Нині для світу характерна глобальна стратифікація країн на три категорії: доіндустріальні, індустріальні, постіндустріальні. І чим далі, тим більше поглиблюється безодня між відповідними народами і перспективами їх подальшого розвитку. Сьогодні на 20% населення планети, які проживають у процвітаючих країнах, припадає 86% світового ВВП, а на 20% тих, хто проживає у бідних країнах, лише 2%.
Абсолютно очевидно, що подальший рух України та інших постсоціалістичних країн індустріальним шляхом — це тупикова гілка розвитку. Рано чи пізно Україні доведеться переорієнтуватися на постіндустріальний вектор.
Але тут ми, швидше за все, зіткнемося з одним із глобальних протиріч, яке може визначати розвиток нашої країни у перші два десятиріччя ХХI століття. Його ми умовно назвали «пасткою споживання».
Якщо говорити дуже коротко, то суть її полягає в тому, що у тактичній перспективі зростання може бути забезпечене за рахунок індустріальних чинників розвитку, тоді як у стратегічній можливе тільки за рахунок постіндустріальних чинників розвитку. На практиці це означає, що для забезпечення зростання в тактичній перспективі необхідно створити умови для легальної та ефективної роботи товаровиробників у реальному секторі економіки та всіляко стимулювати розвиток внутрішнього ринку.
Але для розвитку внутрішнього ринку необхідним є постійне стимулювання як зростання доходів фізичних та юридичних осіб, так і постійного зростання споживання. Таким чином, у тактичному плані економічне зростання нерозривно пов’язане зі стимулюванням доходів і споживання.
У стратегічному плані, і це особливо чітко видно з досвіду найбільш розвинених країн, стійке економічне зростання можна забезпечити тільки за рахунок постіндустріальних чинників розвитку, до яких відносяться інформаційно-інтелектуальні ресурси, пов’язані, передусім, з розвитком науки, освіти, засобів комунікації; гуманітарні ресурси, орієнтовані на інтелектуальний, духовний та фізичний розвиток окремих індивідуумів та їх структурованих спільнот.
Нині відбувається зміна основного вектора забезпечення конкурентоспроможності як національних економік, так і окремих товаровиробників. Він пролягає від конкретного індивідуума до генерації нових знань, які й складають інформаційно-інтелектуальні ресурси. Далі вони трансформуються в інновації та високі технології. Тільки на цьому етапі можна забезпечити високу конкурентоспроможність у стратегічній перспективі.
Отут і виникає «пастка споживання». З погляду тактичних цілей, ми повинні всіляко стимулювати зростання доходів і споживання фізичних та юридичних осіб. З погляду стратегічних цілей, слід відмовитися від певної частки споживання — акумулювати вивільнені кошти та використати їх як внутрішні інвестиційні ресурси з подальшим вкладенням у гуманітарно-інтелектуальну сферу.
Виникає закономірне запитання: як подолати це протиріччя? Зрозуміло, що обмежувати рівень споживання фізичних осіб просто неможливо й нереально. По-перше, він і так надто низький. По-друге, якщо ми його обмежуватимемо, то у найближчі 5 — 6 років отримаємо трудові ресурси такої якості, що вони просто не зможуть за фізичними та інтелектуальними параметрами працювати у нових високотехнологічних умовах. Висновок: рівень споживання громадян країни треба всіляко розширювати.
Вирішення питання вбачається в іншому. Слід створити спеціальну державну ощадно- інвестиційну стратегію, стимулюючу рух фінансових потоків у стратегічно важливих напрямах. Відповідно до неї державні інвестиційні ресурси, а також внутрішні та зовнішні інвестиції переважно підуть у гуманітарно- інтелектуальну сферу. Створивши для товаровиробників умови, що стимулюють їх до ефективної господарської та інвестиційної діяльності, слід прагнути, щоб відповідні ресурси також надходили, насамперед, у гуманітарно-інтелектуальну сферу.
І на закінчення кілька слів про наш інноваційний потенціал. Якщо говорити в цілому, то він слабко конкурентоспроможний на світовому ринку. Про це свідчать наступні дані. Якщо у 1995 р. українські агенти в патентних відомствах зарубіжних країн отримали 1420 охоронних документів на винаходи, то у 1999 р. лише 158. Тобто сталося скорочення майже на 90%. При цьому на охоронні документи, отримані в 1999 р. українцями у розвинених країнах, припадало лише 2,5% від усіх таких документів, виданих нам за кордоном. Цифри самі по собі пригнічують. Але вони не такі вже й показові. Дуже часто ідеї світового значення «виходять» від нас, але патентуються там. Образно кажучи, ми дуже часто готуємо чудові «інноваційні блюда», але «подати їх до столу» не вміємо. Це відбувається внаслідок цілого ряду об’єктивних та суб’єктивних причин. Тут і слабке законодавство у сфері інтелектуальної власності, і погано поставлена патентна справа, і укорінене з радянських часів ставлення до науки як до «непродуктивної сфери» тощо. Звідси ще один висновок: треба вчитися ефективно торгувати результатами інтелектуальної праці.
