Чи є перемога на виборах головною ознакою успішного політика? Чи може одне непопулярне рішення зіпсувати імідж державному діячеві? Як довго можна отримувати дивіденди з політичного капіталу, накопиченого в минулому? Чого ще слід очікувати від нинішніх ключових фігур вітчизняного політикуму? На ці та інші запитання прагнув відповісти відділ соціально-політичних процесів Інституту соціології НАНУ на чолі з доктором філософських наук, постійним автором, експертом і частим гостем «Дня» Євгеном Головахою, який щойно завершив роботу над науковою темою «Політичний успіх: суб’єкти, критерії, фактори». Дослідження політичного успіху — це, без перебільшення, український соціологічний ексклюзив. У проведеному соціологами у лютому—квітні 2002 року опитуванні взяли участь 40 експертів: 20 провідних спеціалістів у сфері політичних наук, співробітників академічних інститутів відповідного профілю і 20 політичних оглядачів найбільш популярних українських видань та телеканалів (у тому числі й журналісти «Дня»). Про підсумки дослідження, які незабаром увійдуть до присвяченої цій темі монографії, і йшлося в інтерв’ю Євгена ГОЛОВАХИ «Дню».
ЧИ Є УСПІХОМ ПЕРЕМОГА?
СУЧАСНІСТЬ І СВОЄЧАСНІСТЬ
СУСПІЛЬСТВО ТА ЙОГО «СОЦІАЛЬНИЙ ЧАС»
— Що таке політичний успіх і як його можна виміряти?
— Взагалі про політичний успіх ніхто з соціологів ще не писав. Писали про переможців та переможених на виборах, про політиків, які досягли результату і про тих, хто результату не досяг, — та загалом це поняття ще ніхто не досліджував. І не випадково, адже політичний успіх — категорія дуже суперечлива, і прикладів того, як конкретний політик неодноразово перемагає на виборах, призначається на найвищі посади, а потім входить у історію як граничний невдаха, насправді багато. Вони свідчать про те, що у самій політиці існує дуже багато критеріїв оцінки. Якщо ви поставите запитання, чи є успіхом того чи іншого політика перемога, то навряд чи хто це заперечуватиме, — та якщо ви цю проблему розглянете у загальному контексті усіх результатів його діяльності, то цілком може виявитися, що ця перемога займає дуже незначне місце, а головним критерієм стають відповідність його діяльності тим цілям, які він перед собою ставить, його здатність виконувати дані народу зобов’язання, спроможність поліпшувати ситуацію у країні та покращувати її імідж у світі.
Тому інтегральна, узагальнена оцінка політичного успіху спрацювала б і як оцінка з боку громадськості у найширшому сенсі. Та громадськість — це категорія також досить складна, і найбільш простий спосіб її осягнути — опитування громадської думки. Проте справа в тому, що громадська думка далеко не завжди може бути очищеною від емоційних оцінок. Якщо політик був дуже успішним упродовж багатьох років, а потім посприяв прийняттю непопулярного рішення, може трапитися, що громадська думка виставить йому зовсім незаслужену оцінку. І це при тому, що це рішення через кілька років може виявитися визначальним для зміни ситуації у країні на краще та для суспільного поступу. Тому, аби отримати очищену від емоцій оцінку, для дослідження необхідно обирати людей компетентних, і такими є ті, хто професійно аналізує політичні біографії, кар’єри, хто стежить за політичними подіями, взаємовідносинами суб’єктів політичного процесу. Я вважаю, що такими людьми є політичні журналісти та публіцисти, а також ті представники політичної науки, які професійно цим займаються. Вони і стали нашими експертами.
З їхньою допомогою ми вдалися до вимірювання актуального та потенційного політичного успіху. Ми пішли таким шляхом: спочатку відбирали із політичних біографій лідерів конкретні події, які більшістю експертів розглядалися як найважливіші і найбільш значущі. Їх, власне, і треба було оцінити як головні успіхи або провали. Ця шкала пропонувалася вже іншій групі експертів — оцінка політичного успіху давалася вже стосовно конкретних подій. І основним визначальним критерієм успіху фактично стало співвідношення конкретних досягнень та невдач у політичній біографії лідера. Якщо у ній переважала питома вага досягнень, політик визнавався цілком успішним. Якщо превалювали невдачі — перед нами політик-невдаха. Цей баланс у політиків виявився різним.
— Що ще показали результати, які були отримані?
