Виходець із знатної української козацької сім’ї, молода, талановита, амбіційна людина потрапляє до Петербурга і починає ревно, «не за страх, а за совість» служити Вітчизні, тобто імперії. Така ситуація повторювалася з багатьма нашими співвітчизниками у XVIII столітті. Але що примітно: служачи Російській імперії, вони водночас, мимоволі, не будучи байдужими до України, багато в чому сприяли у той найважчий для нашої країни час пробудженню національної самосвідомості, розвитку культури та науки. Найхарактерніший цьому приклад — доля героя цієї розповіді.
Дмитро Прокопович Трощинський — нащадок славетного, здавна шанованого українського дворянського роду, відомого у Запорізькій Січі ще з XVI століття. Його предки перебували у гетьманському козацтві. Один із них, Матвій Трощинський, отаманив за часів царювання Петра I, але постраждав через те, що був близьким родичем опального гетьмана Івана Мазепи. Отамана тоді запідозрили у спільництві з «зрадником» і запроторили до в’язниці, де він і помер. Його вдова, залишившись із малолітнім сином Іваном, який став згодом полковим писарем, подалася до Полтавської губернії.
Іван Матвійович Трощинський, створивши сім’ю, купив хутір у містечку Яреськи Миргородського повіту Полтавської губернії, де у нього народилося четверо синів. Один із них (в миру Іван, а в церковних колах Амфілохій), присвятив себе релігії та став архімандритом у Києві, потім єпископом переяславським. Другий (Прокіп), батько майбутнього царедворця Дмитра Трощинського, дослужився до звання військового товариша.
За сімейною традицією колишній козачий сотник Прокіп Іванович Трощинський вирішив відправити своїх синів Андрія, Юхима, Дем’яна та Дмитра у Запорізьку Січ, але вона доживала останні дні. Старший син Андрій був змушений повернутися додому і згодом одружився. Те ж саме зробили (крім Дмитра) й інші брати. Їхнє життя було скромним і непримітним. Інша доля судилася молодшому брату — Дмитру, 1754 року народження.
Завдяки протекції рідного дядька архімандрита Амфілохія його зарахували до Київської духовної академії. Блискуче опанувавши курс наук, Дмитро Трощинський поступив 1773 року на цивільну службу до Малоросійської колегії. Незадовго до цього він перебував у штабі військ, що розташовувався у Молдавії, де потрапив у поле зору знатного російського вельможі Миколи Васильовича Репніна, з яким не розлучався аж до початку другої російсько-турецької війни 1787 року. До речі, рід Репніних, а точніше, Оболенських, також має українське коріння і веде початок від князя Михайла Чернігівського. Нове прізвище виникло з прізвиська «Репня», яке дали свого часу Івану Михайловичу Оболенському, який помер 1523 року.
Князь М.В. Репнін, призначений 1775 року надзвичайним і повноважним послом у Константинополь, взяв Дмитра Трощинського до себе статс-секретарем, де той отримав необхідний досвід і особливе мистецтво у діловодстві.
Його Величність випадок наблизив Д. П. Трощинського до царського двору, коли він 1787 року серед інших сановників супроводив імператрицю Катерину II під час її поїздки до Новоросійського краю. По дорозі туди була зупинка у Києві, і князь М.В. Репнін серед інших осіб представив Дмитра Трощинського імператриці, передавши його потім, як чиновника досвідченого і надійного, графу Олександру Безбородьку. За короткий час молодий сановник дослужився до статського радника (1790 рік). 1793 року йому було даровано Катериною Великою чин статс-секретаря, а через три роки — дійсного статського радника.
За імператора Павла зірка Дмитра Прокоповича не закотилася. Вже в перші дні правління нового імператора Д.П. Трощинський опинився серед осіб, особливо наближених до нього і був присутнім на коронації престолонаслідника в Москві.
Честолюбні очікування Дмитра Трощинського здійснилися. У день вінчання на царство Павло I власноручно поклав на нього командорські знаки ордена святої Анни 1-го ступеня й потім майже щорічно удостоював улюбленця новими нагородами, підвищеннями по службі та іншими знаками своєї приязні.
За прикладом своєї померлої матері, імператор Павло щедро обдаровував Дмитра Прокоповича Трощинського матеріальними благами, а той не жалів своїх сил, працюючи «на користь вітчизни» та шкодячи власному здоров’ю.
Користь, яку приносив Д.П. Трощинський Російській імперії, оцінив і наступник Павла I імператор Олександр I. Він подарував йому принагідно діамантовий перстень вартістю 7000 рублів (сума на ті часи величезна). Імператор Олександр I призначив Трощинського членом державної ради і головним директором пошти, а при заснуванні міністерств — міністром уділів. Останню посаду Трощинський займав з 1802 по 1806 рік.
Нагороди, отримані Д.П. Трощинським за його добросовісну працю, по-своєму були цілком заслуженими. Як пише біограф найсвітлішого князя Олександра Безбородька Микола Григорович, «слід чимало зробити або зібрати безліч написаних ним указів, які зберігаються в державних архівах, всі вони своїм стилем, барвистістю викладу та лаконізмом можуть вважатися кращими зразками ділового стилю періоду царювання Катерини, у цьому відношенні вони нічим не поступаються працям його начальника Безбородька».
Про особливу довіру імператора Олександра I до Д.П. Трощинського свідчить той факт, що Дмитро Прокопович був одним із членів Негласного або таємного комітету, куди входили також В. Кочубей, Н. Новосильцев, П. Завадовський, А. Чарторийський, А. Варенцов та інші видатні масони.
