, дуже багато знімали. Але все вони викинули у смітник, крім, природно, зарубіжних кореспондентів, і завдяки НТВ народ України побачив усе те, що відбувалося на Європейській площі та й у всіх обласних центрах України — шила в мішку не сховаєш.
Головне, що народ наочно пересвідчився: все треба робити спільно, і якщо на прийнятому на мітингу рішенні поставили підписи чотири блоки, які перемогли на парламентських виборах у 2002 році, — це вже історична подія, і про неї напише історія. До такого рішення ми йшли 11 років, «і те, що вони порозумілись» — це вже спільна мета і спрямованість.
Тепер про парламентську більшість. Ну навіщо розбурхувати громадськість цією більшістю, навіщо ходити по замкненому колу і вибудовувати різні конфігурації цієї більшості, коли волею народу обрано цю більшість. Були переможці, були переможені, а вся та чехарда, яку влаштували у Верховній Раді, і дала про себе знати. Хіба не розуміють цього різноманітні так звані політологи? Знають і розуміють, але просто-на-просто їх не влаштовує така розстановка сил, тому і диктують суспільству те, що воно не сприймає.
Правда-матка — вона ріже око, звідси й таке протистояння. Хто її, цю правду, поважає, той завжди в пошані, і до того людське ставлення, хто бреше — все навпаки. Та й самі ви вже пересвідчилися, і ті ж «дев’ятка» та «п’ятірка» однаково дорівнюють нулю. Тому порадив би і шановному Тігіпку не витрачати марно сили. Ну, прив’яжете, наприклад, В. А. Ющенка, а що далі?
Україна у нас одна, у СРСР свого часу ми займали позицію провідної республіки, до чого нас привели — відомо, тому спокійно й упевнено треба вибиратися з цього болота. Той приріст, про який нас запевняють усі без винятку, населення не відчуває, тому прийшов час змінити не тільки владу, але й систему так, як це зробили наші сусіди-поляки. Так, вони також важко пройшли цей шлях, але вони в Європі, а ми — на її задвірках, і не треба дивуватися висловлюванням Гюнтера Ферхойгена, у даній ситуації він має слушність. Треба творити, а не знищувати, тоді зрозуміють нас і в Європі, а наше свавілля там бачать без окулярів.
Ось такі речі висловив вам чесно один зі «стада баранів». Знаю, що висловлене мною також пошелестить у кошик, але зате я висловився, вилив те, про що думаю.
З повагою до «Дня»,
