На Червоне море впала спека і всі живі істоти скинули все, у що були вдягнені. Носоріг зняв свою шкіру і носив її на плечі, а туземець парсі — свій капелюх
Спека. Розпалений горизонт химерно коливається — вочевидь, десь там земля уже перестала бути твердю і починає випарюватися. Термометр збожеволів, його стовпчик заповзає все вище й вище, подібно необачному скелелазу; найлегший одяг відчувається як знаряддя тортур, а жага не вгамовується навіть у момент, коли ти п’єш холодну воду. Не приносять полегшення душ або купання-плавання — чи можна освіжитися у тому теплому супі, якого зараз налито у річки та озера, не згадуючи вже про труби?
Через тиждень-два розігріву починає деформуватися сітчатка ока — втрачає чутливість до краси світу; тому після +30 градусів за Цельсієм майже неможливо милуватися природою. Небо здається вигорілим, як ганчірка, вода в річках — сірою й каламутною; зелень дубів чорніє, всі польові квіти перетворюються на штучні й сухі. А життєдайне, лагідне до всіх і до всього сонце обертається на несамовитого Ярила, який безжально і грізно карає землю за її незчисленні гріхи. Залишається тільки гадати — остаточна ця розправа чи таки ще раз помилують нас, недостойних? Втім, за такої спеки навіть це запитання здається неважливим.
Під майже фізичним тиском високої температури у голові починаються неконтрольовані квазірозумові процеси, з’являються думки, за нормальних обставин неможливі. Зокрема, починаєш сумніватися у тому, що наш організм дійсно відповідає умовам існування на Землі. Що ж тут винне — перший акт творіння чи та еволюція, яка вслід за ним працювала над Homo sapiens — важко сказати, особливо при +35 градусів. Але факт залишається фактом — людина функціонує нормально тільки на невеликому відтинку повного діапазону земної температури. Поза межами +25 о С і — 25
о С ми відчуваємо себе чужими на цій планеті, втрачаємо всі емоційні контакти з природою, і з жахом помічаємо її майже персональну ворожість до нас. То, може, ми таки іммігранти на Землі, як про це стверджують фантасти? Приймаки, а не діти планети? Адже у своїй хаті так не потерпають від нормальних природних явищ на зразок спеки.
Після +30 о С стають більш помітними, наче проявляються від нагріву на плівці, сюрреалістичні властивості середовища, у якому існуємо. Принаймні четвертий вимір речей потрапляє на очі частіше і не є такою вже несподіванкою (взагалі, несподіванки, сіль життя і журналістики, трапляються не часто за високої температури. Адже все залежить, як сприймати). То побачиш кінчик хвоста з під новомодного купальника або у глибинах кришталево чистого газетного матеріалу; то ангельський характер якоїсь дуже важливої персони обернеться гострою, як бритва, гранню — спека знімає покрови не гірше, ніж ніч. А буває й так, що ціла досі невидима тобою верства життя з’явиться, як марево, перед очима, — тільки, щоб негайно зникнути. І ламаєш собі потім голову — було чи привиділось?
Так що ж нам із собою робити у таких екстремальних умовах існування? Одна відповідь загальновідома — влаштувати перманентну сієсту і повністю віддатися стражданням. На жаль, спека однаково допікає (пробачте тавтологію, Читачу) і роботящим і лінивим. Останнім навіть більше, бо вони мають час зосередитися на предметі. Щодо мене, то я намагаюся діяти методом самонавіювання на зразок чогось такого: «А ну — згадай ожеледь, холодну грязюку під ногами, пронизливий вітер! Згадай, як «плачуть голі дерева», як «холодні сірі тумани... спускають на землю довгі коси»! Чи вже забула про присмерк о другій годині дня і про нескінченні тижні без єдиного сонячного промінчика?» Та дарма! Дурний перегрітий організм хоче полежати на обледенілих тротуарах, вимагає дощу зі снігом і неба без сонця.
Є ще один спосіб відгородитися від Ярила — піти до гарного музею. Не думайте, що тільки заради кондиціонерів, хоча вони, безумовно, притягують. Але головним чином — аби зустрітися із людьми, які там постійно перебувають і яким ніколи не жарко.
Впродовж тисячоліть художники всіх народів — живих і мертвих — у безперервному акті творіння населили землю (музеї, палаци, храми, театри, парки, міста, села, домівки, лазні, стадіони) довершеними людьми, які утворюють чисельне, паралельне нам людство. Хто може точно підрахувати кількість людей, яких геніальні митці намалювали, зліпили, відлили, витесали із каменю чи дерева або вишили? І вдихнули в них безсмертне життя. Думаю, їх мільйони. (Було б набагато більше, якби ми, живі, не знищували створене. Завжди і всюди.) Те ідеальне людство вельми відрізняється від нас — його складають переважно сміливі, розумні, красиві чоловіки й жінки — особистості. Яка насолода спілкуватися з ними — вдивлятися у витончені обличчя, в очі, ловити ледь помітну посмішку, вгадувати прихований настрій, характер, долю, зрештою — ознаки часу, в який вони з’явилися на світ. І поступово- поступово примирятися із цим світом, навіть зі спекою.
Ви хочете нагадати, що ті герої на полотні та на постаментах не живі? То що? Гоголівський Собакевич казав про своїх мертвих душ: «Да, конечно мертвые... Впрочем и то сказать: что из этих людей, которые числятся теперь живущими?»
P.S. Прошу мене не звинувачувати — за все, написане вище, відповідає невблаганний Ярило.