— Хотів би відзначити низьку оцінку вищих посадових осіб держави, які, здавалось би, робили цілком успішну політичну кар’єру. Це означає, що експерти, обираючи критерії політичного успіху, виходять не так з перемог на виборах та призначень на посади, як із відповідності діяльності політичних лідерів тим високим вимогам, які ставляться до високих державних посадовців.
До речі, ми включили до списку політиків, які були дуже популярні у минулому, ще на початку розбудови незалежної держави. І результат їхнiх нульових оцінок — це підсумок їхнього випадіння з політичного життя, підтвердження того, що «прострочений» капітал для політика означатиме дуже мало, якщо його не нарощувати постійною активною діяльністю. Виявляється, якщо людина, знаходячись у активному ще віці, свідомо виводить себе за межі активного політичного життя, її колишні заслуги також знецінюються і втрачають вагу.
Що ж стосується успіху в майбутньому, то найбільш перспективними експерти вважають саме тих політиків, у яких зафіксовано найтісніший зв’язок між оцінками досягнутих результатів та можливостями — В.Медведчука, В.Ющенка, Ю.Тимошенко, А.Кінаха, С.Тiгiпка. Найменш перспективними виявилися «ветерани політичної сцени» — В.Гриньов, В.Яворівський, П.Лазаренко, О.Ткаченко, Г.Удовенко, Л.Лук’яненко. До останньої групи належать також Л.Кравчук та Л.Кучма.
Задля вимірювання реалізованості політиків ми пропонували оцінювати те, чого вони вже досягли, і те, чого ще могли досягти. Коли колишні досягнення стають домінантою діяльності політика, це означає, що у нього високий коефіцієнт політичної реалізованості. І навпаки, якщо від політика очікують глобальних зрушень у майбутньому, та досі він ще мало досяг, тоді начебто він має перспективу. Насправді погані обидва резони. Адже тільки збалансована оцінка, адекватна конкретному етапу входження у політику певної особистості, може мати значення. Я вважаю, головним критерієм тут виступає збалансованість. Перспектива для зрілого політика має складати приблизно 50:50
Буквально усі відомі політики України оцінені експертами як лідери, які здебільшого реалізували свій потенціал політичного успіху. Власне, це означає, що досягнення минулого оцінюється вище, аніж перспективи. Навіть у найбільш перспективних політичних лідерів показник політичної реалізованості перевищує 50%. Такий результат засвідчує, що від сучасних політичних лідерів експерти не очікують «бурхливих злетів». Вочевидь, пошук нових перспективних лідерів залишається вельми актуальним завданням для України. Разом з тим політична реалізованість В.Ющенка, В.Медведчука, В. Литвина, Ю.Тимошенко, С.Тiгiпка не виходить за межі 60%. Найнеодноріднішою виявилася думка експертів стосовно політичної реалізованості П.Лазаренка. Напевне, якась частина експертів і досі вважає, що в нього є політичне майбуття.
— Чи не суперечать деколи у просторово-часовій перспективі сучасність політика та його своєчасність як уособлення нагальності громадських потреб у лідері? Яким чином ця суперечність відбивається на оцінці політичного успіху політика?
— Феномен своєчасності появи конкретного політичного лідера на політичній сцені є цікавим, і для експертів це також склало проблему. Якщо своєчасність політика визначається, передусім, рівнем втілення певних очікувань, то чим нагальнішими вони є, тим більше обтяжують репутацію лідера: сконцентрувавши у собі ці очікування та діставши перемогу, він стає «могилою очікувань, які не збулися». І шлях від центру сподівань та від виразника інтересів людей до цієї «гробниці приречених надій» може бути дуже коротким. Це треба враховувати.
Наприклад, Володимир Щербицький отримав одну з найвищих оцінок загального кар’єрно-біографічного успіху. Хоча провалів експерти нарахували вдосталь — Чорнобильска катастрофа, переслідування інакомислячих, неспроможність відстояти політичні інтереси України перед союзним керівництвом тощо. До речі, якщо у наших експертів і був політичний «ухил», то, радше за все, у «правий» бік. Чому ж тоді вони кінець кінцем дали позитивну інтегровану оцінку його діяльності? На мою думку, це пов’язано зі стабільністю ситуації в Україні за часів його правління, коли зберігалася певна усталеність становища основних соціальних верств, — і ці нереалізовані потреби людей у стабільності сьогодні неначебто персоніфікувалися почасти і у цій особистості. Нині подібне відбувається і у Росії з оцінкою Брежнєва, якого ще нещодавно розглядали виключно як комічну фігуру, зовсім не адекватну ні часові, ані ситуації у країні, а згодом стали визнавати навіть гарантом стабільності. І експерти також не є вільними від таких уявлень.
