Чи доводилося вам відчувати на собі пильний погляд зі сторони? Якщо він, до того ж, спопеляє навіть крізь сонцезахисні окуляри, то будьте певні — перед вами справжнісінький охоронець. Однак помилково вважати, що останній обов’язково повинен бути кремезним та м’язистим. У такій тонкій справі, як захист життя, потрібна не лише фізична сила, але й неабияка внутрішня воля. Адже ризик і ще раз ризик — постійний супутник тілоохоронця. До речі, кандидат у професійні охоронці проходить жорсткий відбір, який включає в себе, крім тесту на фізичну силу, як один із основних — тест на сумісність із клієнтом. Це не дивно, з огляду на те, що найчастіше так звані охоронці, зокрема, народних депутатів, виконують функції помічника, референта чи навіть водія. «День» вирішив привідкрити завісу над однією з, так би мовити, спеціалізацій тілоохоронників — охороною народних обранців. Навіщо vip-персоні приватна охорона? Чи має депутат право на носіння зброї? Депутатський охоронець — це іміджева акція, спроба ефективно інвестувати зайві гроші чи об’єктивна необхідність? Яка практика тілоохоронництва за кордоном? На ці та інші запитання відповідає міжнародний інструктор по тілоохоронництву, в минулому спеціальний представник міжнародних асоціацій з тілоохоронництва IBM та ICS в Україні, член оргкомітету по проведенню міжнародних турнірів та чемпіонатів з тілоохоронництва, член Координаційної Ради з питань розвитку українського козацтва при Президентові України, Верховний отаман міжнародної організації «Козацтво України» (до речі, в її лавах перебувають Леонід Кравчук та Степан Гавриш в ролі генерал-лейтенантів козацтва) Анатолій ПОПОВИЧ. Одразу попередимо: скільки коштує таке «задоволення», як особиста охорона, нам від Анатолія Васильовича дізнатися так і не вдалося — розголошувати комерційні таємниці він, як і інші його колеги, відмовляється. Зате про успіхи наших співвітчизників на цьому поприщі розповідав охоче.
— Маючи досвід проведення вишколів у Центрі підготовки тілоохоронців у Швейцарії та Лондоні, поділіться своєю думкою: що є визначальною рисою кваліфікованого охоронця? Чи справді найбільш професіональні з них готуюються в Ізраїлі?
— До переліку вмінь кваліфікованого охоронця входить і водіння, і стрільба, і вилучення та фіксування вибухівок, і парамедицина, і евакуація пораненого «віпа» (від VIP, що в перекладі з англійської означає «дуже поважна персона». — Ред. )... Тобто це весь комплекс заходів, який поширюється в тому числі й на охорону народних депутатів. Загалом же тілоохоронництво та антитероризм — не локальна справа окремої особистості чи держави, а міжнародний фактор, який не має обличчя. Тобто особливо поважна особа однаково не захищена від агресії у бідь-якій країні світу, в тому числі й в Україні.
Відповідаючи на другу частину запитання, я б однозначно не стверджував, що найпрофесійніші охоронці проходять ізраїльську тілоохоронну школу. Хоча, справедливості ради, слід визнати досить високий рівень підготовки фахівців у недержавній міжнародній структурі ICS (з штаб-квартирою в Тель-Авіві). Згадана школа, відома серйозним матеріальним забезпеченням, періодично проводить вишколи з тілоохоронництва. Однак непогану підготовку забезпечує і вишкільна система фахівця світового класу Джиммі Шорта в структурі IBM (штаб- квартира — в Лондоні). В Україні також є своя система тілоохоронництва.
— Як вона побудована? В чому полягає її основна відмінність від охоронних служб за кордоном?
— У цілому світі тілоохоронництво поділяється на дві основні категорії: недержавна та державна охорона. При цьому лінія поділу між ними не проходить так чітко, як в Україні. Наприклад, у Франції багато недержавних структур, маючи дозвіл на зброю, охороняють державні структури. Особливість же української практики в тому, що всі держструктури знаходяться під державною охороною, а недержавні — під недержавною. Однак такий поділ не визначає рівня професіоналізму жодної з таких служб. До речі, Федерація недержавних служб, яка має свої відділення по всій Україні, не програє державним службам. Сьогодні на чемпіонати світу запрошують представників обох служб охорони.
— Яким службам —державним чи недержавним — надають перевагу народні обранці?