Незважаючи на ще далеко не похилий вік, Д.П. Трощинський відчував занепад сил і потребував хоча б тимчасового відпочинку. Він особливо сумував за Україною, за її щиросердими людьми і мріяв провести залишок днів своїх на улюбленій батьківщині. Але цим мріям не скоро судилося збутися. Тільки 1806 року у зв’язку з серйозним розладом здоров’я імператор Олександр I дав йому дозвіл на відставку. Отримавши солідну пенсію, Д.П. Трощинський відправився на батьківщину, де полтавське дворянство вибрало його губернським маршалом. Вісім років провів він там, здебільшого в селі Кібенці Миргородського повіту, у колі родичів і друзів. Тоді він листувався з видатним полководцем Михайлом Іларіоновичем Кутузовим, з яким познайомився ще у дні першої російсько-турецької війни 1768 — 1773 років. Потім часто (в період 1808 — 1812 років), вони зустрічалися у Києві, де М.І. Кутузов мав власний будинок і займав посаду київського генерал-губернатора. Зустрічалися вони також і в Кагарлику. Там Д.П. Трощинський керував будівництвом палацово-паркового комплексу.
Фельдмаршал М. І. Кутузов навіть у важкі дні війни з Наполеоном знаходив час, щоб писати Д.П. Трощинському. В цих листах він висловлював вдячність за організацію козацького війська і звертався до нього як до «старого мого добродійника» «з душевною відданістю». Він повідомляв приятелю про хід воєнних дій, ділився своїм настроєм.
Через два роки після перемоги Росії над Францією Дмитро Прокопович Трощинський знову опинився при царському дворі вже як депутат від Полтавського дворянства і його вельми прихильно прийняв імператор. Монарх навіть запросив його до столу в числі дуже обмеженого кола осіб. Потім були запрошення інших царствених персон. Але Д.П. Трощинський не мав наміру довго затримуватися в столиці. Йому не подобався сирий петербурзький клімат, і він мав намір повернутися на рідну Полтавщину. І тут сталося високе призначення, якого він не чекав, але від якого не міг відмовитися. Дмитра Прокоповича призначили міністром юстиції Російської імперії. Він виявляв колишнє завзяття і старанність у справах, однак це погано позначалося на здоров’ї, а крім того, у Петербурзі жила його рідна дочка княгиня Надія Хілкова, яка була нещасна у шлюбі й чахнула від виснажливої хвороби. Залишаючись відданим справі й вітчизні, Д.П. Трощинський стоїчно пересилював свої недуги й удари долі. Сучасники його називали «бичем справедливості» і «заступником бідних». Дійсно, Дмитро Прокопович успішно займався благодійницькою діяльністю в Петербурзі, Києві, Полтаві, даючи гроші на навчання дітей з небагатих сімей. Щорічно не менше десяти молодих людей — вихідців із козацьких сімей Кібенців, Яресьок, Миргороду, Кагарлика, а також інших міст та сіл їхали до Полтави, у Будинок виховання бідних дворян (козаків), і отримували там освіту. Примітно, що доглядачем у цьому навчальному закладі був основоположник української літератури Іван Петрович Котляревський.
Навряд чи світ коли-небудь дізнався б про геніального письменника Миколу Васильовича Гоголя, якого рідні ніжно називали Нікошею, без заступництва Дмитра Прокоповича Трощинського. Батьки майбутнього світила слов’янської словесності були дуже бідними. Тому благородний царедворець проявляв батьківську турботу про свого родича і платив щорічно за навчання М.В. Гоголя у Ніжинській гімназії неабияку суму — 1200 рублів на рік.
Недовго довелося перебувати Дмитру Прокоповичу на посту міністра юстиції. Постійні знаки уваги найвищих персон людині, яка не належала до придворної аристократії, породили багато заздрісників і недоброзичливців, серед яких був і Аракчеєв, який мав величезну вагу при дворі. Д.П. Трощинський внаслідок свого незалежного характеру не любив плазувати ні перед ким. До того ж його остаточно підкосила важка втрата — смерть єдиної дочки княгині Надії Хілкової, яка померла 1817 року. Це й стало основною причиною відставки Дмитра Прокоповича Трощинського. 1822 року він остаточно перебрався до своїх улюблених Кібенців. Там часто і подовгу гостювала мати Миколи Васильовича Гоголя (М.І. Косяровська), яку називали «білянкою» через білизну її надзвичайно красивого обличчя. За переказами вона була першою красунею на Полтавщині. У будинку Трощинських бував цвіт столичної аристократії: генерали, графи Бутурлін, Бібіков та інші. Сам господар був людиною глибоко віруючою, досить сентиментальною і дуже прив’язаною до своєї рідної землі.
Один з його сучасників згадував: «Він іноді просив друзів заспівати відому малоросійську пісню про чайку, що алегорично представляла Україну птахом, який звив гніздо на перехресті шляхів. Слухаючи цю пісню, Трощинський прикривав очі долонями і плакав».
Помер Дмитро Прокопович у віці 76 років, але до самої смерті зберіг зір, слух, пам’ять і здоровий розум. При всій своїй доброті і благородстві він був натурою палкою, енергійною і мав вишуканий смак. Після його смерті залишилася велика колекція старовинних монет і медалей, велика бібліотека у кілька тисяч томів, колекція зброї та табакерок, багато різних творів мистецтва і картини великих майстрів. Але головне, що залишилося нетлінним, — це добра пам’ять, яку Д.П. Трощинський залишив по собі.