Зрештою, політичний успіх оцінюється з точки зору того, чи зумів політик створити у країні таку ситуацію, що її позитивно сприйняла більшість населення. Якраз тому, я вважаю, Щербицький на цих теренах із уособлення «мертвої епохи» перетворився на втілення «стабільної».
Леонід Кучма, навпроти, за часів своєї першої перемоги зумів втілити очікування значної частини населення, яке розраховувало, що нагромаджені у суспільстві проблеми (корупція, гіперінфляція, страх перед етнічними конфліктами та переслідуваннями, пов’язаними з рідною мовою тощо) вирішить саме він. На Кучму розраховували як на стабілізуючу силу. Та цим сподіванням не судилося справдитися. Тоді чим пояснити його другу перемогу на виборах? І чому його перемоги не «перековуються» на образ успішного політика?
На мою думку, це пов’язано із ситуацією, яка склалася навколо останніх президентських виборів. Була залишкова надія на те, що накопичений за чотири роки досвід допоможе главі держави уникнути прикрих помилок, яких він припускався раніше: мовляв, треба дати можливість Кучмі себе проявити, адже він президентом вже був, може, чого не встиг, та йому загалом видніше... До того ж люди не бачили на політичних обріях іншого політика, «обтяженого» подібним досвідом...
Є і ще один момент — комуністична загроза, загроза «реставрації», яка вже дуже багатьох влаштовувати не може, бо ж у них з’явився приватний інтерес, який суперечить комуністичній ідеї. (Та й приватизацію у країні вже було сяк-так проведено, і усі ці модернові заходи сприяли світоглядному розвою активних людей, а їхня роль у розповсюдженні та тиражуванні політичних очікувань та інтересів є дуже великою ). Тому за Леоніда Кучму і голосували — аби уникнути «більшого зла»...
Однак «касетний скандал» завдав, без сумнiву, великої шкоди... Якби його не було, сумарна інтегральна оцінка політичної діяльності Леоніда Кучми, я припускаю, була б інакшою...
І ще цікавий закид стосовно емоційного сприйняття масовою свідомістю особи політика. Існує певна кореляція між майбутнім, перспективністю політика та його актуальною оцінкою. Дуже цікаво це відбивається у свідомості експертів. Оцінюючи актуальність політика, люди мимоволі розглядають його під таким ракурсом: а чи можна від нього ще чогось чекати? І це очікування накладається на загальну інтегральну актуальну оцінку. Тому нинішній Президент вже і свідомо і позасвідомо розглядається як «неперспективний» політик. Тобто якщо Леоніда Кучму розглядати винятково як історичну фігуру, можливо, оцінка його була б вищою, та проте він є діючим політиком і ефективність його правління не така вже й висока, — і саме це рикошетом влучає по загальній оцінці його політичного успіху. Від Щербицького, скажімо, вже нічого не чекають... Якби ж він сьогодні був на місці Президента, його оцінки не були б надто високими, оскільки його знову ж таки розглядали б як політика безперспективного. Такі ж і оцінки В’ячеслава Чорновола — доволі високі. Хоча ще два- три роки тому, коли почав розколюватися Рух, оцінки його колишнього лідера виглядали б, я вважаю, інакше. На мою думку, і до Леоніда Кучми ставлення з часом змінюватиметься, — коли тягар безперспективності «зніметься» з його політичної біографії, його загальний політичний успіх, цілком можливо, визначатиметься вищими показниками.
Отже, інколи своєчасність приходу політика до влади виявляється для нього ж самого гіршим випадком, аніж несвоєчасність та несподіваність. Адже, втіливши певні очікування людей, надалі політик часто лише розчаровує їх, перетворюючись із уособлення надії на уособлення розчарування.
— Якою є роль харизми у досягненні політичного успіху?
