До 1986 вивчати Далекий Схід мали право лише університети Москви, Петербурга та Владивостока. Київ «вивчав» його на рівні Других міських курсів іноземних мов. Україна тоді була безнадійно віддалена від цього краю — і у прямому, і у переносному значенні цього слова, хоча та велика країна, частиною якої вона була, мала кордони з деякими з цих країн, а з деякими мала досить теплі стосунки. Сьогоднішня ситуація — цілком протилежна. Схід можна вивчати, не покидаючи меж рідного міста. Китайські ресторани, магазини з в’єтнамським ширвжитком, корейські салати на базарах, чайні, оздоровчі техніки, палички для їжі, курси вивчення Вед. Далекий Схід такий далекий географічно вже став звично близьким, навіть — відчутним. Але при цьому його магнетизм не зникає. Фонд «Далекий Схід», заснований у 1994 році Андрієм Попиком разом з чотирма друзями-сходознавцями — чи не єдина громадська структура, яка поставила собі на меті знайомити українців з традиційною східною культурою — і послідовно дотримується її. Для тих, хто відвідував його заходи — а це концерти, виставки, кінофестивалі, наукові семінари — Схід знайшов більш реальні обриси. За ці роки пан Андрій відмічає зростання цікавості до сходознавства — а з ним і збільшення кількості бажаючих займатися цим напрямком фахово. Проте, каже він, в Україні є проблема щодо сходознавства: 90% спеціалістів, які витратили п’ять років на вивчення мови, культури, сьогодні працюють не за спеціальністю.
«НА СХОДІ МИ ШУКАЄМО ГАРМОНІЇ»
— А де сьогодні ці спеціалісти могли б застосовувати свої знання?
— Де завгодно. Могли б у МЗС та інших державних та комерційних структурах, які хочуть співпрацювати з цим регіоном. Але у цьому питанні повинна бути ще й зацікавленість на державному рівні у працевлаштуванні таких фахівців. А тим часом наші бізнесмени поки що обходяться англійською мовою, не розуміючи, що крім мови людина повинна розуміти менталітет співбесідника. Наприклад, що саме він має на увазі, коли говорить «так». Справа у тому, що у країнах конфуціанського регіону вам ніколи не скажуть «ні». Вам будуть завжди казати «так». І це може означати і «так», а може і — «мені незручно вам відмовити, я не хочу вас поставити у незручне становище, тому я вам кажу «так», але, вибачте, у нас з вами нічого не вийде». Слово «так» на Сході полісемантичне, і тому тут треба знати специфіку поведінки східної людини. Звичайно, бізнесмени домовляються між собою, і все це закінчується успішними угодами, але все ж таки однієї англійської недостатньо, щоб вести ділові, культурницькі, освітні справи зі Сходом.
Звичайно, якщо говорити з позиції прагматизму, все ж таки треба на рівні уряду створювати умови для комплексного вирішення цих питань. Можливо, якщо економіка України розвиватиметься, ринок збільшуватиметься, то спеціалісти-сходознавці можуть повернутися з випадкових структур, де вони зараз влаштувалися — і тоді ми справді зможемо говорити про порозуміння українців зі східним регіоном.
— Що, на вашу думку, західна людина шукає на Сході?
— Існує певний стереотип Сходу — і його протягом століть створював сам Захід. При цьому ніхто не зважав на східний прагматизм. Адже ті ж японці для розбудови власної економіки притримувалися протекціоністської політики, суворо розподіляючи кредити на закупівлю імпортної продукції та проводячи так звану «агресивну експортну політику». Таким чином вони створили умови для того, щоби виріс власний виробник, і в той же час активно просували свою продукцію по всьому світу.
Тому намагаючись зрозуміти, чого саме нам не вистачає і що ми шукаємо, то мені здається, що нам не вистачає тої гармонії — особливо тої соціальної гармонії, яку створив Схід. Подивіться: середній вік японців — 80, українців — 67 років. В Японії зараз велика проблема — старіння населення. Їм доводиться вирішувати, як збалансувати економіку, щоби гідно забезпечити пенсіонерів — і саме це є результатом нормальної соціальної політики держави. Там діє принцип пожиттєвого найму. До того ж в Японії завжди був найменший відсоток безробіття — не більше 1%. У пікових ситуаціях, наприклад, під час нафтової кризи 1973—79 років цей показник трошки зростав, але вони його швидко гасили. І, що саме цікаве, не за рахунок безробіття.
Окрім того Схід нас, безумовно, приваблює своєю споглядацькою культурою. Наша ж культура скоріше споживацька. Є певна часточка істини у розробках тих українських науковців, які висувають порівняльну концепцію арістотелiвської та конфуціанської парадигм розвитку суспільства. Вони, зокрема, стверджують, що всіма своїми сучасними проблемами, у тому числі — екологічними — західна цивілізація завдячує філософії Арістотеля, тобто свідомому відокремленню природи від суспільства. Зверніть увагу, як зображують людину у східному живописі. Там вона — лише невеличка фігурка на тлі величної природи. Або інший приклад: китайський ієрогліф «ван» — «князь». Він складається з трьох паралельних горизонтальних рисок та однієї вертикальної, що їх перетинає посередині. Горизонтальні — це небо, людина, земля, а вертикаль з’єднує усі ці елементи всесвіту. Цей ієрогліф можна споглядати, як картину. Усе це — відмінний від нашого підхід, і тому, безперечно, привабливий.
