Перед парламентськими виборами політики запевняли виборців у тому, що їхні партії є носіями певної ідеології. Але носіїв виявилося набагато більше, ніж ідеологій і для того, щоб виборець міг розрізняти партії-близнюки, їм почали привласнювати імена вождів. Буквально, звісно, ніхто не пише «КПУ імені Петра Симоненка», але всі знають, що рефлекс Павлова спрацьовує безвідмовно. По-маяковськи це звучить так: «Ми говоримо КПУ, — маємо на увазі П. Симоненка, ми говоримо П. Симоненко, — маємо на увазі КПУ». Але ще цікавіше виходить із назвами партій, які проголосили себе нашою Батьківщиною Україною. Своєрідно інтерпретуючи рефрен відомої пісні: «Раньше думай о Родине, а потом — о себе», амбіційні лідери спочатку привласнили своїм партіям ім’я Батьківщина, а потім і своє.
У світлі вищесказаного інакше постає й мета розрекламованої опозицією «революції». Це не тільки дострокові президентські вибори, але й боротьба за привласнення нашій Україні імені Віктора Ющенка або ще кого-небудь. Посудіть самі, якщо більшовики назвали здійснений ними державний переворот «великою жовтневою соціалістичною революцією», то після вимовлення: «Велика вереснева...» — відразу спотикаєшся: «Яка... яка революція?» Соціалістичною її може назвати хіба що О. Мороз та й то з великою натяжкою, оскільки за вивіскою СПУ можна виявити структуру, яка розкручує довгограючі плівки невловимого майора Мельниченка. («Есть у революции начало, нет у революции конца»). Полум’яний лозунг товариша П. Симоненка не вирізняється новизною: «Даєш комуністичну революцію!» («Земля — колгоспам!» «Фабрики — державі!» «Україну — до слов’янського союзу!»). Але ніхто не дасть товаришам комуністичну революцію. Тоді можна погрітися біля багаття чужої революції та пошуміти проти всіх, що в перекладі революційною мовою означає протест проти «антинародного режиму». При цьому протест проти чужої революції виходить якийсь млявий, неголосний і нерозбірливий. Але навіть без перекладача зрозуміло, що компартії і хочеться приєднатися, і колеться, і, вибачте, батько не велить. У таких випадках деякі опозиціонери поводяться як недорослі, які вирішили, що «гуртом батька легше бити». Саме за цим принципом опозиція періодично «об’єднується». А за яким же іще? Не можна ж здійснити комуно-буржуазно-соціалістичну і при цьому національно-демократичну революцію. Від такої утопії й у письменників-фантастів голова запаморочиться або, як кажуть, «крыша поедет».
До речі, про «крышу». Багатьом незрозуміло, чому в США під час слідства П. Лазаренко сидить у в’язниці (це зрозуміло), а в Україні за аналогічних обставин Ю. Тимошенко обирається до парламенту і готує революцію. Прихильникам БЮТ це дає причини говорити про «кристальну чесність» Юлії Володимирівни. Інакше, мовляв, її би вже давно «згноїли у в’язниці». З другого боку, логіку влади зрозуміти можна. Одного разу вже після взяття «газової принцеси» під варту країна отримала новоспечену «полонянку совісті», про страждання якої почув весь світ. Чого коштувала епопея з хворобою шлунка, скаргами на спробу отруєння й публікацією списку передач, що включає аж ніяк не дієтичні делікатеси. Напевно, найбільш просунуті режисери ламали голову над тим, як отримати у свою трупу таку комедіантку. Не дивно, що протестні депутати не поспішають законодавче оформити свій опозиційний статус. Навіщо потрібна впорядкована політична діяльність, коли можна перетворювати її на суцільний театр або цирк. Навіщо опозиції своя програма на телебаченні, якщо можна вийти на вулицю, закричати: «Геть Кучму!» і щоденне мигтіння на всіх телеканалах забезпечене. Ввімкнувши телевізор, люди побачать сюрреалістичний світ, не схожий на навколишній, в якому не випікається хліб і не виплавляється сталь, а йде суцільна революція. Ті, хто не живе цим світом, для революціонерів становлять відсталий і несвідомий елемент. Проте, і кіно не для них, а для Західного світу, який свято вірить у нашу «народну революцію». Можливо, повірить і в роздутий міф про переможців парламентських виборів. Міфи про Геракла, Прометея, Ікара просто тьмяніють. Хто-небудь чув про героя, які втратив свій... подвиг? Наші переможці втратили перемогу. Її у них нібито відібрали переможені. Мораль цієї байки така: депутати повинні йти в народ і підіймати його на звитяжну революцію. Згідно з трудовим законодавством депутати повинні йти у відпустку, в березні 2003 року (через 11 місяців після прийняття на роботу). Можливо, спеціально для себе вони написали якийсь «тіньовий» КЗПП, згідно з яким після незаконної літньої відпустки відразу приходять осінні революційні канікули. Єдина причина, через яку країні потрібна «революція», — відсутність прем’єрського крісла у В. Ющенка. Жоден інший стілець йому не підходить, а сказати ні з того, ні з сього: «Анатолію Кириловичу, пробачте, посуньтеся!» — було б непристойно до свинства. Інша річ — спробувати організувати народні заворушення, добре, що привід для обурення у кожного завжди з найдеться. Заявляючи: «Геть Кучму!», прихильники «прозорої» політики мають на увазі «Даєш крісло прем’єр-міністра!» А як красиво вони розповідали виборцям перед виборами про новий податковий кодекс. Становили собою приклад конструктивних політиків. Демонстрували свою спрямованість до творчої законотворчої роботи. І ніхто не чув жодних «Геть!» Більш того, політологи, які обслуговують нинішніх «революціонерів», радили їм виявляти лояльність до Президента України. А тепер задекларований деякими блоками широкий спектр партійних ідеологій перемісився з потоком революційних міфологій.