— Журналісти часом нарікають, що наше населення у виборі політичних лідерів дійшло світоглядного парадоксу: з одного боку, йому потрібен такий собі «середнячок», «тихий трієчник», з особою якого не пов’язано ні великих надій, ані, відповідно, прикрих розчарувань; з другого — «харизматик» на кшталт месії, єдина патернальна фігура, яка має врятувати увесь світ і кожного у ньому. Насправді ця категорія харизматиків є взагалі недостатньо вивченою. А найпростіше феномен харизми описується так: завдяки яким особистісним якостям людина може подобатися, вести за собою великі маси людей, справляти враження, примушувати їх робити навіть те, що деколи суперечить їхнім власним інтересам. Та насправді досвід пострадянських держав свідчить про те, що популярності у масах набувають люди, спроможні протиставити себе діючій владі, тобто висловити накопичене незадоволення широких мас. І це незадоволення начебто стає його, лідера, масовою персоніфікацією. За певних часів, у 90-х роках, владу не критикував хіба що лінивий, що в Україні, що в решті пострадянських держав, — то де тут віднаходити прояви харизми? Одні протистоять суспільному ладу розважливо, помірковано, а інші, ті самі харизматики — безоглядно, тобто вони здатні представляти масове незадоволення у формі самозречення, ніби для цього політика поборення сучасного йому режиму є найважливішим у світі. Він ладен піти на будь- які жертви, аби довести, що є не рядовим держслужбовцем, а живим уособленням народного гніву. Такі люди за таких часів і стають політичними кумирами.
— Хіба може виступати запорукою своєчасності та довготривалості політичної діяльності сам факт належності лідера до опозиції?
— Щодо опозиції та її шансів на політичний успіх. Чим гіршою є ситуація у суспільстві, тим більше у опозиції шансів отримати позитивну оцінку. І це засвідчують наші опитування, проведені до виборів. Цілком зрозуміло, що лідери опозиції, які піддають нищівній критиці владу, мають більше шансів отримати вищу оцінку, аніж лідери діючої влади. Та варто враховувати і те, що у діючої влади також є свої важелі впливу на інтегральну оцінку політичного успіху. Цікаво, що оцінка політичного успіху Анатолія Кінаха як прем’єр-міністра була зміщена у позитивний бік і навіть не надто відрізнялася від оцінок найуспішніших лідерів опозиції. І саме через те, що опозиційні лідери не переконали суспільство у своїй здатності до конструктивних дій. А на оцінці Кінаха відбилася певна економічна стабілізація та особиста врівноваженість. Тому не можна стверджувати, ніби влада завжди перебуває у явно програшному становищі відносно опозиції. Адже громадська думка та її найбільш компетентні виразники не послуговуються ніякими абсолютними критеріями, такими собі критеріями втілення абсолютного добра і зла. Для них взагалі такі критерії не існують. І у цьому сенсі влада та опозиція, мені здається, знаходяться у стані сполучених судин. Якщо у якийсь момент оцінка опозиції підвищується, це напевне пов’язано із зниженням оцінок влади. І, мабуть, в ідеалі мало б відбуватися якесь певне вирівнювання цих оцінок. Тобто, якщо оцінка політичного успіху влади є занадто високою, вона може просто перестати рахуватися і з громадською думкою, і з опозицією як зі способом виразу громадської думки. Тому невипадково найвища політична оцінка влади характерна для тоталітарних суспільств, де повсякчас звеличуються успіхи вождя. Та й ситуація, коли стрімко зростає уявлення про успіх опозиції, також не є для суспільства сприятливою. І саме рівновага, баланс в оцінках політичного успіху влади та опозиції стають імовірним критерієм нормальної, стабільної, усталеної політичної ситуації у суспільстві.
— Чи відрізняються критерії політичного успіху, які застосовуються політиками та громадськістю?
— Те, що у політиків та у громадськості взагалі різні уявлення про політичний успіх та його критерії — правда. Політикам відома дійсна вартість кожної перемоги. І у цьому сенсі вони значно більш ситуативні, аналітичні відносно своїх політичних кроків, аніж електорат, — адже для них кожна посада та кожне політичне рішення має вияв у конкретних сумах, які просто поліпшують їхнє майнове становище. Через це, звісно, у населення та його політичної верхівки критерії оцінки політичного успіху різні, тільки переважна більшість людей про це не здогадується. Тому саме політичні аналітики, люди, найбільш поінформовані щодо вартості усіх цих «перемог» та «поразок», і дають політикам достовірну інтегральну оцінку. Отже, політики оцінюють свій успіх за власними, «відомчими», критеріями, маси — за іншими, а є ще, як Лермонтов казав, «Божий суд»... Звичайно, Божий суд — це питання доволі темне. Тому на землі ближче все ж таки до суду громадського. Тому я вважаю, що третейським судом тут виступить та сама когорта політичних аналітиків, які можуть найбільш безсторонньо інтегрувати оцінки, — а у перспективі до них долучаться ще й історики.
— Чи зможемо ми взагалі побачити у перспективі успішне покоління політиків?