Для мого покоління відкриття світу Сходу розпочалося з бойових мистецтв. Потім було зацікавлення буддизмом, Ведами, упанішадами. Ми намагалися осягнути даосизм, читали «Лао Цзи», але читали більше як поезію. Конфуція читати було легше — він був цікавий саме як книга мудрості. Нам тоді забороняли читати Біблію, але дозволяли читати Конфуція — саме як книгу стародавнього письменника.
«ДЕМОКРАТІЯ ІСНУЄ ЯК НА СХОДІ ТАК І НА ЗАХОДІ, АЛЕ ЇЇ РОЗУМІННЯ У КОЖНОГО СВОЄ»
— Як поєднується тоталітарне ставлення до соціуму з таким різким економічним стрибком після війни? На чому побудований сьогоднішній успіх «молодих драконів»?
— Японія, Південна Корея, Тайвань, Гонконг (тоді ще — колонія Англії) і Сінгапур — це країни так званої першої хвилі. Відразу ж після війни усі ці країни розвивалися за парадигмою гуманістичної диктатури. Тобто це була влада однієї партії. Усюди, окрім Японії, на чолі були генерали. За рахунок поєднання дисципліни, жорсткої однопартійної системи (ніякої демократії там не було) з конфуціанською парадигмою суспільство розвивалося природно та гармонійно. Держава створила такі умови, щоб всередині неї з’явилось багато конкуруючих фірм. Для того щоб вижити, вони змушені були створювати високоякісну конкурентоспроможну продукцію та виходити на зовнішній ринок. Спочатку усі ці країни були імпортозаміщуючими, але дуже швидко (наприклад, Японія вже у 1964р., через 13 років після початку економічних реформ) були визнані розвиненими капіталістичними країнами. Спрацював тут і ще один дуже важливий фактор — східний менеджмент. Він базується на конфуціанській парадигмі «батько-син» (де фірма — батько, а робітник — син). Згідно неї, коли людина приходить на фірму, вона наче потрапляє у сім’ю. Фірма гарантує їй пожиттєву стабільну працю, вона впевнена, що ніколи не залишиться без грошей, без роботи — і тому віддячує «батькові». А це означає, що менеджер може «примусити» тебе працювати не вісім годин, а десять і більше не наказом, а саме цим сімейним мораліті. Наступна особливість східного менеджменту — це так звані гуртки якості. Іх створювали самі робітники — і не тому, що їх примушували, а тому, що вони розуміли, що в своїй сім’ї вони не можуть щось робити не так, як їм велить батько. А поняття «батько», «старший» святі для усього конфуціанського регіону. Усі ці три моменти: ставлення до фірми, пожиттєвий найм, якість — спрацьовують і сьогодні.
«МИ НЕ ЗМОЖЕМО ВИКОРИСТАТИ ПОТЕНЦІАЛ НЕОСВІЧЕНИХ НЕЛЕГАЛІВ»
— На наших очах — особливо це стосується великих міст — формуються східні земляцтва. Чи не вiдбувається так, що в Україні недооцінюють їхній потенціал?
— Якщо казати про легальну діаспору, то у нас її складають бізнесмени і студенти. Є і нелегальна — півмільйона людей, які потрапили сюди здебільшого з Китаю, В’єтнаму, Індії, Шрі Ланки, Афганістану. Вони переходять кордони не для того, щоб у нас жити, а для того, щоб потрапити на Захід.
Щодо легальної діаспори, яка створює тут імідж східної людини, вона вже зараз непогано себе показала. І на майбутнє, думаю, буде розвиватися і створювати свій неповторний культурний зріз. З часом, можливо, з’являться ті ж «чайна-таун», як на Заході. Зараз це вже потужна система магазинів, ресторанів — китайських, в’єтнамських, корейських, індійських тощо. Цікаво, що китайські ресторани створюють самі китайці, а японці сюди не їдуть. Японські суші-бари відкривають українці і запрошують туди японських кухарів. Японці вважають, що ресторани — це для них дрібний бізнес.
До речі, що стосується Китаю, то він зараз не робить великих інвестицій в інші країни. Але з 1979 року — від початку реформ Ден Сяопіна — він отримав понад 250 млрд. прямих іноземних інвестицій. Україна ж за десять років незалежності отримала чотири мiльярди. Якщо порахувати, скільки припадає на рік і порівняти, то можна зрозуміти, чому ми так «швидко» розвиваємося — і які можливості у Китаю.
— Все ж таки повернемося до питання про нелегалів. Україна після введення шенгенських віз Польщею та Угорщиною може перетворитися на великий відстійник. У чому ви бачите вихід з цієї ситуації?
