Через дорогу від нас — фактично вже на території базару — стояв будиночок Арона Бяліка. Він був на фронті, не мав лівої руки, але давав собі раду з круподернею. Рушієм цього пристрою була старенька гніда кобила з більмами на обох очах. День при дні, з ранку до вечора, ходила по колу, і я ніколи не бачив, щоб мала якийсь перепочинок. У тому безкінечному ходінні було щось трагічне, щось таке, що викликало почуття життєвої безвиході. Одного разу, вкотре помітивши мене біля круподерні, Бялік запитав:
— Ты в каком классе?
— Перешел в пятый.
— А учишься зер гут ?
— Учусь...
Він подумав і засміявся:
— У наших Пушкин на Макушкин, да?
Я не відразу збагнув, що йдеться про Лермонтова і про «у наших ушки на макушке».
Дружина Бяліка, розповідаючи моїй мамі про щось неприємне (а вона завжди говорила саме про таке), кожне речення розпочинала словами: «Не на вас сорок п’ять раз будь сказано». Мали сина; був трохи менший за мене, але до школи не ходив; мав таке специфічне обличчя, за яким лікарі розпізнають хворобу Дауна — довічне нещастя. Втім, був слухняний і привітний; часом приходив до мене, щось белькотав і сміявся.
Круподерня була розташована в тилах базару, а біля парадного, так би мовити, входу завжди сидів сліпий. Тримав на колінах велику книгу, текст якої, написаний шрифтом для незрячих, читав пальцями. То була дивовижна мова і дивовижна книга — нічого подібного до неї я на той час не відав. Багато пізніше зрозумів, що сліпий читав «Апокаліпсис», писаний церковнослов’янською мовою. Часом закривав книгу і монотонно співав щось молитовне.
Щоранку акуратна жіночка приводила його на місце роботи, а по обіді забирала разом з тим, що заробив за день: цибулина, редька, дві- три картоплини, яблука і дещиця дрібних грошей. Одного разу щось трапилося, і сліпий лишився на місці, коли базар уже роз’їхався. Вечоріло. Сповнений корпоративної солідарності з жебраками, я хотів відвести його, куди скаже, але пропозиція прийнята не була: сліпий напився. Гойдався взад-уперед і тихенько співав сороміцьке: «Наварила баба журу, взяла діда за пицюру...» Палив самокрутку і плював собі на босі ноги. Наступного дня знову читав свою книгу.
У липні до нас приїхали з Києва батьків брат Олексій з дружиною Одаркою і сином Анатолієм. Мій двоюрідний брат мав тоді 8 років і був гарненьким чорнявим хлопчиком, дуже схожим на свого батька. Нині він — один із провідних хірургів Києва. Не на вас сорок п’ять разів хай буде сказано, але — якщо комусь треба буде лікуватися у хірурга і потрапите до нього — знайте, що має голову, руки і совість. Свою лікарську і наукову спеціалізацію я обрав сам, і не маю підстав на неї скаржитися, але про Анатолія завжди згадую з гордістю і білою заздрістю. Отже — до нас приїхали гості. Поки дорослі розмовляли, ми ходили по базару, дивилися на козу з козенятами: щоб дістатися до материного молока, вони ставали на колінця; це було смішно і зворушливо. Зазирнули й на територію обозного заводу, де запаморочливо пахло щойно зрізаним дубом (після сушки з нього робили ободи і шпиці для коліс). Коли повернулися, нам дали гроші та пляшку і послали у крамницю за горілкою (по війні її продавали лише на розлив). Горілки не було. І ми, два дурники, пішли до колодязя, покрутили корбу, витягли відро і заповнили пляшку водою. Спочатку було смішно — і стало соромно, коли наші батьки з вологими очима проголосили: «За перемогу!» Нам навіть не дали по шиї. Брат Платон і брат Олексій (обидва після тривалого лікування у госпіталях, обидва з ковіньками) пошкутильгали шукати горілку. Знайшли.
Мотря Краснючка стала місцевою легендою, про неї в райцентрі знали всі, крім чужих. Якщо хтось шукав того, чого не було ні у крамницях, ні на базарі, йому радили запитати у Мотрі і розповідали, де її хата (у нас казали «де вона сидить»). Одного разу дід Мельник покликав мене через дорогу: «Покажи цьому товаришу Краснючку, йому треба карасін». І підморгнув, але товариш цього не помітив. Я привів його до Мотрі (вона якраз полола картоплю), показав і на всякий випадок відійшов убік. «Карасін? А скільки тобі? А почому заплатиш?» Коли сторгувалися, Мотря повернулася до нього, скажемо так, спиною — нагнулася і задерла спідницю: «Ось тобі карасін!» Дядько очманів, а я побіг додому. У такий спосіб Мотря «продавала» мануфактуру, самогон, голки для патефона, нитки, шкільні пера, ще багато чого, і тішилася цим ритуалом, як і ті, що посилали до неї покупців. Не схоже, що їй у голові бракувало клепки, бо мала хату, город, садок — а жила сама і з усім давала собі раду.
Маючи за плечима початкову школу, я знав про сонячні затемнення, але бачити цього дива не доводилося. І ось — газети і радіо сповістили, що затемнення відбудеться за кілька днів, і попередили, що не треба лякатися, бо це звичайне природне явище. Закопчене скло дозволило побачити, як на Сонці виникла щербина. Вона росла, і росла, і росла... Присмерк серед дня зробив будівлі і дерева якимись нереальними. Наша кицька заховалася під перевернутий кошіль, а кури, збентежено перемовляючись, посунули на сідало. Стало темно. Навколо чорного сонця утворився нерівної форми ореол, і на це можна було дивитися без скла. Через хвилину чи дві на Сонці виник вузенький яскравий серп. Почало світати, а коли добре розвиднілося, заголосила дружина Арона Бяліка. Я побіг до них. Господар сидів на східцях ґанку, плакав і рукавом витирав сльози; з відчинених дверей пахло застарілим гасовим чадом, як завжди пахне там, де готують їжу на примусі. Кобила лежала, відкинувши ноги, світила більмами, була якась маленька, несправжня. А за кілька годин двоє дядьків почали знімати з неї шкуру. Були веселі, бо за таку роботу ставлять могорич.