— За формулою політичної реалізованості, на жаль, усі наші політики, і владні, і опозиційні, і старі, і нові, — різною мірою, та все ж — радше є реалізованими, аніж перспективними. Це свідчить про очікування приходу нового покоління політиків. Проте це зовсім не означає, що це покоління одразу ж отримає усі аванси та безстроковий кредит довіри. Та й надії, пов’язані з реальною владою, ще досі не вичерпані. Однак це тривожний сигнал для існуючої політичної еліти, — влада мало уваги приділяє власній перспективі та перспективі країни. Для цього й потрібні оцінки політичного успіху, на підставі яких видно, наприклад, що опозиція стрімко набирає ваги та обертів, — а це вже критерій того, що у країні зростає політична нестабільність, є загроза політичної конфронтації, «вакууму влади». Ще добре, коли це становище складається до виборів, — тоді популярна опозиція може перехопити владу. А якщо «вакуум влади» створюється в країні одразу ж після виборів? Тоді можна очікувати потрясінь.
На щастя, в Україні цього розриву між оцінками влади та опозиції немає, тобто спостерігається певний баланс.
— Які найвагоміші фактори політичного успіху ви визначили?
— Доктор соціологічних наук Н.В.Паніна досліджувала загальну структуру факторів політичного успіху. Вона визначає політичний успіх як ріст популярності та впливовості політика внаслідок реальних досягнень у його роботі, що забезпечують передусім зростання рівня та якості життя людей — «мешканців його політичного ареалу». Перемога на виборах — це лише сходинка до наступних досягнень на шляху до реального політичного успіху. Однак зараз суспільство знаходиться на такому етапі політичного розвитку, що цей крок виступає головним, а часто і єдиним політичним досягненням. Досліджуючи цю проблему, ми ознайомилися з різноманітними точками зору на проблему політичного успіху у виборчій кампанії, які сформувалися у представників різних учасників електорального процесу: політиків, державних діячів, журналістів, аналітиків. Нас цікавила їхня точка зору щодо факторів політичного успіху в цілому, і зокрема про роль соціології у виборчій кампанії (як правило, на практиці вона зводиться до виявлення та оприлюднення політичних рейтингів).
До числа наших експертів потрапили лідери (або їхні найближчі помічники) усіх політичних фракцій парламенту, державні службовці (не нижче рівня керівників відділів міністерств), провідні політичні оглядачі, вчені (соціологи та політологи). Масові уявлення про фактори політичного успіху досліджувалися за результатами загальноукраїнських опитувань у межах соціологічного моніторингу суспільних змін, який здійснювався Інститутом соціології НАНУ (2000—2001 рр). Порівняльний аналіз факторів політичного успіху в електоральнiй ситуації виявив, що як у населення, так і у експертів сформувалося досить однозначне уявлення про основні фактори, які визначають перемогу кандидата на виборах:
— великі адміністративні можливості;
— великі фінансові можливості;
— широкий доступ до засобів масової інформації;
— наявність кваліфікованого штабу та команди.
У реальній політичній практиці в Україні (яка знаходиться в суперечності із законодавством країни) два конкуруючi фактори (адміністративний та фінансовий) зливаються у єдину рушійну силу політичного просування за вертикаллю влади. Єдність цих факторів у свідомості людей дозволяє зробити висновок про те, що корумпованість нині становить норму політичного життя. А тому нас не повинні дивувати низькі оцінки, що їх виносить нам світове співтовариство.
— Чи може запропонована методика збагатити світову соціологію?
— Я вважаю, що вимірювання актуального та потенціального політичного успіху — це новий напрямок соціологічних досліджень. А також методика, яка дозволяє реалізувати певний концептуальний підхід. Перспективи такого «українського ексклюзиву» я вбачаю у тому, аби за його допомогою отримувати цікаві результати, робити вимірювання. Ще належить розглянути, яким чином відіб’ються електоральні перемоги та поразки на загальних оцінках політичного успіху. Але до того, аби цим напрямом озброїти світову соціологію, ще далеко. Україна ще не вийшла на ринок світової наукової інформації. У галузі суспільних наук ринок технологій вже давно є захопленим та поділеним. Від нас сподіваються хіба що на те, що ми користуватимемося уже розробленими у світі технологіями та швиденько їх у себе запроваджуватимемо. Просто наша країна і на ринку наукових технологій не спромоглася набути певної репутації, своєї «марки»... Та й власне, не тільки західна соціологія може бути не готова сприймати те, що йде зі сходу, — таким же чином і власне суспільство цілком може згаяти свій «соціальний час» і не оволодіти надбаннями сучасної вітчизняної науки...