— Кожен вирішує для себе це питання індивідуально. Скажімо, охороною керівництва Верховної Ради займається виключно Державна служба охорони. Однак, зрозуміло, її кадрового резерву не вистачає на усіх 450 народних обранців. Тому депутати звертаються до будь- якої недержавної структури. Наприклад, існує служба «Титан», яка займається приватною охороною. Окрім того, є цілий ряд комерційних структур, що надають відповідні послуги. Якщо раніше було кілька сотень охоронних фірм, а згодом — стало значно менше, то сьогодні їх викристалізувалося близько десятка. Тому депутат може за власні кошти найняти скільки завгодно охоронців.
— Які депутати особливо інтенсивно користуються послугами охоронців?
— Практика тілоохоронництва особливо популярна серед депутатів, які продовжують займатися бізнесом. Такі депутати-бізнесмени, як правило, приїздять під стіни ВР не самі, а в оточенні декількох охоронців (які дуже часто є їхніми помічниками). Однак при поїздках за кордон бізнесмени часто залишають своїх охоронців в Україні, тоді як міжнародні структури надають їм тимчасову охорону. Тобто це вже не стільки охорона фізичної особи, скільки охорона бізнес-інтересів. І це справедливе бажання людини, яка прагне захистити свою особу від посягань.
Скажімо, vip-особи користуються в основному послугами довірених осіб. Охоронці в такому разі — це дуже близькі люди, які виконуюють роль не лише фізичного захисника, але й помічника, референта і носія інформації. Адже тактика охоронних заходів — це ціла наука, що вимагає індивідуального підходу. Вона стосується охорони не лише фізичної особи, але й надзвичайно важливої інформації. Вважається, що чотири охоронці — це найсерйозніший варіант для «віпа». Однак, щоб не привертати до себе надмірної уваги, найоптимальніше користуватися послугами одного-двох. Попри це, абсолютно непробивну стіну навколо людини, яку потрібно захищати, вибудувати практично неможливо. Тобто охоронництво має свої межі.
— У такому випадку чи доцільно було б, на вашу думку, прийняти закон, яким держслужбовцям вищої категорії дозволялося б носити зброю?
— Такий закон уже не раз розглядався у ВР, однак його прийняття весь час відкладається. Але я думаю, що рано чи пізно цей актуальний закон все ж потрібно буде приймати, тобто йти цивілізованим шляхом. Україна в цьому плані на декілька років відстає від Росії, де вже давно прийнято закон про зброю.
— Ви вважаєте, що рівень парламентаризму в Україні достатній для прийняття такого закону?
— Сьогодні виживання у нашому суспільстві ускладнене незнанням громадянами елементарних засобів безпеки. Крім того, проблема охорони, зокрема депутатської, потребує і проведення профілактичних, так би мовити, заходів. Достатньо подивитися хоча б на вияви агресії у стінах парламенту. Інколи просто незручно спостерігати, як парламентарії з’ясовують стосунки за допомогою кулаків...
Взагалі, питання тілоохоронництва знаходиться у філософській, практичній, морально- етичній площині. Це певною мірою основа життєдіяльності в цьому суспільстві, я б навіть сказав — об’єктивна необхідність.
— Але ж ви не заперечуватимете, що дуже часто охоронець потрібен депутатові як «іміджевий аксесуар» і є швидше підтвердженням його впливовості, аніж об’єктивною необхідністю?
— По-різному буває. Коли є кошти, часом виникає і бажання похизуватися. Зрештою, можна поставити питання, чи потрібна взагалі депутату охорона? З одного боку, здавалось би, не потрібна. А з другого, — всім відомо, якими випадковостями (на дорозі, у під’їзді, у місцях скупчення людей) начинений наш світ. Тобто є сотні випадків, коли фізична особа, і в тому числі депутат, може потрапити в небезпеку. Тож народний обранець, безперечно, має право на певний ступінь захисту, як це відбувається у країнах, де справа тілоохоронництва на високому рівні.
— Яку країну, на вашу думку, можна назвати лідером у виробленні охоронної стратегії?
— Безперечно, дуже кваліфікованою і досвідченою є служба дипломатичної безпеки США. Вона дуже чітко структурована. Негаразди американців, пов’язані з охороною політичних діячів, стали стимулом до накопичення колосальних матеріалів з вироблення охоронної стратегії. Думаю, у цьому плані вони найбагатші.
