Зрозуміло, що всім нам здавна дуже хотілося, та й зараз не менше хочеться жити на європейський лад, за зручно підігнаними під людину мірками, стандартами та поняттями. Свого часу багато в цьому напрямкові було зроблено нашим колись спільним царем Петром Великим, який успішно і суворо запроваджував євростандарти в підвладній йому імперії. Щоправда, і за тих часів доводилося долати вельми серйозний опір досить численних противників євроінтеграції. І якщо тоді це були відсталі та погано освічені бояри, то хто ці люди зараз? На жаль, більшість із них навіть не здогадується, що, прагнучи змінити своє життя на краще, приєднавшись до Євросоюзу, вже зробили й продовжують робити все від них залежне, щоб ця перспектива перетворилася лише на умовну і недосяжну лінію обрію. Підтвердженням цього слугують результати чергових парламентських виборів, на яких прихильники «світлого комуністичного майбутнього» дістали досить переконливу підтримку значної частини дорослого і, треба вважати, розсудливого населення країни. Цілком природно, що керівництво ЄС просто змушене дати нам час самим розібратися в пріоритетах, а вже потім ставити питання лише про асоційоване членство. Скільки на це піде часу? Боюся, що не менше, аніж у Мойсея, який 40 років виводив свій народ з єгипетського рабства.
Інертність у сприйманні нового властива, мабуть, усім народам і чітко проглядається в усі часи. Багато хто з наших співвітчизників мудрий лише заднім числом. Ця горезвісна «мудрість» завжди заважала і заважає нашому просуванню на Захід. До того ж у наших благополучних західних сусідів, окрім морально-психологічних причин настороженого ставлення до України, існують і політико-економічні.
З одного боку — це, передусім, наша сьогоднішня бідність, яка загрожує, в разі входження до ЄС значно сповільнити хід, а за певних негативних форс-мажорних обставин навіть потягнути на дно порівняно нещодавно спущений на воду корабель Євросоюзу. З другого — це наш, поки що не реалізований, але вельми високий науковий і промисловий потенціал, здатний незабаром скласти конкуренцію благополучним європейським компаніям і фірмам. Тому для прискорення процесу інтеграції необхідно, щоб сама Європа була б у нас зацікавлена, а інтерес може з’явитися лише разом з упевненістю, що Україна міцно стала на вторований шлях демократичних перетворень. А поки що наші ноги все ще вгрузають у компартійне минуле. Це і є одна з головних причин нашого повільного руху на Захід.
Відомо, що Мойсей з народом, зрештою, прийшов до заповітної мети. Щоправда, йому допоміг сам Бог. А хто допоможе Президентові України з його програмою входження до ЄС? Чекати на допомогу у вигляді мізерних траншів МВФ та інвестицій у розвиток нашої промисловості, як показав час, справа абсолютно безперспективна. Щонайбільше, нам можуть допомогти побудувати, подібно до броварської, лінію з виробництва ліцензованої «кока-коли» чи грандіозну, під офіси для найму, будівлю на вулиці Почайнинській. Але ми потребуємо зовсім іншого. Нам треба відродити заводи: «Арсенал», ім. Петровського, «Маяк», «Промзв’язок», «Червоний екскаватор», Верстатозавод і багато інших у всіх промислових районах України. Але саме на це інвестори якраз і не йдуть.
А що стосується реального досягнення рівня країн ЄС, то це справді нереально, навіть тоді, коли здійсниться диво й ми до нього віллємося. Але в дива не гріх повірити навіть реалістам. Інакше бліднуть барви життя.