— Це дуже специфічне питання. Воно стосується усіх прикордонних служб. Ми знаємо, що таке прикордонна смуга з Росією, а саме з Росії потрапляють до нас нелегали. Залізну завісу з Росією і Білоруссю ми, звичайно, не будемо будувати — нам невигідно вкладати в це кошти, а як побудувати нормально відносини з цими країнами, щоб вони брали на себе вирішення цього питання, — це питання скоріше до спеціалістів. Я можу сказати лише одне: використати потенціал неосвічених людей ми ніяк не зможемо. Більшість нелегалів — малоосвічені. Вони шукають щастя на Заході. Людина, яка змогла отримати освіту, як правило, отримує роботу у тій же Індії, може піти там працювати в якусь західну фірму — і опинитися на тому ж Заході.
«ДЛЯ РОЗВИНЕНИХ КРАЇН СХОДУ УКРАЇНА — ВИГІДНИЙ ПЛАЦДАРМ»
— Як може допомогти Схід нашому рухові на Захід?
— Інакше кажучи, чим ми можемо скористатися з того, що досягли розвинені східні країни? У першу чергу — диверсифікувати паливно- енергетичну сферу. З 1998 року, відтоді, як повернувся з Тайваню, тільки і чую про необхідність цього. Для цього потрібно укласти угоди з тим же Іраном, Іраком, побудувати трубопроводи і поставляти газ в Європу через свою територію. Можна його просто купляти, як це робить Японія, яка 70% палива, нафти отримує з Середнього та Близького Сходу. І на подібний крок ми повинні зважитися без усяких політичних побоювань. З нами ж ніхто не церемониться — ні Захід, ні Росія. Країни, для яких, насамперед, є економічні інтереси власної країни. Нам необхідно купляти дешеву нафту у декількох регіонах. Це перше, що слід зробити, щоб дійсно інтегруватися в ту ж Європу, яка також бере нафту не тільки в Росії. Адже, залежачи від російської нафти, ми сильно себе прив’язуємо — політично і економічно до одного регіону — і це ненормально. Це питання національної безпеки.
Чим ми можемо скористатися ще? Мені здається, що ми повинні максимально зосередитися на тому, щоб почати отримувати трансфер технологій зі Сходу з таких країн, як Сінгапур, Японія, Тайвань, Гонконг. Це ті країни, які мають певний потенціал і для них Україна — вигідний плацдарм, де вони можуть використовувати дешеві природні ресурси, дешеву, але кваліфіковану робочу силу для створення конкурентоспроможного продукту. Адже не слід забувати, що наші понад 500 університетів готують серйозних спеціалістів, які можуть на рівних говорити з будь-якими спеціалістами США, Європи. Багато наших викладачів, з якими я знайомий, викладають у тому ж Тайвані, Гонконзі та Японії. Розвинені країни Сходу, маючи розвинену торговельну інфраструктуру на Заході та Америці, можуть використати Україну, як зручний плацдарм для створення якісної продукції та експорту до цих країн.
Такі ж країни, як Китай і Туреччина — є одними з головних торговельних партнерів для України. Протягом десяти років ми мали з державами азійського регіону більше нiж 2 млрд. доларів позитивного сальдо, а це — поповнення валютного запасу і стабільність для нашої країни. Азія для нас є фактором стабільності. Для порівняння: із західними країнами до 1999 року ми мали від’ємне сальдо, тобто продавали туди менше, ніж купляли у них. Зараз (дані за 2001р.) у нас з Європою — 739 млн. позитивного сальдо, а з Америкою — всього 271 млн.
Тобто у тих країн Сходу, які вважаються розвинутими індустріальними країнами, ми можемо вчитися менеджменту, заохочувати їх до трансферу технологій в Україну, створювати разом з ними конкурентоспроможну продукцію. Схід пропонує нам різні підходи і можливості для розвитку та вдосконалення своєї Батьківщини. Тільки це слід використовувати виважено з урахуванням специфіки нашого культурного регіону. Як зазвичай це роблять на Сході.
ДОВІДКА «Дня»
Андрій ПОПИК — голова правління громадської організації — фонду «Далекий Схід». Народився у 1965 році. Закінчив КПІ у 1988 році, за фахом — програміст. Друга вища освіта (Європейський університет фінансів iнформаційних систем, менеджменту та бізнесу) — економіка підприємництва. У Тайвані вчився у міжнародному буддистському центрі та Академії Сініка, вивчав китайську мову, культуру та економіку. Фонд «Далекий Схід» засновано у 1994 році. Створили його разом з А. Попиком фахівці-сходознавці: Сергій Капранов (кандидат філософських наук, викладач Національного університету «Києво-Могилянська Академія»), Юрій Завгородній (магістр філософських наук, викладач Національного університету «Києво-Могилянська Академія»), Сун Найхан — китаянка, лікар традиційної китайської медицини, Олена Капранова — фахівець з ікебани школи Ікенобо. Головна мета — ознайомлення українців з традиційною східною культурою через проведення мистецьких заходів, наукових досліджень, семінарів та видавничу діяльність. Регіон вивчення: Середня, Південна та Східна Азія (від Індії і Калмикії до Китаю та Японії, від Бурятії і Туви до Сінгапуру та Індонезії).