Щодо людських ресурсів та досвіду охорони різноманітних заходів, Україна не на найнижчому щаблі. Але щодо технічного оснащення ми відстаємо. Попри це, ще ніде й ніколи не доводилося чути про недостатню кваліфікацію наших охоронців. Навіть навпаки: там, де західні тілоохоронці до певної міри розслабляються, відчуваючи значний ступінь свободи, українські охоронці (пройшовши відомий вишкіл ще тих часів), цього собі не дозволяють. До того ж, Україна — лідер у чемпіонатах з тілоохоронництва, кістяк вітчизняної команди складають представники управління Служби безпеки та Державної охорони (а це охоронці високого класу). Скажімо, перемогу здобуто в міжнародних турнірах та чемпіонатах в Італії та Англії.
ДО РЕЧІ
А що думає з цього приводу інша зацікавлена, так би мовити, сторона? Цим «День» вирішив поцікавитися у самих народних обранців.
Орест КЛИМПУШ :
— Я з подивом ставлюся до феномену депутатської охорони. Оскільки я був послом України в Угорщині та Словенії, можу судити про проблему з досвіду цих держав. Там такого немає. Не думаю, що криміногенна ситуація в Україні відрізняється від згаданих країн. Якщо народний обранець працює нормально і займається депутатськими справами, то йому нема чого боятися. Що стосується мене, то я на жодній посаді не відчуваю потреби ні в охороні, ні в зброї.
Борис АНДРЕСЮК:
— Я негативно ставлюся до охоронців як з етичних, так і з чисто професійних міркувань. Вважаю, що нас охороняти не потрібно. Якщо депутат наймає собі охорону, то показує, що «тут щось не те». Скажімо, я 11 років працював керівником центрального району Києва, однак ніколи не мав охоронця. Більше того, намагався ходити пішки, спілкуватися з людьми, бути відкритим та доступним. Переконаний, що треба працювати так, щоб не було проблем. Крім того, потрібно бути відповідальним за свої слова, а не відмовлятися від виконання обіцянок.
На мою думку, народні лепутати мають охоронців з кількох причин. По-перше, для охорони власного бізнесу (переважно депутати-бізнесмени). По-друге, важливу роль відіграє фактор іміджу. А найголовніше, думаю, — декому просто нема куди подіти зайві гроші...
Юрій ПАВЛЕНКО:
— Я особисто не маю охоронця. Однак, думаю, що в цьому є потреба. Тим більше, що дуже часто охоронець народного депутата є його реальним помічником, здатним швидко вирішити те чи інше технічне питання.
Що ж до мотивів, то я не знаю таких депутатів, які мають охоронців виключно заради іміджу. Люди, від яких залежить прийняття тих чи інших рішень, постійно є об’єктами зовнішніх впливів: як позитивних, так і, дуже часто, негативних. Тож захист їм просто необхідний.
Андрій ШКІЛЬ:
— У мене, звичайно ж, немає жодного охоронця. Лише інколи виникає потреба швидше в референті, який би нейтралізовував ті чи інші провокації при виїзді, скажімо, на округ.
Загалом же депутатський корпус можна розділити на «vip-персон» та звичайних народних депутатів. Практично всі з першої категорії мають охорону. Та думаю, що в дев’яноста випадках зі ста охорона — це захист від провокацій, а не від спробу вбити чи нейтралізувати. І тут хотілось би наголосити на одному: депутат зобов’язаний сам себе обороняти. Тобто він як держслужбовець вищої категорії мусить мати право на придбання і носіння короткоствольної вогнепальної зброї. Проте відповідного закону поки що, на жаль, немає.
КОМЕНТАР
Владислав КРАСАВІН, начальник відділу з керівництва спецпідрозділами міліції охорони «Титан» Головного управління Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ України:
— Народні обранці у Верховній Раді захищають інтереси громадськості. Проте не завжди все, що вони говорять з трибуни, підтримується широкими колами суспільства. Тому, думаю, наймаючи охорону, депутат виходить радше з міркувань особистої безпеки, аніж іміджування. Водночас важко сказати, наскільки доцільним було б носіння, зокрема депутатами, зброї. Для цього потрібно, перш за все, підготувати суспільство. До того ж вважаю недоцільним поєднання в одній особі депутата Верховної Ради та, так би мовити, «людини з рушницею». Кожен мусить займатися своєю справою.
Хотілось би додати, що попит на охоронців з кожним роком зростає. Сьогодні за такими послугами звертаються не тільки депутати (вони займають лише невелику нішу), але й підприємці та працівники дипкорпусу. І це пов’язано, вочевидь, як з економічними, так і з політичними процесами, що відбуваються в країні.
